– У мене все це буде, — твердо промовила я. — І велика сім’я, і будинок, і дитина. Але без тебе. Я сама вирощу нашого сина. А ти… Мені тебе шкода.
Коли я зустріла Богдана, мені здалося, що нарешті знайшла свій острівець щастя. Він був веселим, розумним, дотепним, і завжди знав, як розвеселити мене навіть у найгірші моменти. Його очі сяяли, коли він говорив про наше майбутнє, про великий будинок на околиці міста, наших дітей, які бігатимуть по зеленому подвір’ю, і про нас — щасливих й закоханих. Його мрії ставали моїми, і я вже не уявляла свого життя без нього.
Перші тривожні дзвіночки з’явилися поступово, майже непомітно. Спочатку він часто зникав вечорами, посилаючись на «справи» з друзями, які нібито потребували його допомоги. Але кожного разу, коли я питала детальніше, він відмахувався: «Та нічого серйозного, мала, не хвилюйся. Все під контролем». Я вірила йому. Ми планували весілля, дитину, наше майбутнє було так близько, що я не хотіла помічати неприємні деталі.
Та все змінилося тієї неділі. Я чекала його вдома, відчуваючи легку напругу. Мої думки плуталися, я хапалася за кожну деталь, шукаючи пояснення, чому останнім часом Богдан став таким відстороненим. Він повернувся пізно, з похмурим виразом обличчя.
— Сонечко, — почав він, ледве ступивши на поріг, — нам треба поговорити.
Я відразу зрозуміла, що щось сталося. Серце стиснулося, але я змусила себе сісти на диван й чекати його слів.
— Весілля… його доведеться відкласти, — промовив він, уникаючи мого погляду. — Зараз не найкращий час.
Я відчула, як у мене підкошуються ноги, але сиділа мовчки, намагаючись осягнути, що він щойно сказав.
— І дитину ми теж не можемо зараз дозволити, — продовжив Богдан, ніби це було звичайне, логічне рішення. — Ну ти ж розумієш, Марино, який у нас зараз час? Я просто не готовий.
Мій голос був твердим і спокійним, але всередині все кипіло:
— Ти знаєш, що я при надії, робити зворотні кроки занадто пізно. Але ти говориш про це зараз? Ми ж разом планували дитину. Разом раділи, коли я дізналася, що у нас буде малюк. А тепер ти не готовий?
Він опустив очі та почав нервово потирати руки:
— Все у нас буде, кохана, я обіцяю. І велика сім’я, і п’ятеро дітей, і будинок… Але зараз просто не той час. Ну, ти ж розумієш…
— Не розумію, — тихо промовила я, намагаючись опанувати себе. — Що змінилося?
— Гроші… — нарешті вирвалося у нього. — Куди поділися гроші? Ну… я програв.
Слова вдарили мене у серце, наче це була не просто звістка, а сокира, що зруйнувала мої мрії.
— Програв? Що саме ти програв? — я не могла повірити своїм вухам.
— Усе, Марино, — відповів він, опустивши голову. — І твої гроші теж. Я просто… втратив контроль. Але не хвилюйся! У тебе ж висока зарплата. Ти зможеш погасити кредит. І ще на життя залишиться.
Я застигла на місці, мовчки дивлячись на нього. Він здавався таким жалюгідним у той момент, що мені навіть стало його шкода. Але потім я згадала кожну свою працю, кожну безсонну ніч, коли ми разом планували наше життя. І тепер усе це розлетілося на друзки через його слабкість.
— Ти обіцяв, що все буде добре. Обіцяв, що все вийде, — я дивилася йому в очі, намагаючись знайти там відповідь. Але замість цього бачила лише зламану людину, яка вже давно здалася.
— Я скоро знайду роботу, присягаюся! — голос його зривався на крик. — Все виправлю, тільки дай мені час.
Я глибоко вдихнула і вперше за довгий час відчула, що саме зараз настав момент прийняти рішення. Я знала, що більше не можу жити з ним, довіряти йому.
— Ні, Богдане, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти програв не лише гроші. Ти програв мене, нашу довіру, наше майбутнє. І я більше не дозволю тобі руйнувати моє життя. Тим більше ми з тобою не одружені. Якщо так подивитися, ми просто чужі люди, і нас нічого не об’єднує, крім спільної дитини, яка з’явиться через пів року.
Він мовчав. Його плечі зсунулися вниз, наче він нарешті зрозумів, що не зможе виправдати своїх помилок.
— У мене все це буде, — твердо промовила я. — І велика сім’я, і будинок, і дитина. Але без тебе. Я сама вирощу нашого сина. А ти… Мені тебе шкода.
Богдан підвів голову і гірко усміхнувся.
— Я не думав, що все закінчиться так, — тихо сказав він. — Я справді хотів, щоб ми були щасливі.
— Ти мав вибір, Богдане. І ти його зробив, — відповіла я.
Він мовчки пішов до дверей, не сказавши більше ні слова. А я залишилася сидіти на дивані, відчуваючи, як моя душа наповнюється рішучістю й свободою. Я більше не буду чекати від когось виконання обіцянок. Тепер я сама будую своє життя, і жодні необдумані рішення більше не стануть на моєму шляху.
