На Великдень студентка Зоя спала до одинадцятої, потім абияк підвелася. Відчуття, що не відпочивала – це наслідок втоми, що накопичилася.
З кавою посиділа біля вікна, спостерігала, як дітлахи граються.
Вдома нікого. Мама з батьком поїхали на дачу, щоби підготуватися до весни. Телефон мовчав. І це добре, тому що працювати треба. У комп’ютері чекала дипломна робота.
Потрібно змусити себе підійти до робочого столу. Зоя постійно відволікалася. То обірве сухе листя у квітів, то протре чисту кухонну плиту, то поміняє місцями дрібні предмети на полиці.
Не хочеться вникати у роботу. Не хочеться! Все набридло: і університет, і навчання, і дипломна робота.
Добре було б лежати до вечора. Задрімала – прокинулася. Зголодніла – поїла. Задрімала – прокинулася.
Але треба працювати, інакше будуть неприємності.
Сиділа до глибокої ночі. Маленькі перерви не беруться до уваги.
Лягла в ліжко з важкою головою і довго не могла заснути.
Вранці мама зателефонувала і попросила піти до прабабусі – треба відвідати стареньку, щоб вона не почувала себе покинутою. На Великдень не зібралися. Хоча б сьогодні – поки не пізно.
Після сніданку пішла Зоя до літньої бабусі. Довго дзвонила, нарешті відчинила бабуся двері.
– Проходь, якщо прийшла.
Очі сердиті.
Зоя зі святом привітала. Про «Воскрес» не сказала, просто – зі святом.
У бабусі на обличчі роздратування: «Всі привітали, навіть з-за кордону подзвонили. Окрім тебе. Вся рідня зателефонувала. А тобі й діла нема. Тітка Люда приходила, паску принесла. Тітка Світлана яйця пофарбувала. А ти? Ніби мене немає. А виросла у мене».
З кожним словом дратувалася дедалі більше.
Зоя зрозуміла, що завинила: «Бабусю, я ж у церкві не буваю. Вчора й не згадала, що свято. У мене дипломна робота горить. Не встигаю».
Хотіла сказати, що мама просила провідати, а то б так і сиділа за комп’ютером. Але здогадалася, що краще промовчати.
Бабуся поправила на колінах старенький халат: «Важко зателефонувати? Анютка о сьомій ранку привітала, Олежик об одинадцятій. Усі привітали, крім тебе. Звісно, навіщо про мене пам’ятати? Раніше сила була, стіл накривала, а зараз нічого не можу. І вітати мене не треба».
Зоя вирішила не сперечатися: «Я, бабусю, з хати не виходила. І не бачила, як святкують. Повір, багато турбот. Диплом не виходить. Втомилася я».
Бабуся не почала вникати: «Маринка позавчора мамою стала, але все одно зателефонувала, привітала. Знаєш, як було приємно. А тебе не дочекалася».
Зоя ще щось про диплом. Бабуся підвелася: «Добре – йди, якщо ніколи. Нема чого тут сидіти. Іди-йди».
Засмучена правнучка вийшла на вулицю: «Образилася, ніби я їй щось зробила. А зрозуміти не може, що в мене своє життя – не до її свят».
Дуже прикро!
А старенька бабуся приготувала для Зої фарбоване яєчко. Поклала на стіл та забула. Так дівчина із порожніми руками й пішла.
І раптом яйце саме покотилося, наче хтось штовхнув. Покотилося – впало і розбилося.
Бабуся забобонно перехрестилася, охнула і подумала, що недобре вчинила.
Правнучці зателефонувала: «Не гнівайся на мене, рідна. Нехай легко закінчиться роботу. Не гнівайся. Усі, Зою, хвилини дорогі. Сама потім подзвониш».
Дівчина комп’ютер увімкнула: «А гарна у нас бабуся». І посміхнулася.
