Володимир зі Світланою прожили щасливо майже сім років, мир і благополуччя панували в їхньому домі багато знайомих відкрито заздрили їх сім’ї. Ну а як же, достаток, он котедж купили, машину, цікаво, звідки гроші? А звідти – продали їх трикімнатну квартиру і в іншому місті не стало бабусі Світлани, залишивши їй у спадок двокімнатну в центрі, теж продали. Ось і вийшла сума на хороший будинок, правда, на машину довелося кредит взяти.
Але ж усім цього не поясниш, та й для чого, кому яке діло до його сім’ї і до гаманця. Головним було інше, що він сильно любив свою дружину і сина, п’ятирічного Володьку-молодшого, так жартома він його кликав. Це дружина наполягла на цьому імені, сказала, хочу, щоб він був твоєю копією в усьому. Але кажуть, що не можна бути таким щасливим, людська заздрість чи доля, але щось сприяло тому, що він відразу втратив найулюбленіших і дорогих людей.
В той день він не зміг заїхати за сином в садок. Подзвонив дружині, і Світлана після роботи забрала його, викликавши таксі. Дорогою додому їх не стало. Як він це все пережив, він і сам досі не розуміє. Останній рік він жив на автоматі: робота – місце спочинку найрідніших – короткий сон, знову на роботу. Інтерес до життя пропав зовсім.
Але ось в чому він був завжди молодець і зараз таким залишився, він не пив. Ні, в компанії на свято він міг дозволити собі кілька чарок хорошої випивки. Але Володимир в принципі не розумів, як можна в такий спосіб рятуватися від душевних переживань, ну випив, потім протверезів і що, всі повернуться? Звісно, ж ні, просто буде ще гірше і на душі, і в голові.
Друзі спочатку намагалися його розрадити, але йому було не до них, навіть десь дратували своєю турботою, і вони від нього відстали. Тільки його друг, Павло був завжди поруч. Минуло два роки, потроху Володимир почав приходити до себе, зайнявся трохи будинком, тому що, то там зламалося, то там – потекло. Він почав подумувати про те, що треба продати будинок, навіщо йому одному ця махина і купити однокімнатну, чи двокімнатну квартиру, як порадив Паша.
Будинок він продав швидко, так само швидко купив за допомогою дружини Павла, вона у нього ріелтор, дуже непогану двокімнатну квартиру на другому поверсі, в зеленій зоні міста. Йому подобалося, що біля його балкона росла черемха. Біля під’їзду сусіди розбили клумби, посадили красиві деревця. Він коли прийшов дивитися квартиру, відразу майнула думка – моїм б тут сподобалося.
Від продажу будинку залишилися гроші, він поставив своїм улюбленим хороший пам’ятник, частину грошей поклав під відсотки. І нарешті зважився з’їздити відпочити в санаторій, як його вмовляв Пашка.
Купив путівку і полетів. Місце йому дуже сподобалося ще коли він вибирав в інтернеті: сосновий бір, чисте повітря, недалеко місто, можна в будь-який момент з’їздити і подивитися визначні пам’ятки.
Поселили його на другому поверсі. Ну і щастить мені на другі поверхи, посміявся про себе Володимир. Йому дали розклад процедур, карту санаторію – що і де знаходиться і сказали, що через годину вечеря, не спізнюйтеся, ваш столик двадцять другий. Тепер Володимир засміявся в голос.
– В чому справа, я щось не те сказала – здивувалася медсестра.
– Та ні, що ви, вибачте, мені стало смішно, тому що у мене квартира на другому поверсі і номер двадцять два.
– Ну так, смішно.
На вечерю він прийшов вчасно. Коли йшов до свого столика, то побачив жінку, що сидить за ним, і вона йому навіть зі спини здалася смутно знайомої. Підійшов ближче, заглянув їй в обличчя і остовпів. Він дивився на неї і серце його готове було вистрибнути.
– Пане, що щось не так?
– Свєто, цього не може бути. Але як?
– Вибачте, але я вас не знаю, хто ви такий.
І тут він отямився, якби не бачив дружину в той далекий останній день, то міг би заприсягтися, що перед ним була вона, жива і здорова, така ж невисока, худенька і світловолоса.
– Вибачте, але ви неймовірно схожі на мою покійну дружину, що я ад не втримався від вигуку. А вас що і справді Світланою звати?
– Так, я Світлана Іванівна Кравець.
– Ще раз прошу мене вибачити великодушно. Але Ви таки справді трохи на неї схожі.
Він дістав з портмоне фотографію Світлани з сином, їх найостанніше фото, за місяць до того дня їх фотографував в парку фотограф. Ця ж світлина була на загальному пам’ятнику.
– Дійсно, дуже схожі, не дивно, що ви сплутали. Так, в світі багато наших двійників. А це ваш син? Він схожий на вас.
– Та й його теж звали Володимиром. Володька-молодший – з гіркотою сказав він.
– Вибачте мене, я так зрозуміла, що син…
– Так, їх не стало разом.
– Прийміть мої співчуття.
– Нічого, вже більше двох років їх немає зі мною, спогади притупилися трохи, але пам’ять про них завжди буде в моєму серці.
Володимир і Світлана тепер уже офіційно представилися один одному, тут же підійшли ще двоє сусідів по столику, чоловік з дружиною, Ірина та Михайло. Вони повечеряли і розійшлися по кімнатах, але перед цим Володимир запитав Світлану, не могла б вона йому показати територію санаторію. Вона із задоволенням погодилася, але сказала, що зустрінуться вони через годину в фойє, так як їй ще треба збігати на вечірні процедури. На тому й домовилися.
У Володимира чомусь прискорено билося серце, йому здавалося, що це його Світланка повернулася до нього, тому що навіть голос цієї Свєти був майже такий же, як у дружини – ніжний. Вони з нею пройшлися по території санаторію, потім довго сиділи в альтанці, розповідаючи один одному про своє життя. Їм було легко спілкуватися, як ніби вони давно знайомі.
Світлана, теж залишилася одна, але її чоловік просто пішов до молодої коханки минулого року. Вона важко спочатку переживала його вчинок, а тепер навіть раділа, тому що він був владною людиною і стримував її розвиток, як особистості. Звик наказувати на роботі і переніс в дім обстановку повної покори. Дітей у них не було, він не хотів рано заводити дрібноту, ще набриднуть, як він говорив. Хоча Світлані вже було за тридцять.
Володимир запитав з якого міста вона приїхала і коли вона назвала його рідне місто, він був просто ошелешений. А коли запитав вулицю, по якій вона живе, виявилося, що в двох кварталах від його нової квартири.
– Ні, так не буває. Це якась мара. Світлано, можна я до вас доторкнуся, ви справжня, не моя ілюзія?
Світлана сміялася, їй теж все здалося нереальним, але ж це було насправді. Так, Шляхи Господні несповідимі.
Через п’ять днів у Світлани закінчилася путівка і вона зібралася їхати. І тут Володимир, ставши на одне коліно, попросив:
– Не кидай мене, будь ласка, якщо я тобі не зовсім противний. Можна я поїду з тобою, і ми потім будемо разом?
– Можна, я бачу, що ти хороша людина. Тільки у мене буде до тебе одне прохання, якщо ти перестанеш порівнювати мене зі своєю дружиною, то ми зможемо бути разом. Вона це – вона, а я це – я, як би ми не були схожі. Ніколи не буду проти, відвідування і пам’яті про них, це святе. Згоден, тоді – поїхали.
І вони покинули санаторій удвох. Так, спочатку були невеликі непорозуміння, але потім у них все нормалізувалося. Через рік Світлана подарувала чоловікові доньку і назвали її – Марічка.
Автор: Надія.
Фото ілюстративне.
