Він дійшов до великого торгового центру. І тут при вході побачив схвильовану бабусю. Вона підходила до всіх і щось просила, але люди, опускаючи очі, поспішали по своїх справах. Дмитро ще вчора був би теж одним із тих, кому ніколи, бо робота, справи, свої турботи. А сьогодні він зупинився. Сьогодні він чи не вперше побачив людину, яка чогось потребує.
Кажуть, що справжнє милосердя – це коли ти ділишся з іншими тим, чого тобі самому не вистачає. Дмитро колись чув про це, але ніколи не задумувався над значенням цих слів. Ніколи не звертав уваги на тих, хто потребує допомоги. Завжди думав, що всього можна і треба добиватися самому. Молодий амбітний хлопець приїхав підкорювати велике місто. За плечима – успішне стажування у декількох компаніях, був впевнений, що швидко влаштується на бажану роботу.
Так і сталося, роботу юнак довго не шукав. Компанія представила себе доволі престижною і Дмитро почав працювати тут програмістом. Усе йшло добре. Керівник завжди радився з ним і Дмитро почував себе потрібним і успішним, довіряв йому. Часу було мало, працював багато. Хлопець був надто зайнятий, щоби зателефонувати батькам, які завжди хвилювалися про нього.
– Мамо, ти ж знаєш, я так багато працюю, не можу розмовляти, – часто повторював юнак.
Батьки звичайно ж усе розуміли, любили сина і бажали, аби йому все вдалося.
Одного дня Дмитро, як завжди, їхав на роботу, був звичайний день. Купив по дорозі кави і поспішав у офіс. Зайшов всередину будівлі, спробував відчинити двері, але його ключі чомусь не підходили. Витягнув телефон, подзвонив директорові: “ви набрали невірний номер”. Як так може бути?
Передзвонив іншим співробітникам, схожа історія, ніхто не відповідає.
Побачив пані Олю, яка тут працює поверхом вище, прибирає у приміщеннях. Вона побачила розгубленого Дмитра.
– О, а ти що досі не чув? Компанія виявилась нелегальною, сьогодні вночі вивезли усі свої речі, навіть комп’ютери, кажуть, забрали. Навряд чи ви ще колись про них почуєте…
– Що? – перепитав Дмитро, не повіривши своїм вухам.
– Встигли забрати геть усе, нічого не залишили… Повторювала монотонно пані Оля, роблячи свою роботу.
Дмитро стояв, мов укопаний. Ще вчора керівник, якому він так довіряв, позичив у нього велику суму грошей. Обіцяв, що сьогодні поверне, окрім того своєї платні хлопець так і не отримав.
Дмитро почував себе ошуканим. Адже так довіряв компанії, багато працював і жодного разу нічого недоброго не запідозрив. Пані Оля ще щось говорила та він уже нічого не чув. Хлопець вийшов на вулицю і йшов, куди очі бачать. У нього залишилася лише тисяча гривень у гаманці. Що буде робити далі, він не знає.
Він почав роздивлятися на місто, у якому живе. Вперше за увесь час перебування у ньому помітив, які тут гарні старовинні будівлі. “Дивно, як раніше я цього не помічав, усе було ніколи”.
Він дійшов до великого торгового центру. І тут при вході побачив схвильовану бабусю. Вона підходила до всіх і щось просила, але люди, опускаючи очі, поспішали по своїх справах. Дмитро ще вчора був би теж одним із тих, кому ніколи, бо робота, справи, свої турботи. А сьогодні він зупинився. Сьогодні він чи не вперше побачив людину, яка чогось потребує.
Бабуся розповіла, що їй нічим заплатити за їжу. Її пенсія маленька, усе сплатила за комунальні і ліки, нічого не залишилося на продукти. Рідних немає, хоч і незручно просити, але нема до кого звернутися.
Було видно, що старенька дуже змерзла, її руки тремтіли. Дмитро глянув їй у вічі – і на мить забув про всі свої проблеми. Байдуже, що буде завтра, він щось придумає. А бабуся може залишитися тут стояти до вечора. Ні, він не міг цього допустити. У нього в гаманці лише тисяча гривень. Остання тисяча, але він ні на мить не вагався. Витягнув гроші і дав бабусі.
– Ось, тримайте, тут вистачить на найнеобхідніше.
Розумів, що цього не так достатньо, але віддав усе, що мав.
Старенька розплакалася на радощах і не могла надякуватися хлопцеві.
– Нехай твоє добро повернеться тобі сторицею, – сказала бабуся навздогін Дмитрові.
Хлопцеві залишилося іти додому пішки, бо ж на таксі, на якому звик їздити раніше, не залишилося. Та й навіть на маршрутку не вистачало.
Та він не засмучувався, а вирішив провести цей час з користю. Поки повертався, по дорозі зателефонував мамі.
Ні, він нічого не розповідав їй про свої труднощі, не хотів, щоби вона хвилювалася.
А просто сказав, що сьогодні раніше звільнився і давно її не чув. Мама звичайно зраділа. Поговорили про все на світі, які квіти планує посадити біля хати навесні, яку картину сьогодні закінчила вишивати, що приготує його улюблений борщ, коли він приїде і що вдосконалила свій старий рецепт.
Дмитро слухав, а його серце відпочивало. Збагнув, наскільки рідна для нього людина зараз дорога йому і немає нічого важливішого у цей момент за розмову про мамині квіти і вишивку. Він і незчувся, як уже був біля свого будинку. Як непомітно пролетіли дві години. Дмитро не знав, що буде далі, та й не хотів про це думати, а просто ліг спати.
Наступного ранку він вийшов прогулятися. Падав лапатий сніг, його це втішило. Згадалося, що скоро свята, а у душі залишився неприємний осад, старався не думати про вчорашній обман на роботі, хоча було дуже прикро. І тут, на своє здивування, зустрів свого давнього знайомого Юрка, з яким товаришували ще з дитинства. Юрко вигулював собаку. Оце так зустріч! Не бачились більш ніж років десять. Юрко майже не змінився. Завжди веселий, товариський, легкий у спілкуванні.Чоловіки розговорилися, пішли у найближчу кав’ярню, посиділи. Почали згадувати дитинство, а потім розповідати про студентські роки. Така тепла була розмова.
Виявляється, Юрко давно власник однієї невеликої, проте досить успішної фірми і саме зараз шукає програміста. Почув історію Дмитра, дав йому візитку. Домовилися, що хлопець працюватиме у них.
Дмитро не міг повірити, що його проблема так швидко вирішилась, дуже радів з того. Для нього це було схожим на якесь передноворічне диво. Наче світ став іншим. А коли повертався додому, згадав про ту бабусю, думав, чи все у неї гаразд, чи не мерзне вона там більше.
“А може, це все невипадково трапилося вчора?”- думав собі. У будь-який інший вечір він не звернув би на стареньку уваги.
Тепер Дмитро пообіцяв собі, що від сьогодні щодня телефонуватиме мамі, які би там не були обставини у нього – знаходитиме час.
Як же іноді буває у житті, за один день хлопець переосмислив усе своє життя, зрозумів, що рідних і друзів треба цінувати. Цінувати тих, хто завжди буде поруч, щоб з тобою не трапилося.
А добро завжди повернеться сторицею. Тепер він знає про це не зі слів.
Галина Андрусів
