У 45 років щастя уже не приходить. Занадто пізно. Ці думки не покидали Марину, доволі красиву жінку, яка з певних причин вирішила, що для неї уже все закінчено.
В той вечір Марина сиділа біля вікна, розглядаючи осінній пейзаж, що поступово змінювався під натиском холодного вітру. За вікном рябіли відлітаючі з дерев останні листочки, і саме в цей момент Марина відчула, що її життя ось-ось зміниться.
Вона не могла пояснити чому, але чогось серце підказувало, що цього вечора відбудеться щось важливе. Може, це було відчуття, що її дні, наповнені самотністю, нарешті можуть отримати новий зміст.
Зі столу вона забрала чашку з холодним чаєм, доторкнулась до її холодної поверхні і важко зітхнула. Раніше їй здавалося, що ця самотність не заважатиме їй. Вона навіть звикла до того, що не відчуває потреби в чиїйсь турботі.
Але останнім часом все змінилося. Вона не могла пояснити, чому, але постійно згадувала один вечір, який став для неї переломним. Вечір, коли він прийшов до її дверей.
Марина приготувала себе до вечора самотності – переглядати фільм, занурюватися у світ книг. Але дзвінок у двері змінив усе. Вона навіть не думала, що за кілька секунд все її життя повернеться у новий бік.
– Хто там? – запитала вона через ланцюжок, не маючи бажання зустрічати нікого.
– Це я, Олексій.
Серце їй стиснулося. Від того знайомого голосу, від цього несподіваного «я» – голосу чоловіка, якого вона колись давно любила. І ця зустріч, здається, була неминучою.
Марина довго мовчала, втративши здатність подумки зібратися. Тільки з кількох моментів спільного минулого вона пригадала, як раптово і болісно все закінчилося. Олексій пішов. І більше не повертався. Вони не говорили про це. Не прощалися.
Він був найбільшим коханням її життя. Вона за нього навіть заміж зібралася, та він проміняв її на іншу.
Але ось він знову перед її дверима.
– Я не думала, що тебе знову побачу, — сказала вона злегка запинаючись.
– Я прийшов вибачитися, – відповів Олексій.
Він не одразу увійшов. Довго стояв біля дверей, мовчки, нібито вагаючись. Але Марина все одно відчула, що від нього йшла якась незвична енергія. Це був не той чоловік, з яким вона колись крокувала пліч-о-пліч. Цей Олексій був іншим. Теплішим. Спокійнішим.
– Як ти? – запитав він, стоячи біля дверей, злегка нахилившись.
Марина не одразу відповіла. Вона не знала, що сказати. Рік тому, після того, як він зник з її життя, вона ніби втратила мову. Всі ці місяці намагалася не думати про нього, забути, як це – бути поруч з тим, кого любиш.
– Живу, – нарешті сказала вона, роблячи крок назад, дозволяючи йому увійти.
Олексій пройшов у кімнату і сів на диван, дивлячись на неї уважно, якби намагаючись зрозуміти, якого кольору її душа зараз.
– Мені дуже шкода, – сказав він після короткої паузи. – Я зробив помилку, коли пішов. Я не мав права тебе залишити. Я відчуваю це.
Марина стояла мовчки, не знаючи, що відповісти. Її серце було переповнене емоціями, які вона не могла просто викинути за двері. Всі ці роки самотності, коли кожен ранок починався з надії, що хтось прийде, а в кінці дня її чекали тільки порожні стіни.
– Я дуже боявся тебе втратити, – додав Олексій. – Я знаю, що це не виправдає мене, але я не міг більше жити з тим, що накоїв.
Вона лише дивилася на нього, не в силах сказати слова. Що вона могла йому сказати? Він покинув її без попередження, і вона залишилася сама, зранена його відходом. Але в його очах, у тому, як він на неї дивився, було стільки щирості, що вона не могла просто відштовхнути його.
– А чому ти пішов тоді? – нарешті вимовила вона. – Чому все скінчилося так?
Олексій опустив погляд, не знаючи, як відповісти. В його очах промайнув сум. Він не міг пояснити того, що сталося.
– Я… Я не був готовий до серйозних стосунків. Я думав, що все буде ідеально, а потім зрозумів, що боюся бути щасливим.
– А тепер?
– Тепер я зрозумів, що без тебе мені нічого не потрібно, – він підвів очі, і його погляд був сповнений щирої надії. – Я хочу все виправити, Марино. Якщо ти мене хочеш, я готовий залишитися. Я не знаю, чи зможу я коли-небудь повернути все, що було втрачено, але хоча б хочу спробувати.
І ось тут сталося те, чого вона не очікувала. Її серце, яке давно вважало себе порожнім, тепер знову ожило.
Вона відчула, як щось змінилося в її душі, і за кілька секунд вона вже сиділа поруч з ним, відчуваючи, як його присутність знову приносить відчуття тепла.
– Ти готовий до того, щоб будувати щось нове? – запитала вона, тепер вже не вагаючись.
Олексій усміхнувся і міцно обняв її.
– Так. Я готовий. Тільки для тебе. І, якщо ти мене приймеш, я не відпущу тебе більше.
Ці слова були для неї як рятівна соломинка, на яку вона довго чекала, не знаючи, що це все ще може бути можливим. Але вона була готова ризикнути. І коли він поцілував її, цей поцілунок був не тільки прощенням, але й початком нового життя для них обох.
Вони почали відновлювати те, що було зруйновано, і разом вирушили на новий шлях, без гарантій, але з величезним бажанням не повторювати старих помилок.
Ніколи не пізно почати знову. І для них ця зустріч стала не просто поверненням до минулого, а шансом на нове, щасливе майбутнє.
А ви вірите в те, що і в 45 ще можна стати щасливими?
Фото ілюстративне.
