Пропустивши два забитих під зав’язку автобуса, бабуська втратила надію дочекатися порожній і, розімнувши плечі, приготувалася штурмувати перший, який пригальмує біля зупинки.
Пасажири з вікон з ледачою цікавістю спостерігали, як в’юнка сива старенька в легкому платті з дрібним квітковим принтом намагається протиснутись до передньої частини автобуса, відчайдушно притягуючи до себе сумку, дряпаючи колесами (які не “коліщатка”, а цілком собі повноцінні колеса) висячих на поручнях пасажирів. Сумка скрипіла, пищала і дзвеніла. Стара щосили намагалася її захистити від жорстокого світу і не випустити з рук.
– Ну ось! – зойкнула жінка, намагаючись максимально нахилитися, щоб помацати ліву ногу. Нахилитися не вийшло, але велика стрілка з тонкими струнами в 20 Den відразу попалася під пальці. – Колготки мені своєю бандурою порвала. Жінко, – звернулася вона безпосередньо до бабки, яка хоч і здогадувалася, що є безпосереднім винуватцем передчасної порваних панчіх, старанно дивилася в бік (хоча там, куди вона дивилася була тільки рясна лупа на голові солідного чоловіка і нова цивілізація в його лівому вусі, про яку він, можливо, і не підозрював). – Жіночко, що ж вам вдома не сидиться з самого ранку? Невже не зрозуміло – люди на роботу їдуть! А вам яка різниця, о котрій з дому виходити ?!
Бабка нічого не відповіла, але винувато втиснула сиву голову в плечі.
– Ось-ось, – підтримав жінку в рваних колготках хтось з хвоста автобуса. – життя від цих пенсіонерів немає. Куди не підеш – всюди вони. І в поліклініці, і в магазині, і в театрі, і в басейні. І все їм мало. Так вже і на роботу спокійно доїхати не дають. Місце їм ще уступай. Дістали ці бабульки!
Бабуся була одна, але від сорому за всіх інших бабульок зіщулилася ще сильніше і стала навіть наче нижча.
– І колготки мені нові порвала. Бандурою цією безглуздою. – продовжувала гнути свою лінію пані в дірявих колготках.
– Давайте я вам заплачу, – ввічливо запропонувала бабуся, але жінка в рваних колготках зміряла її осудливим поглядом.
– Без вас обійдуся. А то ж ось потім скаржитися на молодь будете – мовляв, обібрали стару.
Бабка вирішила, що найрозумніше буде промовчати, і до самого метро не сказала ні слова. Місцем їй так ніхто і не поступився, та вона б і від сорому згоріла, якби не дай Бог хто… Тому дивилася під ноги і з нетерпінням чекала, коли вийдуть всі ті, хто поспішав на роботу.
Біля метро дійсно народ почав розсмоктуватися. Але, поспішаючи до виходу, дехто спотикнувся об бабусин візок і тихо полаявся. Останньою жертвою бабиних пожитків стала немолода, але стильна дама в літньому пальті і в туфлях-човниках. Вона цими самими човниками зачепилася за колесо і мало не впала під ноги бабусі.
Піднявши погляд на стареньку, вона раптом побачила фарбоване руде пасмо на чубку, яке яскраво виділялось на тлі білосніжного волосся, і губи пані презирливо скривилися.
– Господи! Та вам вже на той світ пора, а ви молодою прикидаєтесь. Губи ще нафарбували. Посоромилися б, жінко, – строго вимовила бабці літня дама і вийшла.
Бабуся нарешті змогла сісти, біля вікна, як любила з самого дитинства, коли ще була зовсім маленькою і місцем їй поступалися з розчуленням, захоплюючись її кучерявим пшеничним волоссям і пухкими, як у лялечки, губками.
Стомлена раннім пробудженням бабуська заснула, і прокинулася лише від наполегливого вигуку водія.
– Бабусю, прокидайтеся. Кінцева. Приїхали
Позіхаючи, старенька вибралася з автобуса, який зробивши півколо, помчав назад по дорозі, залишивши свою останню пасажирку одну-однісіньку на порожній зупинці.
Втім, бабуся, анітрохи не зніяковівши через ці обставини, підхопила за ручку свою нещасливу сумку, яка доставила їй стільки неприємних хвилин до цього, озирнулася на всі боки, щоб переконатися в своїй самотності, і впевнено зробила крок на лісову стежку, яка починалася відразу за зупинкою.
Спочатку дорога петляла між невисокими, по пояс, чагарниками і рідкісними молодими деревцями. Поступово ліс ставав густішим, і все частіше зустрічалися, вкриваючи волохатими долонями від сонця прохолодну землю, ялинки і стрункі стовбури інших хвойних, об чиї могутні корені спотикалися колеса бабусиної сумки.
Однак незабаром і цей пейзаж змінився.
Замість вузької стежки старенька ступила на широку доріжку, мощену стертими, але не слизькими каменями. Повітря стало прозорішим і чистішим. Жваво заспівали птахи. Час від часу лунало спокійне дзижчання джмеля.
Ще здалеку почула бабуся шум гірської річки, через яку вона мала перейти. По обидва боки від дороги яскравими мазками на палітрі розцвітали галявини бузкових, ніжно-жовтих і рожевих квітів.
Уздовж річки густо росли дерева, схиливши до самої води густо всипані білими квітами гілки.
Перш, ніж ступити на міст, старенька сіла на великий камінь по цей бік річки, відкрила сумку і дістала звідти зручні чорні туфлі без каблука.
– Усе? Я вже можу, нарешті, лапи розім’яти? – почулося з сумки.
– Вилізай. Думаєш легко було тебе тягнути на собі? Казала – вдома залишайся, – пробурчала бабуся.
Але гарненька триколірна кішечка, легко вискочивши на волю, вже не слухала. Вона щасливо мружилася на тепле матове сонце, яке лише зрідка приховували, і то ненадовго, фіолетові хмари.
Десь на середині мосту старенька зупинилася і з блукаючою по нафарбованих рожевою помадою губах посмішкою подивилася вдалину. Граючи, річка крутилася між дерев, раз у раз жартівливо кидаючи крапельки на яскраво-червоні квіти. Вдалині, виднілися наполовину приховані хмарами гори.
Краса! Яка ж краса! Не втомлювалася захоплюватися старенька.
Кішка, тим часом. першою дісталася протилежного берега і сіла, в нетерпінні помахуючи хвостом, точно підганяючи господиню.
– Пароль! – зустрів стареньку сердитий чоловічий голос. Та повернула голову і побачила, як із-за великого каменя виглядає дід в джинсах.
– Сергій Михайлович! – спробувала відмахнутися старенька. – це ж я. За сметаною фермерською їздила до Старого світу.
– Пароль! – незворушно повторив старий.
– Добре, – зітхнула старенька. – Пенсильванія.
– Отож, – посміхнувся дідок, і вже зовсім іншим голосом запитав. – То я сьогодні на чай ввечері забіжу?
Старенька хотіла відкараскатись, але передумала.
– Звісно, Сергію Михайловичу, я як раз встигну пирогів напекти.
Обличчя старого розтягнулося в усмішці.
– Це добре, – але він тут же схаменувся. – Тільки якщо ви втомилися, то не треба мені пирогів. Я і так, без пирогів чаю поп’ю.
– Я приготую, – рішуче сказала старенька і повернулася до нього спиною. – Чекаю вас о сьомій.
Кілька разів на шляху бабуся і кішка затримувалися біля кованих парканів, щоб привітатися з іншими бабусями і старими, поки, нарешті, не повернули до свого будиночка. До нього вела кам’яна стежка вздовж бурхливого, грізного, гучного водоспаду. Дорога була освітлена садовими ліхтарями і закінчувалася затишною, яскраво освітленою зсередини хатинкою.
– Прийшли, – радісно сказала старенька, притуляючи сумку до вуличної лавки, на якій так прекрасно було вранці розпивати каву.
– Прийшли, – похмуро підтвердила кішка. – І навіщо ти Михайловича сьогодні покликала? Реально ж рано встали.
– Не бурчи, – з тих пір як вони перейшли міст посмішка не сходила з обличчя бабусі. – Краще допоможи мені з тістом.
Але перед тим, як увійти в свій будиночок, старенька ще раз оглянулася навколо і повторила:
– Яка краса!
Десь на світі існує та стежинка, яка веде бабусю у село, де ні вік, ні статус не мають ані найменшого значення.
Автор: Марія Гладиш.
Фото ілюстративне.
