«Твоя родина до моєї квартири не має жодного відношення», — сказала Міла чоловікові
— Вітю, я знаю, ти образишся й почнеш бурчати. Але скажу, як є. Твоя родина до моєї квартири не має жодного відношення, — сказала Міла, і тиша, що настала після її слів, здавалася майже відчутною.
Віктор завмер біля вікна, його широкі плечі напружилися. За склом мрячив осінній дощ, перетворюючи львівський двір на розмите сіре тло. Десять років шлюбу — і ось так, у звичайний недільний ранок, коли повітря має пахнути кавою та свіжими булочками, прозвучала ця фраза.
— Повтори, що ти сказала, — його голос був незвично низьким, ніби кожне слово давалося важко.
Міла поправила неслухняну пасмо каштанового волосся, що вибилося з тугої зачіски, й подивилася на чоловіка прямо, не кліпаючи. У свої сорок два вона виглядала молодше — струнка, з рівною спиною і гострими, майже лисячими рисами обличчя. Лише вертикальна зморшка між бровами видавала характер — той самий, який Віктор колись називав «кремінь у шовковій обгортці».
— Я не буду повторювати. Ти все чудово почув.
Віктор провів долонею по короткому, вже трохи сивому волоссю.
— І це після десяти років? Через що весь цей спектакль, Міло? Через те, що моя мама хоче пожити з нами пару місяців після операції?
Він говорив тихо, але в голосі відчувалась холодна твердість. Колись ця стримана сила й зачарувала Мілу. Віктор ніколи не кричав — у ньому просто не було потреби. Його і так слухали.
Міла відвернулась, почала прибирати зі столу чашки, гримлячи фарфором гучніше, ніж треба було.
— Це не спектакль, Вітю. Це — реальність, яку ти вперто не хочеш помічати. Твоя мама мене не сприймає, а ти… ти вдаєш, що все добре.
— Вона — літня жінка, яка потребує допомоги, Міло. Після лікарні їй потрібен догляд.
— У неї є донька. Нехай Лариса забирає її до себе.
— У Лариси троє дітей і квартира всього сорок метрів. Ти ж це чудово знаєш.
Міла різко обернулась, її очі звузилися.
— А у нас — сто двадцять квадратів, і я купила їх на гроші від продажу батьківської дачі. Я, а не ми. Твоя родина до цієї квартири не має жодного стосунку.
Ця квартира й справді давно була джерелом прихованих суперечок. Міла придбала її ще до знайомства з Віктором — за гроші, виручені з продажу дачної ділянки під Луцьком. Це була спадщина від її батьків, яких не стало. Тоді, майже п’ятнадцять років тому, рішення здавалося очевидним. Міла не була прихильницею дачних грядок, а от простора квартира в респектабельному районі Львова цілком пасувала амбітній жінці, яка будувала кар’єру у фармацевтичній компанії.
Коли п’ять років потому вона зустріла Віктора на конференції, вже обіймала посаду заступниці директора з розвитку. А її квартира з панорамними вікнами була предметом гордості — і водночас символом статусу.
Віктор — інженер-конструктор із незвичайним розумом і скромними статками — спершу почувався незатишно в її ідеально облаштованому житлі.
— Ти ніби боїшся доторкнутися до речей, — сміялася Міла, спостерігаючи, як обережно він сідає на білосніжний диван у вітальні.
— У мене вдома все більш… функціональне, — буркнув він тоді, озираючись на дизайнерські світильники та полиці з антикварними книжками. — Ти живеш, як у каталозі інтер’єрів.
— Отже, буду поступово перетворювати цей каталог на справжній дім, — усміхнулась вона й легко поцілувала його. Уже тоді Міла знала: цей стриманий чоловік із твердими принципами й напрочуд ніжною усмішкою — саме той, із ким вона хоче побудувати родину.
Шлюб змінив Мілину квартиру. На стінах з’явилися фотографії з їхніх подорожей, на книжкових полицях — технічні довідники Віктора, а на кухні — набір рибальських гачків у спеціальній коробці. Міла тоді жартувала, що її «музей сучасного мистецтва» перетворюється на «затишне гніздо». Але попри всі ці зміни, попри спільний побут, вона ніколи не забувала, кому юридично належить ця нерухомість. І Віктор, здавалося, не надавав цьому значення.
Проблеми почалися три роки тому, коли мати Віктора, Антоніна Павлівна, вперше заговорила про те, що їй важко жити самій у своїй квартирі на околиці Львова.
— Може, ви продасте обидві квартири й купите щось більше, щоб усім вистачило місця? — запропонувала вона під час сімейної вечері, пильно дивлячись на Мілу.
— Мамо, ми з Мілою цілком задоволені нашим житлом, — м’яко відповів тоді Віктор.
— Авжеж-авжеж, — Антоніна Павлівна стиснула тонкі губи. — Вам і так добре — у центрі. Не те що мені на околицях.
Після тієї вечері стосунки з Антоніною Павлівною так і не налагодилися. У свої сімдесят п’ять вона була жінкою з залізною волею та міцною пам’яттю, яка пам’ятала всі образи й уміла давати відпір.
Міла на все намагалася закривати очі. Вона не хотіла зізнаватися навіть самій собі, що іноді, у найважчі моменти, майже шкодує про шлюб. Не через Віктора — вона досі його кохала. Але з кожним роком непростих стосунків зі свекрухою їй дедалі частіше здавалося, що вона втрачає контроль над власним життям.
Коли два місяці тому Антоніна Павлівна попала у лікарню, Міла вперше відчула дивне полегшення — ніби нерозв’язна проблема почала отримувати якесь рішення. А потім з’явився сором — глибокий, пекучий сором за ці думки. Віктор проводив дні й ночі в лікарні, а вона не могла змусити себе супроводжувати його кожного разу.
— Лікарі кажуть, що їй потрібна реабілітація, — сказав Віктор якось увечері, коли повернувся з лікарні. Він виглядав виснаженим, із сірим обличчям і згаслим поглядом. — Найкраще — вдома.
— І ти хочеш, щоб вона жила з нами, — це було не питання.
— На кілька місяців, Міло. Поки не відновиться настільки, щоб повернутися до себе.
Міла тоді не відповіла. Вона дивилася у вікно на нічний Львів, на мерехтливі вогні міста, яке завжди дарувало їй відчуття захищеності. Це місто належало їй, як і ця квартира. А тепер їй належало впустити у свій світ людину, яка вважала її негідною свого сина.
— Ти ж розумієш, що це тимчасово, — Віктор відійшов від вікна і сів навпроти Міли за кухонний стіл. — Ніхто не збирається забирати у тебе квартиру.
— Справді? — Міла гірко всміхнулася. — А мені здається, що саме цього твоя мати й хоче. Вона завжди натякала, що я тебе не варта, що я кар’єристка, що в нас немає дітей через мене…
— Міло, послухай…
— Ні, це ти послухай! — вона рідко підвищувала голос, але цього разу не стрималася. — Знаєш, про що вона мене запитала, коли ми залишилися в лікарні наодинці? “А що буде з квартирою, якщо з Віктором щось трапиться? Ти ж його не пропишеш, правда ж?” Ось про що вона думає, поки її син у сусідній палаті здає аналізи!
Віктор насупився:
— Коли це було? Ти мені не казала.
— А навіщо? Щоб ти знову сказав, що я все неправильно зрозуміла? Що твоя мати просто турбується про майбутнє? Та вона з першого дня дивиться на мене як на загарбницю!
Міла відчула, що задихається. За вікном дощ посилився, великі краплі гупали у шибки, наче акомпануючи її словам.
— Розумієш, я не хочу, щоб вона жила тут. Я не зможу щодня повертатися в дім, де мене вважають… ніким.
Віктор довго мовчав, розглядаючи свої руки — сильні руки інженера, звиклі розв’язувати проблеми. Але цю проблему розв’язати було неможливо — її можна було тільки розрубати.
— Я обрав тебе, Міло, — нарешті промовив він. — Десять років тому я обрав тебе, а не свою матір. І зараз я також обираю тебе. Але вона — моя мама. І вона хвора.
На мить Мілі здалося, що перед нею не чоловік, а незнайомець. Фрази звучали знайомо, але щось у його погляді було чужим, холодним.
— Що ти пропонуєш? — тихо запитала вона.
— Я зніму квартиру біля лікарні. Житиму там з мамою, поки вона не одужає.
Міла відчула, ніби земля йде з-під ніг. Вона очікувала чого завгодно — вмовлянь, звинувачень, навіть сварки, але не цього спокійного, зваженого рішення.
— Ти… підеш?
— Не назавжди, Міло, — Віктор говорив м’яко, майже ніжно, але в цій ніжності відчувалася остаточність. — На ті два-три місяці, які потрібні для реабілітації. А потім ми вирішимо, що робити далі.
— Що робити далі? — Міла відчула, як усе всередині стискається. — Ти так говориш, ніби це — кінець.
— Ні, не кінець. Але, можливо, нам обом потрібно трохи часу, щоб зрозуміти, чого ми хочемо від цього шлюбу. Тепер тиша на кухні стала абсолютною. Здавалося, навіть дощ припинив стукати по шибках.
— Отже, ти йдеш, — Міла сказала це не як запитання, а як констатацію факту.
— Я обираю компроміс, — похитав головою Віктор. — Єдиний, який зараз можливий.
За тиждень Міла стояла біля вікна їхньої спальні й дивилася, як Віктор вантажить валізи в багажник своєї «Тойоти». Вона не спустилася вниз, щоб допомогти чи попрощатися — усе було сказано ще вчора ввечері, коли вони востаннє вечеряли разом.
— Може, так і краще, — сказав тоді Віктор, розливаючи вино по келихах. — Деякі пари все життя живуть разом і так і не дізнаються одне про одного того, що ми дізнаємося за ці пару місяців.
— Філософ, — сумно усміхнулася Міла. Вона окинула поглядом кухню — їхню кухню, яка вже за кілька годин знову стане тільки її, — і додала: — Знаєш, я раптом зрозуміла, що ніколи не розповідала тобі про своїх батьків. Якими вони були.
Віктор здивовано підвів брови:
— Ти казала, що їх не стало, коли тобі було двадцять вісім.
— Так, але я ніколи не розповідала, чому так дорожу цією квартирою, — Міла зробила ковток вина. — Мій батько все життя будував дім… тобто не цю квартиру, звісно, а дачу під Луцьком.
Вони з мамою починали з маленького щитового будиночка, потім добудовували, розширювали. Батько був інженером, як і ти. Він усе робив власноруч.
Міла замовкла, пригадуючи запах стружки й свіжої фарби, звук батькового рубанка зранку.
— У мами була астма, і лікарі радили жити за містом. Щоп’ятниці вони виїжджали з маленької квартири на дачу. Кожні вихідні, кожна відпустка — тільки там. Це був їхній світ, розумієш?
Вони вклали в нього все — сили, час, мрії.
Вона провела пальцем по краю келиха:
— Коли їх не стало, я не змогла туди повернутися. Просто не змогла. Кожен куточок волав про їхню відсутність. І я продала ту дачу разом з ділянкою землі. А на ці гроші купила цю квартиру. Свою фортецю, де можна було почати нове життя.
Віктор мовчки слухав.
— Ось чому для мене так важливо, щоб це місце залишалося моїм. Тут немає привидів минулого. Тут є лише те, що я створила сама.
— І те, що ми створили разом, — тихо додав Віктор.
— І це також, — кивнула Міла.
Вона відвернулася від вікна. Віктор уже сів у машину, але чомусь не рушав. Можливо, теж дивився на вікна їхньої квартири, прощаючись.
Телефон на тумбочці задзвонив. Міла, не дивлячись, підняла слухавку. Це була Катя.
— Ну як ти? — голос подруги звучав стривожено.
— Нормально, — збрехала Міла. — Усе йде за планом. Віктор щойно поїхав.
— Він справді це зробив? — у голосі Каті чулося недовіра. — Вибач, але це якесь безумство. Покинути дружину заради матусі…
— Він мене не покинув, Кать, — Міла й сама здивувалася, що захищає чоловіка. — Він обрав компроміс.
— Компроміс? — пирхнула Катя. — Ти йому все пробачаєш. Завжди пробачала.
Міла поглянула у вікно. Машина Віктора все ще стояла біля під’їзду.
— Знаєш, що найдивніше? Я й справді завжди думала, що прощаю його. За те, що не заробляє стільки, скільки я. За те, що не зробив карколомної кар’єри. За те, що ми не поїхали у відпустку на Мальдіви, бо його мама захворіла… А тепер, коли він їде, я раптом розумію, що насправді — це він завжди прощав мене.
— За що? — здивувалася Катя.
— За те, що я завжди казала “моя квартира”. За те, що не хотіла дітей, бо боялася втратити роботу. За те, що так і не поїхала з ним на його батьківщину. Міла замовкла. Вона побачила, як Віктор нарешті завів машину.
— Кать, я передзвоню. Мені треба… дещо зробити.
Вона поклала слухавку, не чекаючи відповіді, і кинулася до дверей. Пробігла сходами, ігноруючи ліфт, вискочила на вулицю без куртки, хоча дощ усе ще мрячив. Віктор вже виїжджав із двору, коли вона постукала у вікно машини. Він зупинився й повільно опустив скло. Його обличчя було непроникним.
— Щось забув? — спитала Міла, намагаючись, аби голос звучав буденно.
— Ні, здається, все взяв, — Віктор ледь усміхнувся. — А що?
Міла глибоко вдихнула. Дощ змочив її волосся, краплі стікали по обличчю.
— Слухай… Я тут подумала… Скільки коштує доглядальниця? Ну, професійна, медсестра з досвідом?
Віктор насупився:
— Дорого. А що?
— Ти ж розумієш, що знімати квартиру в центрі ще дорожче? — Міла намагалася говорити раціонально, ніби обговорювала робочий проєкт. — І потім, твоїй мамі потрібен постійний догляд, а ти ж все-таки працюєш…
— До чого ти хилиш, Міло?
Вона облизнула мокрі губи:
— Ми можемо найняти доглядальницю. І твоя мама зможе пожити в нас ці два місяці. У гостьовій спальні.
Віктор подивився на неї з недовірою:
— Але ж ти казала…
— Забудь, що я казала, — Міла похитала головою. — Мабуть, я просто… злякалася.
— Чого?
— Того, що одного дня ми з тобою станемо чужими. Як я й мої батьки наприкінці.
— Ви посварилися перед тим, як їх не стало? — обережно спитав Віктор.
Міла кивнула:
— Ми не розмовляли три місяці. Через дурниці, через мою роботу, яку вони вважали примхою. Хотіли, щоб я викладала в університеті, як мама… А потім той випадок, і я так і не встигла сказати їм… багато чого.
Віктор мовчав, але його погляд потеплішав. Дощ посилився, і Міла злегка здригнулася. Вона раптом зрозуміла, що повністю промокла й змерзла.
— Сідай у машину, застудишся, — Віктор відчинив пасажирські дверцята. — Ти серйозно? Щодо мами?
Міла сіла поруч і кивнула:
— Серйозно. Але за однієї умови.
— Якої?
— Ти будеш поруч. Увесь час, поки вона буде в нас. Я не впораюсь сама.
Віктор, трохи зволікаючи, простягнув руку й прибрав пасмо з її обличчя:
— Домовились. Але і в мене є умова.
— Яка? — насторожилася Міла.
— Більше ніяких “моя квартира”. Або ми живемо як родина, або…
— Або ми не родина, — закінчила за нього Міла. — Ти маєш рацію.
Вона подивилася на їхній дім — дванадцятиповерхову цегляну башту з панорамними вікнами.
В одному з цих вікон колись стояла інша Міла — самотня, горда, з бездоганною кар’єрою і порожньою квартирою. Вона згадала, як вибирала меблі, світильники, картини — усе найкраще, найдорожче. Як раділа кожній новій дизайнерській речі. І як її серце стиснулося, коли Віктор уперше приніс до цієї квартири картонну коробку зі своїми інструментами й старим плюшевим ведмедиком, якого з якоїсь причини беріг із дитинства.
— Поїхали додому, — сказала Міла, дивлячись на чоловіка. — У нас багато справ. Треба підготувати кімнату для твоєї мами.
— Для нашої мами, — м’яко поправив її Віктор, і в його голосі Міла почула надію.
— Так, для нашої, — усміхнулася вона і вже серйозніше додала: — Знаєш, я не обіцяю, що все буде легко. Але я обіцяю, що намагатимусь.
— Я теж, — кивнув Віктор і завів мотор. — Я теж буду намагатись.
Він розвернув машину й повільно поїхав назад до дому. До їхнього дому, який тепер належало перетворити на справжню сімейну фортецю, де вистачить місця всім.
