Колись ще зовсім юною я мріяла стати фотографом. Я марила тим, шукала усю наявну інформацію, до якої тільки могла дотягнутись.
Узявши до рук простий найдешевший фотоапарат я йшла і фотографувала цей світ. Зберігала ті фото роками, адже вірила, що то були шедеври. А потім викинула усі разом, коли мій уже чоловік Сергій сказав, що то марне втрачання часу і, що він ніколи не розумів тих, хто бігає з фотоапаратом скрізь
Я відмовилась від своєї мрії заради того, що називала сім’єю. Моя мама була проти того шлюбу, але я її не чула і не розуміла чому, адже Сергій в моїх очах був принцом, хай і без білого коня, і в дірявих шкарпетках.
Він був розлученим, мав від першого шлюбу двох дітей, але мене те не спиняло, навпаки. Я намагалась огорнути його піклуванням, любов’ю. Я хотіла бути кращою від його першої дружини.
Валерія його не розуміла, Валерія обрала кар’єру, вона не була достатньо гарною господинею, тому він мусив іти до мене, у мій дім, у затишок де смачно годували, де ні про що не питали, де готові були вислухати.
Саме заради Сергія я забула про всі свої мрії і плани, адже тепер я мала нову, більш відповідальну роль – дружини. Я мусила показати йому, що я краща, що Валерія – минуле, а зі мною його чекає лиш світле майбутнє.
Коли не стало бабусі, мама вирішила переписати на мене її квартиру, тоді вперше Сергій влаштував сцену:
— Ми сім’я. Як я житиму знаючи, що приймак?
І я розуміла його. Я просила маму схаменутись, просила дозволити мені жити своїм розумом, просила аби вона нарешті зрозуміла: я доросла.
Але дякувати мамі, та не піддалась. Вона успадкувала квартиру і не стала її ні на кого писати:
— Не хочеш бути приймаком, плати мені орендну плату. Я згодна на третину ринкової вартості. Влаштовує? – запитала вона в Сергія.
Той замовк і більше з мамою моєю не спілкувався. Орендну плату не вносив, але й не говорив що у приймах. Згадуючи той час, я все думаю: наскільки ж мудра у мене мамуся.
Здається, усі сімейні історії починаються однаково: весілля, радісні обіцянки залишатись разом навіки, перші діти, безсонні ночі та нескінченні клопоти.
Наша з Сергієм не була винятком. Я, прокидалася щодня о п’ятій ранку: варила дітям густий вівсяний кисіль із карамельними яблуками, прасувала шкільні сорочки, підшивала носочки, пакувала ланч-бокси — і все це до того, як перша вранішня маршрутка гуркотіла нашою вулицею.
Потім — робота в районній бібліотеці, забирала сина й доньку з лицейних гуртків, бігла в музичну студію, де Владик вчився гри на саксофоні, а Ліля — хореографії. Вечір минав у чищенні картоплі, митті підлог і нескінченних домашніх клопотах.
Сергій же спершу «затримувався» на роботі, потім з’явилися «нагальні відрядження», а невдовзі вже не ночував удома. Я намагалася не дорікати: діти не повинні жити в такій атмосфері.
Та одного лютневого вечора, коли за вікном стояла крижаною стіною завірюха, чоловік без зайвих прелюдій оголосив:
— Я зібрав речі. Йду до іншої жінки.
Він стояв посеред коридору з валізою, а на підлогу цідився сніговий розталий слід із його черевиків. Я відчула, як світ пішов обертом, не від розчарування, а від дивного полегшення.
Я ту мить зрозуміла: моя сімейна ідилія давно тріснула навпіл, і я лише прикривала тріщини строкатими фоторамками.
— Можливо, тобі допомогти спакуватися? — усміхнулася я, забираючи дитячий шарфик, що випадково зачепився за його сумку.
Сергій остовпів, наче його облили крижаною водою.
— Ти ж мала інакше реагувати — сказав він із розгубленим подивом. — Тобі все одно? Ти справді відпускаєш мене так легко?
— Що тримає? — стиха відповіла я. — Ми давно живемо як квартиранти. Ні теплоти, ні поваги. Твоя валіза — логічне завершення.
Він поглянув на мене, наче вперше бачив. Можливо, вперше й бачив — не куховарку й домогосподарку, а жінку, що втомилася від його поведінки.
Сергій ще спробував перевести все на гроші:
— Без моєї підтримки? Я всі заробітки залишав тобі!
— Підтримка? — я всміхнулася ледь помітно. — Квартира — спадок моєї покійної бабусі. Авто купила моя мама, коли продала землю. Твої «усі заробітки» йшли на твої ж численні «відрядження». Так що, — я відчинила двері. — Боже допоможи.
Коли за ним зачинилися двері, першою хвилею прийшла не туга, а дивна легкість. Душу сповнив перший ковток свободи. Потім — лячно стало: скільки років я жила звичками, що аж ніяк не були моїми?
Наступного ранку, заваривши дітям какао, я вперше сіла до комп’ютера без думок «що приготувати на вечерю чоловікові». Натрапила на онлайн-курс із фотографії та записалася.
Ніколи не думала, що натискати на затвор дзеркального фотоапарата — таке блаженство. Разом із курсом придбала й речі, які колись здавалися «зухвалістю для порядної заміжньої жінки»: червоний светр oversize, довгі шкіряні чоботи, бордові тіні для повік.
Змінила зачіску, обстригши двадцять сантиметрів волосся, вперше зробила манікюр у салоні й нанесла яскраво-червону помаду.
— Пані Оксано, ви просто розцвіли! — ахнула сусідка Галина, зустрівши мене у дворі. — Невже закохались?
— Скоріше, розлюбила зайве, — засміялася я, відчуваючи крізь зимовий вітер запах власної свободи.
Та варто було відчути смак нового життя, як у двері загрюкали:
— Відчиняй! Ключ не підходить!
— Звісно, не підходить, — відповіла я крізь двері. — Я замінила замки.
— Усвідомив, яку помилку вчинив. Ти ж розумієш, я люблю тільки тебе, — голос чоловіка лунав тепер не таким упевненим.
— Може, тобі просто ніде жити? — я сперлася плечем на двері, але не відчинила.
Мовчанка з того боку сказала більше, ніж тисячі виправдань. Він пішов, а я відчула, як всередині стихає образа і з’являється неймовірне відчуття щастя.
Щоб остаточно розплутати вузол минулого, я переклеїла шпалери в спальні, переставила меблі, викинула облуплений сервіз, яким Сергій пишався.
Діти здивовано спостерігали, як мама слухає джазові пластинки, вчиться фотографувати ранкові тіні на підвіконні та готує тайські супи замість звичного борщу.
— Мамо, а чому ти так змінилась? — обережно спитала Ліля.
— Бо я нарешті дихаю, доню, — відповіла я, обійнявши її.
Діти швидко втягнулися в новий режим. З часом я стала робити невеликі фотосесії знайомим — безкоштовно, для практики. Потім перші платні замовлення, перші хвилювання: чи достатньо добрий кадр, чи сподобається людям?
Одного березневого ранку до бібліотеки принесла листа столична фотостудія: вони пропонували співпрацю фрілансерам з областей.
Моя сторінка з роботами потрапила їм на очі. «Сміло? Так! Можливо!» — відгукнулася я, і вже за тиждень тримала договір: серія фото для каталогу весільних суконь.
Хто б міг подумати — я, колишня «домашня куховарка», буду керувати зйомкою, вирішувати, як падає світло на шовк.
Та минуле нагадало про себе несподівано. Через знайому дізналася, що в сусідньому мікрорайоні Сергій орендує кімнату й жаліється всім, що «дружина його не простила».
Знайшла навіть записку, передану через подругу: «Поговоримо? Дітей хочу бачити!». Я не знала як пояснити дітям, чому тато про них забув, а тепер повертається? Чи маю право відмовляти?
Я призначила зустріч у кав’ярні на околиці. Сергій виглядав погано: пом’ятий плащ, не стрижений. Він одразу заходився переконувати:
— Я все зрозумів, повернуся, працюватиму на дві роботи, будемо знову сім’єю.
Сонце за вікнами блимало з-поміж хмар, я розмішувала каву й відчувала — жодного тепла. Лише чорна гуща минулих образ.
— Сергію, нашою сім’єю ми більше не будемо. Я не хочу більше бути твоєю дружиною. Але ти — батько. Якщо тобі справді небайдужі діти, приходь у суботу. Владик та Ліля чекатимуть. Подаруй їм час, а не порожні обіцянки.
Він конкретної відповіді не дав, лишень тяжко зітхнув. У суботу з’явився на порозі із пакетом дешевих цукерок, посидів годину й зник на кілька місяців. Діти більше не питали, коли тато прийде.
Улітку мені випала перша велика фотозйомка у Львові — каталог «вінтажних» весільних суконь. Я хвилювалася, лишаючи дітей із бабусею, проте вони підбадьорювали:
— Мамо, ти ж фотограф, їдь й твори.
В потязі, гойдаючись під стукіт коліс, писала план кадрів, а у вікні пропливали поля, села із різнокльоровими дахами — новий світ, нова я.
Три дні пройшли, мов у сні: мережива, запах старовинних залів, сміх моделей. Коли повернулася додому, мене зустріли діти з плакатом: «Ласкаво просимо, мамо!», а на столі — букет волошок.
— Ми зрозуміли, що ти повернешся щаслива і стомлена, тож приготували лимонад, — пояснила Ліля, натягуючи серветку на глечик.
Я дивилася на них і думала:
— Щастя — зараз, у цих очах, у моїй свободі.
Минув рік. Наш дім ожив: на стіні у вітальні з’явилися мої найкращі фотокадри в рамках, бібліотека наповнилася новими книгами (я тепер проводила фотосесії для жінок, що пережили розлучення).
Я стала запрошеним лектором на курсах особистісного розвитку. Владик вступив до консерваторії, Ліля посіла перше місце на танцювальному конкурсі.
У нас з’явилося нове хобі — літні велопоходи до річки за містом. Я навіть купила невеличкий мотоцикл-скутер, щоб улітку їздити з фотоапаратом без потреби у маршрутках.
Одного вечора, коли я сортувала знімки на терасі, телефон блимнув повідомленням: «Прости. Я їду з міста. Якщо я тобі не байдужий, давай все повернемо, ні я їду вже в суботу. Сергій».
Я відповіла стримано: «сподіваюсь у тебе все буде добре. Прощавай. Мирної дороги». І вимкнула телефон. Попереду був захід сонця, я вставила акумулятор у камеру й пішла ловити світло.
Минуло три дні. Повернувшись додому, я помітила у коридорі порожнє місце на вішаку, де колись висів його піджак — остання річ Сергія в домі. Я видихнула — ні, не від полегшення чи радості, а від усвідомлення завершеності.
Тепер, коли сусідка Галина знову запитує:
— Пані Оксано, ви закохались? — я всміхаюся і відповідаю:
— Так, у власне життя. Ось справжнє кохання.
Часом на кухні пізно ввечері, коли діти вже сплять, я гукаю у вікно червневій зірці: «Дякую, що він тоді пішов». І з кожним новим світанком стає легше дихати. Бо я — господиня власної долі.
Колись я думала, що розлучення — це кінець. Тепер знаю: це може бути початком. І хай попереду буде ще безліч труднощів, але вже ніколи не дозволю загубити себе між каструлями та відкладеними мріями.
Сергій пішов назавжди, залишивши мені тишу, у якій я почула власний голос. І цей голос шепоче щоранку: «Дихай на повну, Оксано. Світ — твій кадр, твоє світло, твоя історія».
Головна картинка ілюстративна
