— П’ятнадцять років мовчала, а тепер раптом згадала. Що далі? Аліменти заднім числом вимагатимеш?
Двері під’їзду грюкнули, і Сергій завмер із ключем у руці. Вітер пронісся сходами, розтріпав йому волосся. Він повільно обернувся. У напівтемряві стояла жінка, яку він не бачив уже п’ятнадцять років.
— Привіт, Сергію, — тихо промовила вона.
Ключ випав із його руки й задзвякав об бетонну підлогу.
— Олена? — прохрипів він, ніби розучився говорити. — Ти… як?
— Як бачиш, — знизала плечима вона й вийшла з тіні.
Роки майже не змінили її обличчя. Ті самі високі вилиці, прямий ніс, широко розкриті очі. Хіба що зморшки біля очей і нова твердість у лінії вуст.
— Ти сама? — запитав він, кидаючи погляд на двері.
— Так, — кивнула вона. — Можна зайти?
Квартира Сергія скидалася на барліг холостяка з двадцятирічним стажем: мінімум меблів, голі стіни, запах тютюну й застарілої самотності. Олена сіла на край дивана, поклала поруч сумку й оглянулася.
— Якось у тебе не дуже затишно, — зауважила вона, провівши пальцем по столу.
— Зате чисто, — буркнув Сергій, вмикаючи чайник. — Чай? Кава? Щось міцне?
— Міцне о десятій ранку? — здивовано підвела брову вона.
— У мене вихідний. А у тебе, судячи з усього, особливий привід, — намагався зрозуміти Сергій, що жінка тут робить.
— Не змінився, — ледь усміхнулася Олена. — Давай чай. А потім — щось міцніше.
Вони мовчали, поки вода закипала. Сергій стояв біля вікна, а Олена розглядала його зі спини — все ті ж широкі плечі, лише постава вже не така пряма, як колись.
— Навіщо ти приїхала? — нарешті спитав він, не озираючись.
— Донька хоче тебе побачити.
Сергій завмер.
— Он як, — голос став ще хрипкішим. — І скільки їй зараз?
— Шістнадцять.
— Вона знає?
— Так. Рано чи пізно це мало статися.
Чайник клацнув і вимкнувся. Сергій повільно обернувся й заходився заварювати чай. Його руки тремтіли.
— Ким вона його вважала всі ці роки? — спитав Сергій, розставляючи чашки.
— Батьком. Як і мало бути.
— А тепер що змінилося?
Олена зітхнула й відкинулася на спинку дивана.
— Андрія не стало три місяці тому. Серце.
— Співчуваю, — машинально відповів Сергій, та очі його лишалися холодними.
— Настя почала ставити питання. Багато. В якийсь момент я не витримала й розповіла їй правду.
— Усю правду? — різко поставив перед нею чашку.
— Ні, — похитала головою Олена. — Лише те, що її справжній батько — не Андрій. І що ти живий, і, можливо, не відмовишся з нею познайомитися.
— Зручно влаштувалась, — пирхнув Сергій. — П’ятнадцять років мовчала, а тепер раптом згадала. Що далі? Аліменти заднім числом вимагатимеш?
Олена почервоніла й стиснула губи.
— Я нічого не вимагаю, — відрізала вона. — Настя хоче тебе побачити. І тільки.
— А якщо я не хочу?
— Тоді я їй так і скажу.
Вони пили чай у важкому мовчанні. Сергій хмурився, Олена вдивлялася у чашку, ніби на дні могла знайти відповіді на всі запитання.
— Як вона виглядає? — нарешті спитав він.
— Схожа на тебе, — тихо відповіла Олена. — Особливо коли хмуриться.
Сергій мимоволі торкнувся зморшки між бровами й уперше за весь цей час ледь усміхнувся.
— У мене є час подумати?
— До завтра. Ми їдемо післязавтра зранку.
Сергій довго стояв перед дзеркалом, вдивляючись у своє обличчя, ніби бачив його вперше. Зморшки, сивина на скронях, суворі складки біля рота. Сорок три — не так уже й багато, але життя залишило свої сліди.
Його мобільний задзвонив. Повідомлення від Олени: адреса готелю, номер кімнати й час. «Вона чекатиме на тебе у холі о 18:00. Синьо-зелена куртка, світле волосся. Її звати Анастасія».
Він вимкнув телефон і налив собі напій. Спогади, які він старанно ховав п’ятнадцять років, раптом виринули на поверхню.
«Вона не твоя», — сказала тоді Олена. — «Ти ж розумієш, що так буде краще для всіх. У Андрія — становище, гроші, перспективи. А що можеш дати їй ти?»
Тоді він справді не міг дати нічого. Інженер-конструктор на заводі, який от-от мав закритися. Кімната у гуртожитку. Борги. Але зараз усе інакше. Власна фірма з проєктування промислового обладнання, трикімнатна квартира в центрі, машина.
Життя налагодилося. От тільки жити в ньому не було кому — окрім нього самого.
Він перебрався до вітальні, увімкнув телевізор, але не почув жодного слова з новин. Думки крутилися довкола одного — донька. У нього є донька. Шістнадцятирічна дівчина, яка хоче його побачити.
Сергій відкрив ноутбук і ввів у пошуку: «Андрій Ковальчук Львів». Кілька статей про успішного бізнесмена, мецената, голову великої будівельної компанії. Фото з виставок, прийомів, благодійних вечорів. На одному з них — Олена, все така ж красива, у вечірній сукні. А поруч — висока дівчина-підліток, світловолоса, з прямою поставою й вперто стиснутими губами.
Він збільшив фото. Ці очі, форма брів, лінія підборіддя… Сумнівів не залишилось — його донька. Його кров.
Готель зустрів його холодною розкішшю мармурового холу. Сергій оглянувся, почуваючись чужим серед туристів і ділових людей. І тоді побачив її — дівчину в синьо-зеленій куртці, що сиділа в кріслі біля фонтану.
Вона теж одразу помітила його, ніби відчула. Їхні погляди зустрілися через увесь хол. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, завмерши. Потім вона підвелася й пішла до нього. Її хода — легка, з ледь помітною напругою — нагадала йому його самого в юності.
— Добрий день, — сказала вона, зупинившись за два кроки. — Ви Сергій?
— Так, — він не знав, що ще сказати. Що говорять батьки, вперше зустрічаючи своїх майже дорослих дітей?
— А я Настя, — вона простягла руку для рукостискання, як доросла. — Можливо, я ваша донька. Хоча це ще треба довести.
Її прямота змусила його усміхнутися.
— Не довіряєш мамі?
— Я взагалі мало кому довіряю, — знизала плечима Настя. — Особливо після того, як дізналася, що шістнадцять років жила в брехні.
— Прогуляємося? — запропонував Сергій. — Не хочеться розмовляти в готелі.
Вони вийшли на проспект і попрямували в бік площі. Накрапав дрібний дощ — типовий для травня.
— Мама сказала, що ви з нею вчилися разом у політеху, — почала Настя.
— Так, тільки на різних факультетах. Познайомилися на танцях у гуртожитку. Тоді ще влаштовували такі вечори.
— І ви зустрічалися?
— Близько року.
— А потім вона залишила вас заради батька… тобто, Андрія Михайловича?
Сергій помовчав, добираючи слова.
— Не зовсім так. Твоя мама завжди була дуже практичною людиною. А в ті часи я був нікому не потрібен. Можливо, перспективний, але без грошей, без житла, без особливих шансів.
— А він уже тоді був багатий?
— Не настільки, як зараз, але мав квартиру в центрі, машину, власну фірму. І був на п’ятнадцять років старший за нас. Уже сформований, дорослий чоловік.
Настя уважно слухала, трохи схиливши голову набік — точно так само, як робив він сам, коли аналізував складну задачу.
— І ви просто так її відпустили?
— Не просто так, — Сергій зупинився біля парапету каналу. — Ми дуже сильно посварилися. Я кричав, що вона обирає гроші, а не кохання. Вона кричала, що я егоїст і думаю лише про себе, а не про майбутнє дитини.
— Тобто вона вже знала, що при надії?
— Так, приблизно два місяці.
— І що було потім?
— Потім вона пішла, а за тиждень я дізнався, що вони з Андрієм подали заяву в РАЦС.
Вони дійшли до площі. Дощ посилився.
— Зайдемо кудись? — запропонував Сергій. — Тут є непогане кафе.
Вони влаштувалися біля вікна. Настя замовила гарячий шоколад, Сергій — каву. Деякий час вони мовчали, спостерігаючи за дощем.
— Чому ви навіть не спробували мене знайти? — нарешті запитала Настя.
Сергій зітхнув.
— Спочатку пробував. Дзвонив твоїй мамі, приходив до неї на роботу. Але вона була непохитна. Казала, що Андрій тебе вдочерить, дасть своє прізвище, і що так буде краще для всіх. Особливо — для тебе.
— І ви в це повірили?
— Ні. Але потім… — він запнувся.
— Що потім?
— Андрій прийшов до мене. Сказав, що кохає твою маму, що готовий прийняти тебе як рідну доньку. І що я маю зникнути з вашого життя, якщо справді бажаю вам щастя.
— І ви погодилися? — у Настиному голосі звучало недовіра.
— Не одразу. Але він був переконливим. І пообіцяв, що ти ні в чому не будеш мати потреби. А це більше, ніж я міг дати тобі тоді.
— Ви ж розумієте, що не мали права вирішувати за мене?
— Тебе ще не було на світі, — м’яко заперечив Сергій.
— Неважливо. Це моє життя. Я мала право знати правду.
Сергій зробив ковток кави, збираючись із думками.
— Знаєш, я багато разів прокручував це в голові. Що було б, якби я боровся за тебе. Якби подав на встановлення батьківства, добився спільної опіки. Ти б жила на два доми. З одного боку — мама з багатим вітчимом, з іншого — біологічний батько, який ледве зводить кінці з кінцями. Як би ти себе почувала?
Настя насупилась.
— Не знаю. Але в мене був би вибір.
— А зараз у тебе його немає?
— Зараз уже пізно щось змінювати, хіба ні? — вона відсунула чашку. — Я виросла. У мене своє життя. І Андрій Михайлович… він був хорошим батьком. Строгим, але справедливим.
— Судячи з фото в інтернеті, у вас була дружна сім’я.
— Ви нас гуглили? — вона підняла брову, точнісінько як Олена кількома годинами раніше.
— Звісно. А ти мене — ні?
— Ні, — похитала головою. — Хотіла спочатку побачити вживу, а потім вирішити, чи варто копати глибше.
— І як, варто? — Сергій спробував усміхнутися, але вийшло криво.
Настя уважно подивилася на нього.
— Ще не вирішила. Розкажіть про себе. Що було після того, як ви… зникли з нашого життя?
— Не так вже й багато, — знизав плечима Сергій. — Закінчив інститут, працював на заводі, доки його не закрили. Потім пішов в армію — добровільно, бо нікуди було діватися. Після повернення влаштувався на роботу. З часом став головним інженером. А п’ять років тому відкрив власну фірму.
— Сім’я є?
— Ні. Були стосунки, але жодні не закінчилися шлюбом.
— Чому?
Сергій мовчав, розглядаючи кавову гущу на дні чашки.
— Мабуть, так і не зміг забути твою маму, — нарешті сказав. — Або весь час порівнював інших жінок із нею. Або просто не хотів повторення тієї ж історії.
— А інші діти?
— Ні. Лише ти, — він подивився їй просто в очі. — Хоча, чесно кажучи, і тебе в мене немає.
Настя відвернулася до вікна. Дощ майже припинився, але небо залишалося сірим і важким.
— Що ти зараз відчуваєш? — після довгої паузи спитав Сергій.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Розгубленість. Злість. Цікавість. Усе вперемішку.
— Злість на кого?
— На маму. На вас. На цілий світ, мабуть.
— Я не можу це виправити, — тихо сказав Сергій. — Але, можливо, ми можемо почати спочатку? Якщо ти цього хочеш.
— А чого хочете ви? — вона дивилася на нього прямо, і в її погляді було стільки його самого, що в Сергія перехопило подих.
— Я хочу пізнати тебе, — просто відповів він. — Я пропустив шістнадцять років твого життя. І це вже не повернути. Але, можливо, у нас ще є час.
До готелю вони повернулися близько дев’ятої вечора. За цей час Сергій дізнався, що Настя навчається у фізико-математичному ліцеї, захоплюється програмуванням, мріє про Стенфорд і терпіти не може романтичні комедії. Що на шістнадцятий день народження Андрій подарував їй поїздку у Карпати, де вони каталися на сноуборді. Що вона любить гостру їжу, не переносить брехні і двічі тікала з елітного літнього табору.
— Ми їдемо післязавтра, — сказала Настя, коли вони зупинилися біля входу до готелю. — Мама вже купила квитки.
— Я знаю, — кивнув Сергій. — Вона мені сказала.
— Я ще не вирішила, чи хочу продовжувати спілкування, — Настя поправила рюкзак на плечі. — Мені потрібно все обдумати.
— Розумію, — Сергій простягнув їй візитівку. — Тут мої контакти. Якщо вирішиш написати чи зателефонувати — я буду радий.
Настя взяла картку і кілька секунд розглядала її, ніби не могла вирішити, що з нею робити. Потім підвела очі.
— Можна ще одне питання?
— Звісно.
— Ви шкодуєте? Про те, що тоді відпустили нас?
Сергій довго дивився на неї — на це серйозне юне обличчя з його власними рисами, на вперто стиснуті губи, на уважні очі. Як відповісти на таке запитання?
— Щодня, — нарешті сказав він. — І водночас… дивлячись на тебе зараз, розумію, що все склалося не так вже й погано. Ти виросла розумною, незалежною, сильною. Можливо, зі мною було б інакше. Не краще, не гірше — просто інакше.
— Дякую за щирість, — вона кивнула і, трохи помовчавши, простягнула руку.
Він обережно потиснув її пальці, шалено бажаючи обійняти цю дівчинку — свою доньку — але розуміючи, що ще надто рано.
— До побачення, Сергію, — сказала вона, відступаючи до дверей.
— До побачення, Настю, — відгукнувся він.
Удома на нього чекала пляшка міцного напою. Він налив собі, але так і не торкнувся келиха. У голові було надто багато думок, аби заглушати їх напоєм.
Телефон дзенькнув — прийшло повідомлення. Він подумав, що це від Насті, але помилився. Писала Олена: «Як усе пройшло?»
«Нормально, — набрав він у відповідь. — Вона чудова».
«У цьому ніколи не було сумнівів», — відповіла Олена.
Сергій поміркував і написав: «Чому саме зараз? Чому не раніше?»
Відповідь прийшла не одразу. Вочевидь, Олена теж добирала слова.
«Тому що тепер у неї є вибір. І в тебе також».
Він відклав телефон і підійшов до вікна. Нічне місто мерехтіло вогнями. Дощ закінчився, і зірки проглядали крізь розриви в хмарах. Вибір. Слово, що переслідувало його все життя. П’ятнадцять років тому він обрав піти, гадаючи, що так буде краще для всіх. Олена обрала стабільність і добробут. Андрій обрав сім’ю, навіть знаючи, що дитина не від нього.
А що обере Настя?
«Я чекатиму», — подумав Сергій, дивлячись на далекі зірки. І вперше за багато років це очікування не здавалося марним.
Телефон знову подав сигнал. Цього разу повідомлення надійшло з незнайомого номера: «Я подумала. Можливо, зустрінемось завтра? Настя».
Наступного дня вони зустрілися знову — без напруження, без великих слів. Просто сіли поруч у парку, дивилися на людей, говорили про дрібниці. І цього разу Сергій відчув — між ними починає зростати щось нове. Не спогади й не докори, а щире, обережне прагнення бути ближчими.
