fbpx
Дозвілля
Він вирішив пожартувати і злегка налякати Віру. Не доходячи до лавки, де вона сиділа, він звернув у зарості акацій і став обережно підкрадатися ззаду. Підкрався. Ось вже і лавка. І Віра сидить. Юрій Андрійович уже збирався розсунути кущі і вигукнути Вірі в спину щось жартівливо-смішнюче, але раптом почув чоловічі голоси. Застиг причаївся

В цей травневий день Юрій Андрійович захистив нарешті кляту кандидатську дисертацію і вперше за останні кілька років відчув себе вільним і щасливим. В честь такого свята він подарував нареченій Вірі золотий годинники.

─ Юрчику, хіба так роблять? ─ здивувалася Віра. ─ Адже це я повинна була тобі щось подарувати!.. Мені навіть якось незручно.

─ Ай, хіба не все одно, ─ радісно потираючи маленькі білі руки, сказав Юрій Андрійович. ─ У мене сьогодні такий щасливий день. Я ж мушу його якось відзначити?

Вони пішли в парк. Довго сиділи на веранді ресторану «Відпочинок», пили ігристий напій і їли апельсини, мріяли про майбутнє, і Юрій Андрійович був досить балакучим і часто голосно сміявся.

Наречена Віра дивилася на нього з ніжністю, та її погляд був з відтінком материнської печалі. Обидва були вже не дуже молоді, кожному за тридцять. Одруження довго відтягували все через ту ж дисертацію. І в цей довгоочікуваний вечір Юрій Андрійович оголосив про твердий намір в найближчі дні справити весілля.

Віра, розчервоніла після випитого, накрила своїми руками мініатюрні ручки нареченого і прошепотіла:

─ Скоріше б, Юрчику… ти ж знаєш ─ як сильно я хочу дитину…

Хлопець мало не заплакав від розчулення, схилився над столом і поцілував її пальці, які пахли апельсиновою шкіркою.

─ Юрчику, якось незручно, люди дивляться!.. ─ стримуючи радість, прошепотіла Віра.

А потім вони гуляли парком, сміялися і згадували про далекі дні першої зустрічі і про поневіряння протягом всіх цих довгих років, про рідкісні побачення у неї в гуртожитку або у нього в комунальній квартирі, де він жив в одній кімнаті разом з матір’ю.

Нарешті, вибравши, в найтемнішому закутку парку порожню лавку. Сіли, обійнялися, і продовжили мріяти та планувати майбутнє сімейне життя. Віра скоса поглядала на поблискуючий годинник, милувалася подарунком.

Юрій Андрійович ніяк не міг заспокоїтися. Він жартував, сміявся, і йому хотілося зробити ще що-небудь приємне для Віри.

─ Хочеш ескімо? ─ раптово запропонував хлопець. ─ Коли ми сюди йшли, я бачив, там продавали. Хочеш?

Віра зніяковіло знизала плечима, посміхнулася, як маленька дівчинка.

─ Я зараз принесу! ─ вигукнув Юрій Андрійович. ─ Почекай, я швидко!

Він схопився і побіг за морозивом.

Прогулянки в парку їм було мало. Ставало темно. Біля павільйону Юрій Андрійович купив у кіоску два ескімо і швидко пішов назад.

Він вирішив пожартувати і злегка налякати Віру. Не доходячи до лавки, де вона сиділа, він звернув у зарості акацій і став обережно підкрадатися ззаду. Підкрався. Ось вже і лавка. І Віра сидить. Юрій Андрійович уже збирався розсунути кущі і вигукнути Вірі в спину щось жартівливо-смішнюче, але раптом почув чоловічі голоси. Застиг причаївся.

Було темно, але він легко міг розглянути трьох хлопців, які з’явилися на алеї біля лавки.

─ Дівчино, котра година? ─ запитав один довготелесий.

─ Що? ─ злякано перепитала Віра. І Юрій Андрійович побачив, як напружилася її шия.

─ Недочуваєш, чи що? Часу скільки на твоїх золотих? ─ нетерпляче злим голосом запитав інший.

─ За п’ять хвилин дев’ята, ─ сказала Віра. Голос якої тремтів.

─ Ох, який гарний годинник! ─ вигукнув третій. ─ Ви тільки гляньте, хлопці, який чудовий годинник у цієї самотньої дівчини. І мені здається він ще й золотий.

─ Та ну, не може бути, ─ буркнув довготелесий.

─ Ніі, позолочені, ─ сказав другий.

─ Не сперечайтеся, друзі, годинник золотий, ─ сказав кривляючись, третій. ─ Дівчино, давайте мінятися?
Юрій Андрійович так і стояв, притулившись до стовбура, і не рухався з місця. Він дуже злякався. Він все відразу зрозумів, але йому було страшно. Майнула думка, ні, уривок думки: «Нехай тільки торкнуться! От якщо вони Віру чіпатимуть, я на них кинуся! Ну а годинник, що вже…» Він вирішив пожертвувати годинником.

А ті хлопці, до речі, і не думали чіпати Віру. Їм саме годинник і був потрібен.

─ Дівчино, ну навіщо вам золотий, ─ канючив найнахабніший. Ну, давайте ж мінятися, в кінці кінців.

─ Будь ласка, не треба, будь ласка, будь ласка … ─ бурмотіла Віра.

─Так досить вже, вистачить, ─ сказав довготелесий. ─ Знімай годинник, дитинко. Хутко, хутко.

І він простяг долоню.

У Віри тремтіли руки, вона довго не могла відстібнути годинник.

«Господи, що ж це таке?!. ─ стрепенувся Юрій Андрійович. ─ Що ж я тут стою? Так і буду стояти, і навіть не пікну?»

Так і стояв, причаївшись, за два кроки від Віри, в кущах. І майже не дихав.

─ Дівчино, ви вже? Швидше, будь ласка. ─ гаркнув нахабний. ─ Ми поспішаємо. Нам сьогодні ще в нічну зміну працювати.

─ Закінчуй ти, ─ сказав довготелесий.

Нарешті Віра відстебнула браслет і поклала годинник на чужу широку долоню.

─ Розумниця. І довготелесий сховав годинник в кишеню.

─ Маленьке прохання, ─ підскочив нахаба. ─ зовсім маленьке прохання. Ви, дівчино, будь ласка, сидіть, як сиділи, поки ми не підемо звідси якнайдалі… я просто дуже вас прошу про це.

─ І без кіпішу, ─ грубо додав третій. І чимось блиснув.

─ Ой ой! ─ удавано злякався нахаба. ─ Друже, прибери, будь ласка, це.

─ Та годі вам, ─ сказав довготелесий. ─ Забалакалися. Пішли звідси.

І вони пішли. Довго шаруділо листя під їх ледачими кроками.

Юрій Андрійович вибрався з кущів, вийшов на алею за поворотом. Обтрусив штани, злизав з рукава сорочки білі краплі розтопленого морозива і швидко попрямував до лавки.

─ А ось і я, ─ сказав він, простягаючи Вірі ескімо. ─ Зачекалася? Там, як на зло, черга. Довелося постояти, ти вже вибач.

─ Дякую, ─ сказала Віра.

─ Що з тобою? ─ запитав співчутливо Юрій Андрійович. ─ Чимось засмучена? Що-небудь трапилося?

─ Ні, нічого, ─ тихо сказала Віра, опускаючи очі. ─ Просто голова трохи розболілася. У мене таке буває.

─ А-а, ─ сказав Юрій Андрійович.

Він був здивований. Очікував, що Віра буде плакати, скаржитися, розповідати, а він стане її втішати. Ну а потім вони, звичайно, побіжать до найближчого відділення ─ подавати заяву. Так він припускав.

Але Вірі, як він зрозумів згодом, шкода було зовсім не годинника. Їй було прикро за Юрія Андрійовича і вона не могла зізнатися, що у неї відібрали його подарунок.

Він такого не очікував. Вони сиділи, морозиво тануло, білі струмки текли по пальцях і падали на пісок.

─ Йдемо додому? ─ запропонувала Віра. ─ Уже пізно… А, і до речі, годинник я в сумочку прибрала.

─ Роби, як вважаєш за потрібне, ─ сказав Юрій Андрійович і лизнув розкисле ескімо. ─ Що ж… додому так додому.

Вони піднялися і пішли, Віра кинула морозиво в кущі. Юрій Андрійович ще лизнув два рази, не доївши, теж викинув. Взяв Віру під руку. Відчув, як її тіло дрібно тремтить.

─ Чому ти тремтиш?

─ Замерзла. Пішли швидше.

Алея була темною і довгою.

«Нічого ж такого не сталося, ─ заспокоював себе Юрій Андрійович. ─ Ну, кинувся б я на них, ну і що? Було б непереливки, ось і все. І тоді ─ прощай Віра, прощай наука, та й взагалі… Так що нема чого й соромитися. Не велика втрата ─ годинник! Дрібниці».

І раптом Юрій Андрійович усвідомив, що пройде рік, п’ять років, десять, двадцять, все життя пройде, а він так ніколи і не забуде, про те що сталося. Він стояв і дивився, як цуплять цінну річ у його нареченої. Хлопець зрозумів, що буде пам’ятати про це завжди, усе своє життя.

Фото ілюстративне.