– І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду в суд і віддам особисто Валентині Іванівні.
І вони розлучилися.
Написали оголошення про розмін трикімнатної квартири.
Петрівна була на пенсії.
Семенович ще працював і заробляв непогано.
На наступний день після розлучення він прийшов, як завжди, на обід додому.
І тільки вдома згадав, що вони адже розлучилися, а він для себе обіду, звичайно, не приготував.
– Дай поїсти щось, – фамільярно сказав він.
– А хто ти такий, щоб тебе годувати? – з гордістю відповіла вона.
– Ну, хоча б старий знайомий.
– Ой, у мене, може, старих знайомих не один десяток. То що ж, накажеш мені їх всіх годувати, так чи що? Розсмішив.
– Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?
– Заплатиш? – не очікувала такого повороту Петрівна. – А що, одній мені, мабуть, все не з’їсти, вже краще я тобі продам, ніж викидати за так. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше за них готую.
– Ресторанні, то ресторанні. Наливай, тільки швидше, а то час йде.
– А, що це ви мені тикаєте, шановний?
– Та, пек тобі, зовсім вже розійшлася, – сказав Семенович, швидко наминаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може, тому, що заплатив за нього.
Так він і приходив щодня додому обідати і платив, як в ресторані.
І йому було добре – не треба возитися з цими продуктами, каструлями.
І їй добре – все ж зайві гроші.
А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох – яка різниця.
Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном на дому і вранці, і ввечері.
Благо гроші водилися…
Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану.
Вона спеціально збігала в єдиний ресторан в їх невеликому містечку. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають, у що одягнені офіціантки.
Загалом, запам’ятала все, що могла.
Одного разу Семенович прийшов додому і застиг біля дверей на кухню.
На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якийсь папірець.
Він підійшов до столу, взяв папірець і прочитав: “Меню”.
– Тьху, ти, ну вигадала, жінко.
Однак прочитав його, і на останньому пункті погляд зупинився: горілка -100 грам – 40 рублів.
– Що будемо їсти? – запитала Петрівна, увійшовши на кухню.
Семенович підняв очі і злегка оторопів, не впізнавши своєї дружини.
Ошатна сукня облягала фігуру, що звідкись взялася на світ божий, поверх був одягнений акуратний білий фартух, волосся прибране в “зачіску”.
А головне, обличчя її осяювала усмішка.
– Мені, будь ласка, все найдорожче і, мабуть, не 100 грамів, а 200 грамів.
Але Петрівна довго не могла витримати своєї нової ролі.
– Ага! – зраділа вона, – значить, все-таки не кинув, а я вже подумала: невже схаменулася, дай, думаю, перевірю.
– Перевірю. Ех ти! Знову за своє – починаєш заводитися. А я, можливо, з тобою на брудершафт хотів.
– Ой, стала б я з тобою на брудершафт пити. Більше мені робити нічого.
А самій чомусь стало трохи шкода Семеновича.
Якось раз Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав.
Петрівна занедужала.
Увечері вона говорить:
– Хоч би поперек натер.
– За гроші, будь ласка.
– О, нелюд. Гаразд заплачу. На, помасти.
– А що це ви мене на “ти” називаєте, шановна?
– Насміхаєшся?
Так вони і жили.
За оголошенням про розмін квартири ніхто не звертався.
Вечорами вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах.
Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи і грали в карти.
Семенович каже:
– Послухайте, Петрівна, а що це ви все одна та одна?
– А вам, Семенович, не нудно – все одне й один?
– Та, нуднувато трохи.
– Та й мені, начебто, як теж трішки нуднувато.
– Слухай, Петрівна, а виходь ти за мене заміж.
– А що, треба подумати, – кокетливо відповіла вона…
Автор: Олена Липнева.
Фото ілюстративне.