fbpx

Він плакав за нею цілу вічність. Так йому здавалося. А насправді пройшло лише пів години. Чоловік присів у залі очікувань і почав плакати. Усі їхні щасливі спільні миті пробігли у пам’яті, ніби кадри з кіно. Стільки доброго було, але чому він не помічав цього раніше?

Він плакав за нею цілу вічність.

Так йому здавалося. А насправді пройшло лише пів години…

Всі казали, що вони – ідеальна пара. У них навіть імена починалися на одну і ту саму літеру. Остап і Оля одружилися рік тому, відгуляли гучне весілля. Щасливі розглядали свої фото з весільного альбому, тоді ще не підозрюючи, що в один момент щось піде не так.

У Остапа почалися проблеми на роботі, часті конфлікти з керівником, у якого було своє бачення. Чоловік повертався додому пригніченим і напруженим, бо боявся втратити роботу. Знову почав курити. Оля хотіла більше свята у буднях, більше уваги. Але Остап ставав твердим…

– Чому ти говориш зі мною в такому тоні? Я теж втомлююся на роботі.

Оля працювала у салоні краси. Вона ще мріяла про романтичні вечори, походи у кіно, спільні поїздки, а Остапа не відпускали проблеми на роботі. Одне за іншим – і сварки почали спалахувати через будь-які дрібниці.

– Ти не викинув вчора сміття, я ж тобі нагадувала ввечір… – Ти не зайшов купити продуктів, то може і я забуду готувати …

– Ти думаєш лише про себе, – почав закидувати дружині Остап.

Будь-яка деталь дратувала і одного вечора після чергової сварки Оля зібрала валізу, викликала таксі і поїхала на вокзал. А звідти – до мами у інше місто.  У їхній квартирі стало порожньо, самотньо і холодно. Остап скучив за її милим постійним щебетанням про моду і нові серіали, якими він начебто і не цікавився, а саме зараз цих розмов так не вистачало.

Він взяв телефон і набрав Олю.

– Привіт! Я скучив, давай забудемо про все погане. Повертайся.

– Привіт! Я уже купила квитки, буду о 9 вечора. Ти приїдеш на вокзал мене зустріти?

– Так, звичайно.

– Я зайшла в торговий центр і купила нові чоботи. Тут такі знижки…

– Олю, ти знову за своє, але ж у нас зараз скрутні часи, ми ж домовлялися трохи потерпіти..

– Невже для тебе це так важливо? Це ж дрібниця – ці чоботи.

– Я ж не про це. Ти завжди порушуєш наші обіцянки. До того ж, у тебе багато інших чоботів. Ти знову думаєш лише про себе.

Розмова почала загострюватися і Оля кинула слухавку. Було морозяно, слизько і вітряно. Остап стояв біля головного входу до вокзалу, докурював останню сигарету. Він все ж таки приїхав зустрічати Олю.

Головний годинник показав на табло 21.00, а Олі все нема. Пройшло 15 хвилин, Остап почав хвилюватися. Дістав телефон, набирає Олю.  “Абонент поза зоною досяжності”, – чує у відповідь. Можливо, розрядився… Раптом на телефоні дзенькнув месенджер. Друг Остапа надіслав скріншот новини, що одна маршрутка через сильну ожеледицю потрапила в потужну дорожну пригоду. Рятувальники на місці. Інших деталей поки немає.

– О ні, та це ж Олина маршрутка…

Остап телефонує до Олі знову, все те саме: “залиште повідомлення на автовідповідач…” У цю хвилину увесь світ для нього зупинився. Ноги похитнулися. Він не розумів, що відбувається. “А якщо я її втратив?”. Чоловік присів у залі очікувань і почав плакати. Усі їхні щасливі спільні миті пробігли у пам’яті, ніби кадри з кіно. Стільки доброго було, але чому він не помічав цього раніше?

Здавалося, він плакав за нею цілу вічність. Насправді пройшло лише пів години…

– Остапе, Остапе, що з тобою?

– Він підняв очі. Перед ним стояла Оля.

– Оля?

Він підбіг і міцно обійняв її.

– З тобою все гаразд? Але твій рейс…

– Я поміняла квитки на інший… Подумала, що ти був правий, затрималась, щоби повернути ті чоботи назад в магазин.

– Олю, ти варта найкращого… Я щойно зрозумів це.

Він все ще не відпускав Олю зі своїх обіймів. А Оля лагідно усміхалася.

Того дня Остап написав собі нагадування у нотатнику на телефоні: “Бережіть тих, кого любите”.

Галина Андрусів

You cannot copy content of this page