fbpx
Дозвілля
Вона зайшла в палату немов в ресторан. Висока, молода, красива дівчина. На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти. Якби не халат, ніколи б не сказала, що ця жінка кілька годин тому стала матір’ю. Коли ж запхинькало її немовля, почались справжні тобі чудеса

Мене перевели в палату тільки під вечір. Там я побачила два ліжечка, в яких мирно спали немовлятка.

– Ой, а яка моя? – зойкнула я.

– Дивіться, мамо. Вам хіба не показали?

– Показати, але я не запам’ятала. Так хвилювалася.

– Ні, – усміхнулася медсестра, – свого малюка ні з ким не сплутаєш. Це для нас вони однакові, а для вас найкращі і особливі.

Поглянувши на праве ліжечко, я зрозуміла, що там моя дочка. Вірно сказали, навіть одного погляду на неї вистачило, щоб запам’ятати. Мала спала. В іншому ліжечку був хлопчик. Теж гарненький, але не мій. Я погодувала Мариночку і лягла на ліжко, підсунувши її ліжечко ближче до себе. Після появи малої довелось ще спеціалістам наді мною почаклувати. Відчуття не надто приємні. Періодично хтось заходив, щось запитували, записували, вимірювали температуру.

Мабуть персонал змінився, бо зайшовши в палату, вони запитували:

– У вас двоє?

– Ні, ні, – казала я, – це не мій. Моя тут.

Хлопчик періодично прокидався, голосно крикнувши кілька разів, засинав знову.

– Тихіше малюк, зараз прийде твоя мама і погодує тебе, – говорила я, роздивляючись свою дочку. Зовсім крихітна: ручки, ніжки, носик, вушка.

Вона зайшла в палату немов в ресторан. Висока, молода, красива дівчина. На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти. Якби не халат, ніколи б не сказала, що ця жінка кілька годин тому стала матір’ю. Я ледь вставала з ліжка, не могла зігнути спину, а моїй сусідці хоч зараз на танцпол.

Вона велично лягла на ліжко і сказала, що її звуть Маша.

– Він плакав, – сказала я.

– І що? Вони всі плачуть, – Відповіла Маша, – голова вже від цих криків обертом. Неприємно це чути.

Вона відвернулася до стінки і заснула. Малюк прокинувся. Він довго не заспокоювався перш ніж Маша зволила підійти до нього. (Як мені здалося, до нього). Насправді вона вискочила в коридор і покликала когось із персоналу.

– Погодуйте його! Я ж просила мене в окрему палату! Де головний? Коли мене випишуть? – Маша кудись пішла.

Прийшла жінка в білому халаті і хлопчика погодувала. Він не дуже хотів їсти суміш. Сяк-так наївся і заснув. До вечора Маша переодяглася в звичайний одяг, нафарбувалася, сказала мені “пока” та пішла. Просто і назавжди. Ніч ми провели з донькою удвох. Хлопчика від нас забрали незабаром після того, як повіялась його мати. Я все думала про малого.

Як можна залишити цього малюка одного з чужими людьми? Як можна добровільно позбавити себе цього радісного почуття бути матір’ю? Я прийшла сюди втретє. І в цей раз відчуття вселенського щастя від годування і присутності малюка поруч з тобою ще більше посилювалися, незважаючи на не надто приємне самопочуття.

Це тимчасово, це все мине. А от щастя материнства не минає!

Автор не вказаний.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.