«Правду потрібно говорити прямо у вічі» — вислів, який став девізом для однієї жінки. Тобто у цьому виразі якраз і йдеться про порядність, прямоту і чесність. Сказала правду — можеш собою пишатися.
Їй до всього є діло. У трамваї кондуктору заявила, що та працює аж надто повільно: «Поки ти плентаєшся десь позаду, пасажири заходять через передні двері, їдуть та так і виходять без квитка. Потрібно рухатись швидше, дорогенька, бо заснеш іще ».
Це вона так говорить правду. Прямо в очі. А потім повторила сказане водієві трамвая і диспетчерові на кінцевій зупинці. А що? Люди мають знати правду. Не можеш працювати — не працюй.
На роботі завідувач відчитував дівчинку за запізнення: вчора, сьогодні, позавчора. Вона сидить, мовчить, дивиться кудись убік. Жінка підскочила: «Ти почула, що тобі сказали? Дістала всіх своїми запізненнями. Я тобі прямо в очі про це говорю». Дівчинка аж заплакала. Завідувач навіть пошкодував, що виніс цю тему на широкий загал. І подумав: «Плаче, значить трапилося, щось серйозне. Треба було поговорити з нею наодинці».
Але є «правда» набагато страшніша.
Її боялися всі. Уникали. Скажеш, що-небудь вона відразу ж примружить очі і урочисто скаже: «Я тобі прямо у вічі хочу сказати, що ти не правий».
Вона привласнила собі право — говорити усе, що думає людям прямо в очі. Через це дочка пішла від матері у вісімнадцять років. Вона втомилася «вислуховувати правду». Бо й правда ж буває абсолютно різною.
Наприклад, хорошою, це коли вона отримала першу п’ятірку з геометрії, а до цього у неї були одні двійки і трійки. Так ось, на цю «правду» мати не вважала за потрібне звертати свою увагу. Чому? Тому що вчитися на п’ятірки — це обов’язок її доньки .
А якщо дівчина забувала прибрати за собою чашку, то відразу ж отримувала «правдою» по голові: «Ледарка, чекаєш, коли мати за тобою прибере? Ти що не бачиш, що мама втомилася? А ти весь день вдома сиділа. І навіть чашку за собою не помила. Совісті в тебе немає»!
Це вона «правду» сказала. А потім ще десять разів повторила. Бо раптом донька погано її почула? Мати, не розуміла, що своєю правдою вона доньці життя псувала.
«Правда» висіла у повітрі з ранку до вечора. Дівчина вислуховувала її за будь-якої нагоди. Миє вона посуд і тільки й чує про те, що забагато миючого засобу використовує, що засильно включає воду, що на тарілці кріп залишає, що зараз раковину заб’є, що засильно стукає і розіб’є тарілку, що не туди кладе її сушити і що мала, взагалі, спочатку її протерти.
Окрім того будь-яке материне зауваження отримувало своє продовження. Наприклад: «Чого так сильно стукаєш — тарілку розіб’єш. Ти ж в минулому році вже не одну розбила. Звичайно, сама ще жодної копійки не заробила, а як розбити щось чи зламати то ти перша». І в кінці, якщо дочка їй заперечувала, то мати розлючено аргументувала: «Мовчи, коли тобі правду в очі говорять. Слухай і на вус мотай».
Що тут скажеш? Таке часто можна було побачити в їхньому домі. Дівчинка довго терпіла і у вісімнадцять років нарешті пішла.
Вона вийшла заміж. Уявіть: рідна мати до неї, навіть на весілля не прийшла! Та то і весілля, як такого, не було. Так, невеличке застілля. Батьки нареченого приїхали, а матері нареченої так і не було. Покликати її дочка не наважилася: а все через її «правду». Дівчині не хотілося починати сімейне життя зі сварок.
І ось матері шістдесят років. Ювілей. Вона накрила стіл. Покликала подругу — мовчазну і полохливу жінку, яка багато років вислуховувала «правду» гучноголосої подруги. Ну, і доньку, у якої вже була своя трирічна донечка. Бабусю дитина бачила рідко, десь приблизно два чи три рази за все своє коротеньке життя. І ось мама вирішила взяти дівчинку з собою до неї на свято.
Сидять, закушують. Іменинниця говорить, а всі решта слухають. Звертаючись до своєї мовчазної подруги жінка повідомила, що зараз вийшов такий закон, який дає батькам право подати на аліменти. Щоб діти їм гроші виплачували.
«Ну а що? Я все життя правду прямо в очі говорила. І зараз скажу. Пенсія у мене маленька. Накопичень майже ніяких немає. Так от, якщо я захворію, і грошей на ліки не вистачатиме, я на тебе, дочко, в суд подам. Я доведу, що у мене немає грошей. Кажу, як є. Я ж звикла всю правду в очі говорити».
Донька встала. Вивела з-за столу свою дитину. І пішла. Тепер онучка ще довго бабусю не бачитиме. Хто знає, за яких обставин вони зустрінуться наступного разу?
Фото ілюстративне.
