— Віддав квартиру батькам? Тоді нехай іпотеку теж сплачують вони! – дружина поставила чоловікові ультиматум
Наталія з гордістю оглянула кімнату. Нові шпалери з ніжним орнаментом, сучасні меблі — усе виглядало ідеально. Нарешті ремонт у власній двокімнатній квартирі був завершений!
— Мамо, уявляєш, я вклалася в бюджет! — радісно повідомила Наталія телефоном. — Ще й залишилося на маленьку картину в передпокій.
— Розумничка, доню, — тепло відгукнулася Олена Петрівна. — Я ж казала, що в тебе все вийде.
Наталія усміхнулася. Два роки тому вона закрила іпотеку за цю квартиру. Щомісячні платежі були нелегкими, але кожна копійка того вартувала.
З Вадимом вони познайомилися на корпоративі спільного клієнта. Високий, уважний, із чудовим почуттям гумору — він одразу привернув її увагу.
— Можна запросити вас на танець? — простягнув руку Вадим.
— Як я можу відмовити такому галантному кавалеру? — з усмішкою відповіла Наталія.
Їхній роман розвивався стрімко. Через пів року Вадим зробив пропозицію.
— Переїжджай до мене, — запропонував він одного вечора. — У мене трикімнатна квартира, місця всім вистачить. А твою квартиру можна здавати в оренду.
Наталія замислилася.
— А як же мій ремонт? Я стільки сил у нього вклала!
Вадим ніжно обійняв її й поцілував у маківку.
— Зате гроші з оренди підуть на мою іпотеку. Вигідно ж!
Аргумент здавався логічним, і Наталія погодилася.
— Хочеш, облаштуємо для тебе окрему кімнату, — запропонував Вадим. — Зробиш її на свій смак.
Перші місяці спільного життя були схожі на казку. Скромне, але душевне весілля, медовий місяць в Єгипті, тепле море, вечірні прогулянки… Побутові питання розв’язувалися легко й без сварок.
Проблеми почалися, коли мати Вадима, Тамара Анатоліївна, стала приходити все частіше. Спочатку тільки на вихідних, а згодом і серед тижня.
— Вадику, я тобі принесла твої улюблені котлетки! — щебетала свекруха, безцеремонно заходячи на кухню. — Наталочко ж не образиться, правда?
Наталія старалася бути чемною, але Тамара Анатоліївна завжди знаходила, до чого причепитися.
— Боже, які яскраві подушки! — вигукнула вона, побачивши декор на дивані. — У наш час любили спокійні тони.
— Це сучасний стиль, Тамаро Анатоліївно, — спокійно відповідала Наталя. — Вони освіжають інтер’єр.
— Навіщо воно треба? Тільки пил збирають, — фиркала свекруха. — І ці картини… Вадим завжди любив мінімалізм.
Згодом до візитів матері додалися і часті появи батька, Миколи Сергійовича. Він був мовчазнішим, але заповнював простір своїм незворушним поглядом.
— Вадиме, поговори з батьками, — попросила одного разу Наталія. — Вони приходять без попередження. Я навіть спокійно поснідати не можу.
— Та ну, вони ж ненадовго, — відмахнувся чоловік. — Тобі що, шкода?
— Річ не у «шкоді». Мені некомфортно у власному домі.
— До речі, це мій дім, — різко кинув Вадим. — Ти ж просто переїхала сюди.
Наталія завмерла. Вперше вона відчула, що ця квартира для нього — «його власність», а не їхній спільний дім. І стало ще гірше, коли батьки Вадима почали скаржитися на свої житлові умови.
— Уявляєш, у нашій однокімнатній навіть холодильник нормально не вміщається, — бідкалася Тамара Анатоліївна. — І до поліклініки дуже далеко.
— А продукти в магазині — золоті! — підтакував Микола Сергійович. — До ринку взагалі не дістатися.
Вадим уважно слухав їхні скарги, співчутливо киваючи.
— Може, варто пошукати варіанти обміну? — одного вечора запропонував він.
— Обміну? — Наталія насторожилася. — Що саме ти маєш на увазі?
— Ну, може, вони переїхали б ближче до нас, — відповів Вадим ухильно.
У жінки по спині пробіг холодок. Вона раптом усе зрозуміла. Оціночні погляди свекрухи більше не здавалися випадковими — та вже подумки розпоряджалася її квартирою.
Родинина навала наростала з кожним днем. Батьки приходили мало не щодня, зітхали, натякали. Тамара Анатоліївна театрально хапалася за серце:
— Уяви, Вадюша, вчора ліфт знову зламався! І я — на восьмий поверх пішки!
Микола Сергійович додавав:
— Лікар велів більше ходити, а де тут ходити? Парк — аж за три кілометри!
Наталія зціплювала зуби, тримаючи себе в руках. Вона бачила, як чоловік усе більше переймається проблемами батьків. Його обличчя ставало все похмурішим.
— Може, ми могли б їм якось допомогти? — несміливо запропонував Вадим.
Наталія різко обернулася від плити:
— Чим саме? — її голос пролунав насторожено.
— Не знаю, — невпевнено знизав плечима Вадим. — Треба подумати…
Після ще двох тижнів постійних візитів родичів Наталія зрозуміла: більше так тривати не може. Терпець увірвався. Вона схопила телефон і набрала подругу Ірину:
— Слухай, у тебе дача вільна на вихідні? — запитала Наталія. — Мені терміново треба змінити обстановку.
— Звісно! — зраділа Ірина. — Зберемо дівчат, шашлики, озеро, без чоловіків і свекрух!
Наталія полегшено видихнула:
— Ти навіть не уявляєш, як ти мене врятувала.
У п’ятницю ввечері Наталія зібрала невелику сумку й поцілувала чоловіка.
— Я повернуся в неділю, — усміхнулася вона. — Постарайся не нудьгувати.
Вадим обійняв її і якось дивно усміхнувся.
— Відпочинь гарненько, — промовив він. — Тобі справді потрібно перезавантажитись.
Вихідні промайнули непомітно. Подруги купалися в озері, смажили шашлики, теревенили до світанку. Наталія відпочивала душею, наче вирвалася з полону турбот. Вона навіть не перевіряла телефон, повністю відключившись від буденності.
Та коли в неділю ввечері Наталія відчинила двері квартири, вона завмерла на порозі. У передпокої панував хаос. Усюди стояли коробки, пакети й валізи. Їхні з Вадимом речі були дбайливо складені біля стіни.
— Що за… — тільки й прошепотіла Наталія, заходячи до вітальні.
На журнальному столику стояла важка кришталева ваза. Наталія одразу її впізнала — ця ваза завжди стояла у свекрухи. Здивування швидко змінилося тривогою. Щось тут було не так.
Двері знову рипнули. Наталія обернулася й побачила Вадима. За його спиною маячили постаті батьків.
— Наталочко! — вигукнула Тамара Анатоліївна з незвичайним захватом. — Як добре, що ти повернулася!
Микола Сергійович поважно зайшов у кімнату й вмостився у крісло, виглядаючи так, ніби він тут господар.
— Що тут відбувається? — голос Наталії тремтів від напруги.
Тамара Анатоліївна радісно сплеснула руками.
— Вадим зробив нам неймовірний подарунок! — захоплено виголосила вона. — Уявляєш, він подарував нам цю квартиру!
Наталя переводила погляд із сяючого обличчя свекрухи на винувате лице чоловіка.
— Що? — її голос зірвався на шепіт.
— Так-так! — підхопила Тамара Анатоліївна. — Тепер ми з батьком житимемо тут, у комфорті й достатку. На старість заслужили трохи затишку, правда ж, Коля?
Микола Сергійович важливо кивнув.
Наталія схопила Вадима за руку й потягнула його до спальні. Грюкнувши дверима, вона розвернулася до нього.
— Ти що, здурів? — прошипіла вона. — Як ти міг віддати квартиру батькам, навіть не порадившись зі мною?
Вадим виглядав винуватим, але водночас рішучим.
— Наталю, зрозумій, їм справді важко, — почав виправдовуватися він. — Ми молоді, нам легше…
— Легше?! — Наталія підвищила голос.
— Поки що поживемо в їхній однокімнатці, — бурмотів Вадим, уникаючи її погляду. — А там щось придумаємо…
— Придумаємо?! — Наталія гірко розсміялася. — Ти взагалі розумієш, що наробив?
— Це мої батьки! — обурився Вадим. — Я не можу дивитися, як вони мучаться!
— А на мене тобі все одно?! — обурено вигукнула Наталя. — Ти вирішив усе за нас обох?
Вадим спробував обійняти її, але жінка відступила.
— Наталю, давай будемо розсудливими…
І раптом вона зрозуміла щось важливе. Жінка примружила очі й пильно подивилася на чоловіка.
— Стій. Ти віддав квартиру батькам? — її голос став крижано-холодним. — Тоді й іпотеку нехай вони платять!
Вадим зблід. Його губи розтулилися, але слова застрягли в горлі.
— Що? Ні, іпотеку, звісно, ми платитимемо… — пробурмотів він. — Це ж наш обов’язок…
— Наш? — Наталія стискала руки. — Ні, дорогенький. Раз ти подарував квартиру, я переїжджаю до своєї. І більше жодної копійки в твою іпотеку я не вкладатиму!
Обличчя Вадима змінилося. Він схопив її за плечі.
— Наталю, заспокойся! У нас ще десять років виплат! Без грошей від твоєї оренди я не впораюсь!
— Це вже твоя проблема, — відрізала Наталія. — І проблема твоїх батьків.
Двері розчахнулися. На порозі стояли Тамара Анатоліївна й Микола Сергійович.
— Що за крики? — обурено запитала свекруха. — Що відбувається?
— Ваш син щойно пояснив мені вашу “схему”, — холодно мовила Наталія. — Ви отримуєте квартиру, а я ще десять років маю за неї платити? Блискучий план!
— Наталочко, не будь егоїсткою! — сказала Тамара Анатоліївна. — Ми ж одна родина!
— Ні, ми не родина, — відрізала Наталія, проходячи повз неї до коробок із речами. — Родина так не чинить.
Вадим кинувся за нею.
— Наталко, давай поговоримо спокійно! Усе можна вирішити!
— Уже вирішено, — Наталія схопила свої валізи. — Я подаю на розлучення.
—Ти не можеш так вчинити з Вадимом! —закричала Тамара Анатоліївна. — Він усе життя платитиме цю іпотеку сам!
— Ви про це мали думати раніше, — відрізала Наталія. — Коли вирішили провернути цю аферу за моєю спиною.
Микола Сергійович схопив невістку за лікоть.
— Не можна так із батьками чоловіка! — прогримів він.
Жінка висмикнула руку.
— Можна. І потрібно, коли тебе намагаються обдурити.
Вона взяла валізи і попрямувала до виходу. Вадим у розпачі кидався по кімнаті.
— Наталю, почекай! Давай усе обговоримо! — кричав він. — Це непорозуміння!
Вона обернулася на порозі.
— Десять років іпотеки без моєї допомоги, Вадиме. Подумай про це.
Вона зачинила двері й вийшла на вулицю. Сльози текли по щоках, але Наталія не зупинялася. Вона спіймала таксі і поїхала до батьків.
Телефон розривався від дзвінків. Вадим, свекруха, навіть свекор намагалися додзвонитися. Наталія вимкнула звук. Сидячи в машині, вона зайшла в додаток Держпослуг і подала заяву на розлучення.
Олена Петрівна зустріла доньку з розпростертими обіймами.
— Матусю, я все втратила, — ридала Наталія.
— Нічого ти не втратила, — твердо сказала мати. — Ти позбулася зайвого вантажу.
Через місяць Наталія стояла в суді зі спустошеним поглядом. Розлучення пройшло напрочуд швидко. Вадим не сперечався і не протестував. Він виглядав змученим.
— Ти зруйнувала нашу сім’ю, — шипіла Тамара Анатоліївна в коридорі суду. — Ти зіпсувала нам усім життя!
— Ні, — спокійно відповіла Наталія. — Ви самі все зруйнували своєю поведінкою.
Вийшовши з будівлі суду, Наталія глибоко вдихнула. Від серця відлягло. Вона сіла в таксі і назвала адресу. Свою адресу.
Квартира зустріла її тишею і чистотою. Орендарі з’їхали тиждень тому, і Наталія встигла все привести до ладу. Вона повільно пройшлася кімнатами, торкаючись стін і меблів.
— Дім, — промовила вона тихо. — Я знову вдома.
Вона відчинила вікна, впускаючи свіже повітря. За вікном шуміло місто — живе, енергійне, сповнене можливостей. Наталія усміхнулася. У неї з’явився шанс почати все спочатку. І цього разу вона не зробить помилок.
