fbpx
Дозвілля
В квартирці двох літніх людей обідній стіл давно перестав бути тільки обіднім. Та й не просто столом він уже був. Спочатку донька з сім’єю переїхала, потім – син з дружиною і своєю донькою почали жити в окремій квартирі (до того вони прожили з батьками 8 років – збирали на власний кут). Для прийому їжі великого столу стало забагато

Не сказати, щоб люди похилого віку були занадто сентиментальними, але, мабуть, це зайве місце підсвідомо нагадувало як життя змінилося (і скільки його минуло), тому стіл поступово став перетворюватися в обідній-журнальний.

Чоловік, приходячи з ринку, складав на нього не тільки куплені продукти і газети, а й ключі від квартири, окуляри.

Потім стіл став чайним: на чавунній підставці стояв старий чайник, який підігрівався жінкою не менше п’яти разів на добу. Чай вони пили двічі в день – вранці і ввечері, але з більш-менш гарячим чайником їй було спокійніше: раптом хтось зайде. Насправді, звісно, вона таким чином «закликала» гостей – так раділа будь-якому візиту знайомих чи, або сусідів, що «кип’ячений» чайник дорівнював 1/2 дзвінка в двері.

Час минав, і їхнє життя настільки зосередилося у вітальні, що «повноваження» столу розширилися максимально: він став і ящиком для ліків, і письмовим столом ( «комунальні книжки» ж десь заповнювати треба було). На нього поставили телефонний апарат. Словом, стіл став їх світом.

На ньому не було хаосу: чайник, цукорниця з поставленою в неї «зацукрованою» ложкою стояли майже по середині, але ближче до «12 години». Біля них лежали два пакетика: з печивом, і з недорогими цукерками (не те що б вони не могли дозволити собі дорогих, але так вони звикли). На іншому краю столу лежали ключі з газетами (тепер їх приносив листоноша) – біля цього краю стояла табуретка поштаря, а «п’ятак» і каву для нього готували з самого ранку: дід – п’ятак, бабуся – каву. Ну як готувала… Вона діставала банку з шафки на кухні (самі вони кави не пили). Дід заливав окропом, попередньо обов’язково запитавши про кількість цукру.

Далі на столі була «зона» ліків: акуратно розкладені коробочки стояли одна біля одної, ретельно підписані як приймати. Поруч лежав тонометр, перемотаний ізоляційною стрічкою; ізолента взагалі була чимось на зразок повітря для них – нею були перемотані і дужки окулярів, і футляр від ртутного градусника, і навіть копійчані кулькові ручки; так було зовсім не від злиднів (хоча і особливо багатими вони ніколи не були) – просто це був їх уклад. Частина їх звички.

Минуло два роки. Тонометр погладшав ще на моток ізоляційної стрічки: ним тепер доводилося користуватися кілька разів на день. Сили частенько підводили людей похилого віку, але не дивлячись на це, ранок починався однаково: він готував гроші для листоноші, вона (тепер – вона, бо в чоловіка руки тремтіли, він соромився) – каву йому ж. Але про кількість ложок цукру старий питав.

Якщо знаходили в собі сили для цього, значить ще один день пройде без неприємних сюрпризів.

Час минав. Листоноші доводилося самому купувати собі каву, але за гроші своїх підопічних. І не тому що він був нахабний – навпаки. Коли ходити в сусідній магазин (про ринок мова не йшла вже більше року) дідові стало несила, він попросив листоношу приносити хліб. Бабуся ж продовжувала прискіпливо стежити за кількістю кави в банці, і коли її залишалося менше 1/3 (нижче етикетки), казала чоловікові. Вона намагалася говорити йому це так, як колись командувала йому про покупку молока дітям, тільки зараз він на цей тон вже не дратувався – він радів цьому, як мало чому в житті. Закінчується кава – значить вона радіє що її треба купити. Значить є ймовірність, що ще тижнів зо два буде ходити листоноша. На душі літнього чоловіка теплішало; він відчував, що теплішає і дружині (їй навіть раніше – вже відкриваючи шафку, коли вона бачила що кава показувався під етикеткою).

Старий домовився з листоношею, що той буде купувати не тільки хліб, а й каву. Листоноша не перечив, і від грошей не відмовлявся. І каву пив також довго як раніше. Він все розумів.

Донька жила в гарному будинку, була добре забезпечена, і давно і наполегливо кликала людей похилого віку жити до себе. Уже півтора року вони розуміли, що переїзд неминучий, але всіма правдами і неправдами відкладали його. Їм ставало страшно від однієї думки, що пошта буде купуватися, а приносити її буде донька. Що окуляри будуть лежати на тумбочці, а не на Ньому. Тепер вони, можливо вперше, по справжньому зрозуміли що їм не хочеться так.

Перейшовши в стан, в якому противитися вже не було й не так бажання, скільки сили, вони переїхали до дітей. У метушні переїзду, вони будучи стривоженими тим, що з ними відбувається, не сподівалися ні на що, і покірно виконували доньчині вказівки. Вони думали тільки про одне – про їх стіл.

Останнє, що вони бачили біля свого під’їзду – закритий тент вантажівки. Вони дивилися на водія, що кріпить тент до кузова машини, і уява малювала ніби це не стільки тент, скільки лаштунки в фіналі драми їхнього життя.

Красива доньчина машина під’їхала до нового місця проживання наших героїв майже одночасно з вантажівкою. Літнім людям було не до того, щоб думати, що було в кузові, за тентом. А що в нього вантажили, вони не бачили. Вони припустили, що донька забрала їх дубову стінку, щоб поставити в гаражі і розкласти в неї всякий мотлох – в гаражі не було стелажів.

Піднялися в оселю, сіли на дивані у вітальні і почали дивитися на різні боки відчуженими поглядами. Вони просиділи так години півтори, і отямилися від звертання зятя: «Будь ласка, йдіть до своєї (це слово прозвучало для них таким довгим і чужим, що було ледь не випробуванням на міць) кімнату, переодягайтеся – скоро будемо обідати».

Вони миттю встали з дивана і пішли, ніби ті горезвісні вівці на заклання.

Увійшовши в шикарну кімнату, перше що постало перед їх очима, було велике ліжко, а збоку від нього невелика шафка. Шафка була тільки з «маминого» боку ліжка. Вона висіла на стіні. Люди похилого віку лягли на ліжко і заснули від безсилля. Заснули, що дивно, дуже міцно, і проспали до ранку. Прокинувшись, вони не хотіли відкривати очі. Навіщо?

«Батьки, у мене щось світ крутиться», сказала увійшовши до кімнати донька. «Тату, зміряй мені, будь ласка, тиск!». Вона сказала це таким голосом, що в її головокружіння йому дуже не вірилося, але не відреагувати на скаргу доньки навіть батьки такого віку не можуть, і люди похилого віку розкрили очі. Він подумав що здається, але ні: батько побачив ізоляційну стрічку на тонометрі, який донька, сяючи (голова у неї крутиться!) Тримала в руках перед ним. Потім він глянув трохи вперед, і за ліжком, біля вікна, побачив свій телевізор. Потім цукерки і печиво в їх пакетиках.

Не буду вигадувати, тим більше, що і так, думаю, всі вже здогадалися: дідусь побачив Їх Стіл! Так, їх Стіл, з усім Їхнім, що лежало так само!

Він схопився з ліжка, підбіг до дружини, підвів її до столу (вона вже дуже погано бачила). Їхні обличчя осяяла блаженна усмішка – життя триває!

Раптово пролунав дзвінок у двері: розуміючи, що до них в цьому будинку прийти не можуть, люди похилого віку, проте, кинулися до дверей.

На порозі стояв листоноша, а з райського подиву їх вивела донька, яка сказала: «На вас вже зовсім не можна покластися: якщо б я не побачила, що кава закінчилася, людина так би й залишився без гарячого – адже з кавомашини не п’є, правда ж?!». Вона змовницьки підморгнула листоноші.

Так швидко мама не бігала вже років 15 – вона шмигнула до шафки біля ліжка. У ній стояла банка кави.
Батько дістав зі старого портмоне «десятку» (портмоне він вже теж «ховав» – донька ж не дала б їм витрачати пенсії). Поклав її на клейонку свого столу.

Вони з дружиною сиділи за столом з листоношею, і вперше за довгі роки зважилися теж випити кави. Вони говорили про щось незначне; листоноша, з умінням досвідченого психолога, підтримував розмову. Потім дід запитав, чи немає, бува, у листоноші ізоляційної стрічки – старий побачив, що ручка чайника стоншилася від часу і, хоча і розумів абсолютну безглуздість свого пориву, несамовито захотів її замотати. Друг відповів, що у нього немає з собою, але він обов’язково принесе післязавтра – з газетами заодно. Дідусь блаженно посміхнувся, а бабуся почала шепотіти йому, що тоді треба дати не «10», а «20» – за ізоляційну стрічку. Вона простягла йому дві банкноти по 5. Листоноша, зробивши вигляд, що зніяковів, взяв гроші. Допивши каву, він пішов.

Тепер вони почали чекати післязавтра. Як вже давно нічого не чекали: по-перше, треба замотати ручку, а по-друге, кава буде витрачатися, отже, треба буде знову заглянути в шафку.

На всякий випадок.

З мережі.

Фото ілюстративне.