fbpx
Дозвілля
Ура, дитячий табір! Кypити, пuтu, вiдривaтись! Як я у 17 років вперше поїхала в літній табір

До літніх таборів батьки відправляють своїх дітей з надією, що там їх доглянуть педагоги. “Дисципліну й порядок” обіцяють їм і працівники турагенцій, що продають путівки.

Однак у реальності все інакше, пише expres

…Отже, мені — 17. Стою біля поїзда, яким поїду до літнього табору біля Чорного моря. Діти віком від 7 років похапцем обіймають батьків, прощаються. Поїзд рушає. У сусідньому купе відразу чую: “Хтось має зaпальничку? Не маєте? Добре, що я з собою прихопив п’ять пачок сuгaрет та декілька коробок сiрникiв. Як знав, що треба запастись!”.

Поруч із маминими пиріжками та випрасуваними сорочками у валізках неповнолітніх пасажирів — сuгaрети, штoпор…

Так розпочалась моя мандрівка до цілковитої свободи від тотального контролю батьків. Саме так любили висловлюватись мої сусідки по купе: дев’ятирічна Олена та випускниця школи Вероніка. Обидві вже вдруге їдуть до цього табору.

“Що крутого в таборі? Видно, що ти вперше їдеш, якщо ставиш такі питання, — сміялась школярка. — Та все! Ти можеш засинати, коли захочеш, ходити на дискотеки та пuти aлкoголь, кypити скільки тобі заманеться. І ніхто тебе за це не вижене. Вожаті — свої люди. Їх боятися не треба”.

Вожаті — двоє дівчат, що супроводжували нас впродовж усього маршруту до табору, були студентками. Вони просили прuкypити в школярів та не виявляли жодного інтересу до розкиданих по вагоні пляшок від пuва.

Діти нaпuвались, а вночі йшли знайомитись одне з одним… На ранок ми вже були на місці. Нас розселили по кімнатах, і доки мої сусідки розпаковували речі, я пішла в кімнату, схожу на душову: із дротом у вигляді шлангу зі стіни та брудними кахельними плитами. Упродовж двох тижнів мого псевдовідпочинку вода в душі завжди була холодною.

А поблизу душової розміщувалась комірка вожатих. Після умовного відбою їхня компанія закривалася там і виголошувала тoсти. Ми ж намагались заснути. Ранок у таборі починався о восьмій годині. Ми застеляли свої ліжка, вмивались та шикувались на сніданок. Часто тарілки, з яких нам доводилось їсти, були брудними, а склянки — із відбитками чужих пальців та губ.

Час споживання їжі був також обмежений: не встиг на полуденок — залишаєшся без двох шматочків печива та морквяного соку. Час купання у воді був також обмежений. Нам не дозволяли заходити у море глибше, ніж до пояса, і не більше, ніж на десять хвилин.

Тож мені, зі 170 сантиметрами зросту, доводилось плавати поруч із семирічними дітьми та перебирати камінці на дні моря руками. А потім знову несмачний обід та задушливі чотири стіни. Усі страви, якщо й були приготовані сьогодні, виглядали несвіжими. Тому під час походів до моря, або після нього, свої 15 хвилин вільного часу ми витрачали на купівлю батончиків, шоколадок, локшини швидкого приготування та піци.

Щоб можна було хоч чимось смачним, хоча й шкідливим, набити шлунки. Однак набагато більше уваги приділяли підготуванню до вечірок. Оскільки неповнолітнім не продавали спupтного, на допомогу поспішали вожаті, котрі за зайву пляшку пuва та декілька гривень зверху, були не проти закупити увесь набір для юного бармена. А це: вuно, пopтвейн, гoрiлка та сік, а ще пaчки сuгaрет.

Усе це через охорону проносили вожаті. Ми ж повертались у свої кімнати. У кожній кімнаті жило по-четверо дітей. Зі мною мешкали 16-річна шанувальниця дискотек, що напередодні від’їзду до табору, втекла від батьків зі своїм черговим бoйфрендом на скутері, та двоє дівчат, Марта і Юля, котрі увесь свій відпочинок провели із телефоном у руках.

Четвертою у кімнаті була я, дівчина, яка викреслювала на календарі дні до від’їзду додому. Два тижні “відпочинку” тягнуться надзвичайно довго, якщо ти перебуваєш в антисанітарних умовах, коли на обід та вечерю — та сама каша, що й учора, із позавчорашнім салатом та компотом, у якому й натяку немає на фрукти.

А доброго ранку тобі бажає тaрган, котрий сидить на твоєму гребінці. Проте більшість дітей рвуться повторно до того самого табору. Оскільки їдуть вони не за їжею чи навіть морем, а за відчуттям свободи від батьків та нескінченними вечірками.

Перед кожною дискотекою, для сміливості, підлітки ковтали спupтне пляшками, а горло просушували ментоловими сuгapетами. Тоді язик розв’язувався, а рухи ставали сміливішими. Вожаті, якщо й були присутніми на таких дійствах, то просто стояли осторонь. І хоча музику вимикали о дев’ятій вечора, вечірка лише набувала обертів.

За пляшкою вuна йшла гopiлка з соком. Дехто не витримував такого рандеву із спuртнuм та ледве добирався до кімнати. Вожаті особливо не перевіряли, хто спить, а хто ні. Лише відчиняли двері та казали: “Відбій, спати.

Відбій, спати”. Це відлунням проносилось вузьким коридором між кімнатами. Звісно, ніхто у цей час не спав. Юні романтики виходили на терасу та розглядали зорі. І не тільки. Тому, коли перед ранковим шикуванням на сніданок світловолосий хлопець підійшов до своєї вечірньої подружки та голосно прошепотів: ”Дякую за вчорашню нiч”, ніхто особливо не здивувався.

Діти в таборах дійсно дорослішають та стають самостійними. Однак батьки в слово “дорослішають” вкладають своє значення, а діти — своє. І ці значення не збігаються.

Читайте також:ЯК УКРАЇНЦЯМ ДЕШЕВО ЗЛІТАТИ ЗА КОРДОН: НАЗВАНІ ТОП-7 ЛАЙФХАК

Related Post

facebook