— Ти на море з матір’ю зібралася? А про ремонт у сестри забула?! — роздратовано кинув чоловік, почувши про мої заощадження.
Вероніка перегортала зошити учнів, машинально відзначаючи помилки червоною ручкою. Думки раз у раз поверталися до вчорашньої розмови з матір’ю. Тетяна Сергіївна, завжди бадьора й енергійна, виглядала незвично пригніченою.
— У мене для тебе не дуже хороші новини, — мати присіла на край дивана, розтираючи ногу.— Була сьогодні у лікаря.
— Що сказали? — Вероніка відклала немитий посуд і сіла поруч.
— Хвороба прогресує. Потрібне термінове лікування, інакше зовсім ходити не зможу, — Тетяна Сергіївна дістала з сумки медичний висновок. — Лікар наполягає на санаторно-курортному лікуванні. Каже, лише комплексна терапія допоможе.
Вероніка швидко пробіглася очима по рядках: “рекомендовано санаторно-курортне лікування… бальнеотерапія… грязелікування…”
— Мамо, а скільки це коштує?
— Я дізнавалася, — Тетяна Сергіївна розгорнула рекламний буклет санаторію. — Ось, двотижневий курс. З проживанням, харчуванням і процедурами.
Побачивши суму, Вероніка прикусила губу. На пенсію матері таке лікування було явно не по кишені.
— Може, взяти кредит? — несміливо запропонувала Тетяна Сергіївна.
— Ні, ніяких кредитів! — рішуче похитала головою Вероніка. — Щось придумаємо.
Весь вечір учителька провела за калькулятором, розраховуючи можливі варіанти економії. Зарплата у школі не тішила, значну частину доводилося віддавати чоловікові на спільні витрати. Юрій наполягав на «справедливому» розподілі сімейного бюджету.
— Я що, маю все тягнути сам?! — обурювався чоловік, коли Вероніка намагалася залишити собі більше грошей. — У нас рівноправ’я!
Того вечора, дивлячись на цифри у блокноті, Вероніка ухвалила рішення: відкладатиме таємно. Взяла додаткові години у школі, почала давати приватні уроки по вечорах. На обід носила бутерброди з дому замість того, щоб харчуватися в їдальні.
— Щось ти схудла, — помітила колега, Анна Павлівна. — Ти не захворіла часом?
— Ні-ні, просто дієту дотримуюся, — відмахнулася Вероніка.
Щомісяця вона відкладала потроху. Іноді всього тисячу-дві, в кращі місяці — більше. Заощадження ховала у старій бляшанці з-під печива, надійно захованій на антресолях за зимовими речами.
Юрій, зайнятий власними справами, здається, не помічав змін у житті дружини. Головне — щоб її частка в сімейний бюджет надходила вчасно, а решта його не цікавила.
Рік минув непомітно. Перерахувавши заощадження, Вероніка з подивом виявила, що вдалося накопичити навіть більше, ніж потрібно. Вистачало на дві путівки — для матері та для себе.
— Мамо, збирайся, поїдемо разом, — радісно повідомила вона. — Я назбирала!
— Звідки?! — вражено глянула на неї Тетяна Сергіївна. — Вероніко, ти що, взяла кредит?
— Ні, чесно збирала цілий рік. Брала додаткові години, займалася репетиторством.
— А як же Юра? Він знає?
Вероніка відвела погляд:
— Поки що ні. Але це ж мої гроші, зароблені понад звичайний дохід. Я виконувала всі зобов’язання перед сім’єю.
— Доню, не подобається мені ця ідея, — похитала головою Тетяна Сергіївна. — Недобре таке від чоловіка приховувати.
— Мамо, я ж для твого здоров’я старалася! — у голосі Вероніки забриніли сльози. — Невже я не маю права розпоряджатися власними заощадженнями?
Увечері, зібравшись із духом, Вероніка вирішила розповісти чоловікові про накопичені гроші й плани на відпустку. Юрій сидів у кріслі, гортаючи щось у телефоні.
— Юро, нам треба поговорити.
— М-м-м? — чоловік не відривався від екрана.
— Пам’ятаєш, я розповідала про мамині проблеми зі здоров’ям? — Вероніка сіла на підлокітник крісла. — Загалом, я цілий рік збирала гроші і…
— Що значить “збирала”? — Юрій нарешті відірвався від телефону. — Які ще заощадження?
— Я брала додаткові години, займалася репетиторством. Це понад те, що я віддавала у сімейний бюджет.
— І скільки ти накопичила? — у голосі чоловіка з’явилися крижані нотки.
Вероніка назвала суму. Юрій різко випростався у кріслі:
— Ми тут з Кирилом ремонт у Свєтки затіяли, думали, як витрати поділити, а ти, виявляється, гроші в заначку відкладала?!
— Юро, це інше. Мамі потрібне лікування, — Вероніка стиснула кулаки. — У неї хвороба прогресує.
— А у Свєтки стеля тече! — Юрій схопився з крісла. — Ми з Кирилом уже все розпланували, матеріали обрали. А ти тут зі своїми санаторіями!
— Світлана місяць тому у лотерею виграла, — тихо нагадала Вероніка. — Чималу суму.
— Ну і що? Вона ж сестра! — Юрій заходив кімнатою. — Рідна кров, між іншим. А твоя мати… Та якось проживе.
Вероніка мовчки попрямувала у спальню. Треба було заспокоїтися, зібратися з думками. Але за годину пролунав дзвінок у двері.
— О, ось і вони! — радісно вигукнув Юрій.
На порозі стояли Кирило зі Світланою. Сестра чоловіка, нарядна й задоволена, пройшла у кімнату, кинувши на Вероніку зверхній погляд.
— Ми тут повз проїжджали, — Світлана влаштувалася в кріслі. — Вирішили заїхати, обговорити деталі ремонту.
— Чудова ідея! — Юрій дістав блокнот. — Я тут прикинув витрати…
Вероніка мовчки поставила чайник. Світлана, не чекаючи запрошення, почала викладати на стіл зразки шпалер і каталоги оздоблювальних матеріалів.
— Ось, подивіться, яка краса! — защебетала вона. — Шпалери італійські, правда, дорогі…
— Нічого, впораємось, — впевнено заявив Юрій. — Правда, Вероніко?
Вероніка здригнулася:
— До чого тут я?
— Як це? — Світлана з удаваним здивуванням округлила очі. — Юра сказав, у тебе є заощадження.
— Ці гроші для маминого лікування, — Вероніка поставила чашки на стіл. — Їй потрібен санаторій.
— Подумаєш, санаторій! — обурилася Світлана. — Моя свекруха трави п’є – і нічого. А тут ремонт не терпить.
— До речі, про ремонт, — втрутився Кирило. — Ми вже домовилися з бригадою, завтра потрібен перший внесок.
Юрій потер підборіддя:
— Слухай, Вероніко, а де твоя заначка? Давай хоч подивимося, що там.
— Ні! — Вероніка відступила до дверей. — Це мамині гроші.
— Твоя мати навіть не знає про них! — Юрій підвищив голос. — А я, значить, маю перед сестрою соромитися?
Наступного дня Вероніка повернулася з роботи раніше, останній урок скасували. Відчинила двері й застигла: вся квартира була перевернута догори дригом. Із спальні долинали звуки висувних шухляд.
— Юро?! — Вероніка кинулася до кімнати. — Що ти робиш?
Чоловік стояв на драбині, ретельно обшукуючи антресолі:
— Шукаю документи на машину. Десь тут лежали…
На підлозі валялися зимові речі, коробки, старі журнали. А в руках Юрій тримав знайому бляшанку.
— То ось де ти їх ховала! — тріумфально вигукнув він.
— Віддай! — Вероніка кинулася до драбини, але Юрій уже спустився, міцно стискаючи банку.
— Зараз подивимося, скільки ти тут наскладала.
— Це мої гроші! Зароблені понаднормово!
— Ти заміжня жінка, — відрізав Юрій. — У сім’ї все має бути спільним.
Увечері у квартирі зібралися родичі. Світлана з чоловіком, батьки Юрія, навіть двоюрідна тітка приїхала. Вероніка сиділа в кутку дивана, відчуваючи себе підсудною.
— Ну що, невістко, — почала Раїса Петрівна. — Розказуй, як ти від сім’ї гроші ховала.
— Я не ховала, — Вероніка розправила плечі. — Це мій додатковий заробіток.
— А чому нікому не сказала? — підтримала Світлана. — Ми тут з ремонтом мучимося, а ти…
— Ти ж у лотерею виграла! — не витримала Вероніка. — Навіщо тобі ще й наші гроші?
— Ось! — тріумфально вигукнула Світлана. — Наші гроші! Сама визнала, що вони спільні!
— У пристойних родинах дружини все чоловікові віддають, — докинула тітка.
— Мені потрібно мамі допомогти, — у Вероніки тремтів голос.
— Ой, та годі! — махнула рукою Світлана. — Всі хворіють. У мене от стеля тече!
Вероніка не витримала. Дістала медичні документи матері й кинула на стіл.
— Ось, дивіться! Висновки лікарів, рентгенівські знімки. Але вам що? Головне – свіжі італійські шпалери!
— Не смій так розмовляти! — спалахнув Юрій.
— Буду! — вперше за багато років підвищила голос Вероніка.
Зібрала речі, взяла гроші й вийшла з квартири, не озираючись.
— Вероніко! Що сталося?! — злякано запитала мати, відчиняючи двері.
— Збирайся, мамо. Ми їдемо у санаторій.
Уранці вони вже були в поїзді. Телефон розривався від дзвінків. Вероніка вимкнула звук.
Два тижні у санаторії промайнули непомітно. Тетяна Сергіївна ніби розквітала на очах — процедури допомагали, здоров’я поліпишлося. Вечорами вони гуляли територією, милувалися заходом сонця, розмовляли про все на світі.
— Доню, — якось сказала мати. — Ти не жалкуєш?
— Про що?
— Що все так сталося. Може, варто було домовитися, знайти компроміс…
Вероніка похитала головою:
— Знаєш, мамо, я вперше за довгий час почуваюся правою. І вільною.
Повернувшись, Вероніка орендувала невеличку квартиру неподалік від школи. Подала на розлучення. Спершу Юрій лютував, потім намагався тиснути через спільних знайомих, а зрештою надіслав їдке повідомлення: «Ну і живи зі своєю мамою!»
Минув рік. Вероніка, як і раніше, працювала у школі, вела додаткові заняття. Тепер усе зароблене витрачала на власний розсуд, допомагала матері з ліками, відкладала на майбутнє. Колеги помітили, як вона змінилася — випросталася, почала більше усміхатися.
— Ти просто світишся! — якось зауважила Анна Павлівна. — Закохалася?
— У себе, — розсміялася Вероніка. — Уявляєш, виявляється, це можливо.
Тетяна Сергіївна регулярно ходила на процедури, займалася гімнастикою. Хвороба відступила, хоча потребувала постійної уваги.
Нещодавно Вероніка випадково зустріла Світлану в магазині. Сестра колишнього чоловіка, побачивши її, демонстративно відвернулася, лише буркнула, проходячи повз:
— Ти ще пожалкуєш! Сама залишишся!
Вероніка тільки усміхнулася. Світлана так і не зрозуміла головного, краще бути самій, ніж поруч із тими, хто змушує почуватися самотньою.
Увечері, сидячи з мамою за чашкою чаю, Вероніка перебирала старі фотографії. Ось вона з Юрієм у день весілля — щаслива, наївна. Ось сімейна вечеря у свекрухи — натягнуті усмішки, порожні розмови.
— Знаєш, мамо, — задумливо мовила Вероніка, — іноді найважливіше рішення в житті – це навчитися говорити «ні». Навіть тим, кого любиш.
Тетяна Сергіївна лагідно стиснула доньчину руку:
— Головне – навчитися говорити «так» самій собі.
