У мене прекрасна сім’я – чоловік і двоє синів. Ми прожили з чоловіком тринадцять років. Наша сім’я була звичайнісінькою, жили як всі. Чоловік працював, я була домогосподаркою. Коли діти трохи підросли, ми почали відчувати фінансові труднощі. Знаєте, як воно буває, коли двоє хлопчаків в будинку. Чим старше вони ставали, тим більше витрат. А тут ще й чоловікові стали затримувати зарплату. Нам доводилося рахувати кожну копійку. Іноді ми сиділи взагалі без грошей. Загалом, жити стала не просто, і нам довелося діяти.
У якийсь момент я вирішила, що треба їхати на заробітки. Згадала, що моя стара знайома дуже давно працює за кордоном. Порадившись з чоловіком, ми прийшли до висновку, що поїду на роботу саме я. Адже у чоловіка є стабільна робота, нехай і з невисокою зарплатою. Діти вже не маленькі, він зможе впоратися з ними.
Через кілька місяців я поїхала до Італії. Працювати мені доводилося дуже багато і важко. Іноді, щоб заробити зайву копійку, я працювала без вихідних. Приїжджати додому мені поки не вдавалось. Але моя мета коштувала того, вважала я. Мені вдавалося непогано заробити, відправити хорошу за нашими мірками суму грошей додому. Моя сім’я більше не сиділа без грошей. Я знала, що мої діти будуть одягнені і нагодовані, а ще чоловік міг і відкласти певну суму.
Перш за все, наші відносини з чоловіком були дуже теплими. Я б сказала, що вони стали міцнішими. Ми дуже сумували один за одним, часто зідзвонювалися. І це, незважаючи на те, що ми вже давно не молодята і позаду багато років шлюбу. Мій чоловік цінував те, що я роблю для нашої сім’ї.
Так пройшло майже три роки. Я звикла до нового ритму життя, а моя сім’я – до відсутності мами. Тоді я думала, що ще кілька років моїх заробіток, і ми зможемо відкласти пристойну суму грошей і пожити нарешті хоч трохи для себе. Але, чим більше я працювала, тим більше ми з чоловіком віддалялися один від одного.
Одного разу, коли я приїхала додому на день народження сина, мій чоловік сказав мені, що нашої сім’ї, по суті, давно немає. Є він і сини, а є я. Нас об’єднує тільки спільний дім і діти, більше нічого. Ми стали чужими один одному. Моя робота замінила мені рідних, а вони звикли до моєї відсутності. Ці слова вразили мене. Адже я ж працювала для них! Хотіла, щоб мої близькі ні в чому не відмовляли собі! Я ж відмовляла собі у всьому заради їх блага! Я жодного разу не сказала чоловіку, що це саме він не спромігся забезпечити родину. Ось я так і грошей не заробила і сім’ю втратила.
Зараз я знову у Італії. Діти навчаються у вишах і я чітко розумію, що для них я чужа. Наші розмови зводяться до трьох фраз: привіт, все добре, бувай. Інколи до таких: привіт, треба грошей, бувай. Сумно, але не одна я тут така. Дівчата заробітчанки розповідають і складніші історії.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
