– Вероніко, ти ж розумієш, що я маю знати перша, що ви плануєте дитину? Щоб так не вийшло, що ви мене перед фактом поставите. Я цього не переживу. Я ж повинна все переосмислити і дати, або ж не дати, на такий крок свій дозвіл, – наголосила свекруха. Тут я змовчала, бо надіялася, що нашу сім’ю від своєї мами захистить Василь, але цього не сталося. Зірвалась я в той день, коли пані Лириса вкотре прийшла мене “вчити”, як штори вішати. В ту ж мить Василь зібрав свої речі і переїхав до мами
– Ви взагалі розумієте, що зруйнували? – несподівано пролунало з моїх вуст, і в ту ж мить я відчула, як щось всередині мене луснуло. – Хіба вам не достатньо було завжди контролювати Василя, потрібно було й наш шлюб знищити?
Я – Вероніка, і моя історія не з приємних. Мені завжди здавалося, що коли ми з Василем одружилися, нас об’єднало справжнє кохання. Ми були впевнені: якщо не злякалися випробувань на початку, то пройдемо їх разом до кінця. Василь мені дуже подобався з першого дня знайомства: добрий, вродливий, працьовитий та неймовірно ніжний. І все б добре, якби поруч не стояла його мати – пані Лариса. Вона від самого початку робила все, щоб показати, хто тут головний.
Ще коли ми починали жити разом, вона раптом з’являлася біля порога з порадами, які більше скидалися на накази. – Цю тумбу треба ставити не тут, а під вікном. І не забувай, що туди має поміститися мій сервіз, – говорила пані Лариса. Я намагалася не звертати уваги, казала собі – скоро звикне, що в нас своя сім’я. Але що далі, то більше я помічала, як Василь майже відразу їй підтакує: – Мамо, можливо, ти й маєш рацію. І тут я бачила, що проблема глибша, ніж я гадала.
Потім настала пора, коли свекруха майже поселилася в нашому домі. Кожен ранок був схожий на одну й ту ж сцену: вона з’являлася без стуку, заходила на кухню і розповідала, як правильно зберігати продукти, яку каву нам варити і чому наша кішка погано вихована. Ввечері вона телефонувала Василю і завжди питала – Ну, як там твоя дружина? Не забагато вередує? – І Василь, замість того щоб жартома припинити це, лише м’явся і пробував виправдати мене. Я відчувала, що стаю зайвою у власному домі.
Найнеприємніше було тоді, коли мені почали приписувати якісь вигадані речі. Свекруха розказувала родичам, що я витрачаю всі наші гроші на модні сукні чи косметику, хоча я роками заощаджувала, аби ми з Василем нарешті зробили ремонт і мали приємне житло. Або історія, що я постійно командую чоловіком і не дозволяю йому навіть бачитися з друзями. Насправді ж я власноруч йому пакувала передачі, коли він вирушав у відрядження з колегами, і завжди підтримувала будь-яку його ідею.
Поступово ці чутки та «поради» матері Василя перетворилися на своєрідний мур між нами. Ми почали часто сваритися. Я винила його в тому, що він не здатний поставити маму на місце, а він дорікав мені, що я не хочу з нею знаходити спільну мову. Був момент, коли ми вже хотіли разом сісти і поговорити з пані Ларисою. Я дійсно щиро хотіла залагодити ситуацію. Але саме тоді вона видала останній козир: заявила, що ми зобов’язані їй повідомити першій, якщо плануємо заводити дітей, і що без її схвалення цього робити не можна.
Я дивилася на Василя з надією, що він заперечить, але він тільки стискав губи і мовчав. Зрештою, я зрозуміла – він не може або не хоче йти проти матері. Одного разу в мене здали нерви. Коли свекруха прийшла, щоб знову вичитати мене за чергову дрібницю – що нібито ми неправильно повісили штори – я так розізлилася, що не втрималася і зопалу стукнула по столу зачепивши її руку, якою вона в той час махала. Все це сталося зовсім випадково. Того ж вечора Василь зібрав свої речі. Я бачила в його очах злість і розпач. Він поїхав до матері, навіть не обернувся до мене.
Так і вийшло – моя свекруха офіційно розірвала наш шлюб, а Василь фактично вибрав її замість мене. Хоча я розумію, що вибір він зробив сам, але саме її тиск, її вміння хитро перевернути все навпаки і його слабкість перед материнським авторитетом знищили наші стосунки. Я намагалася помиритися, писала йому повідомлення, просила повернутися, пропонувала переїхати в інше місто чи навіть країну, аби почати з нуля. Однак Василь був невмолимий – Вибач, Вероніко, я не можу залишити маму, вона одна, – казав він, не дивлячись мені в очі.
Тепер я живу окремо, і в мене триває непростий період переосмислення усього, що відбулося. Чи варто було мені йти на конфлікт? Чи, може, треба було одразу встановити чіткі межі й не дозволяти матері Василя втручатися? Або ж справа взагалі не в ній, а в тому, що Василь не зміг подорослішати і зробити власний вибір на користь нашої родини?
Ось моя історія. Тепер мені цікаво – що б ви зробили, опинившись на моєму місці? Як правильно поводитися, коли кохана людина завжди перебуває під чимось чиїмось впливом? Чи ви вважаєте, що краще було одразу радикально відстоювати себе, не чекаючи, доки напруга дійде до крайньої межі?
Поділіться своїми думками – можливо, разом ми зможемо розібратися, хто з нас припустився найбільшої помилки і що варто робити в подібних ситуаціях. Буду вдячна за будь-які поради, адже цю проблему не так просто вирішити наодинці.
