Дзвінок у двері пролунав різко, ніби несподіваний грім. Світлана здригнулася, ледь не розливши каву на розкладені на столі папери. Вона глянула на годинник — пів на дев’яту вечора. Хто міг прийти о такій порі?
Крізь вічко вона побачила знайому, але неочікувану постать. Мама стояла на майданчику, трохи зігнувшись, тримаючи потерту сумку. Світлана завмерла на мить
Вони не бачилися майже пів року, відколи мама востаннє зателефонувала сказати, що Оксана, молодша сестра, отримала підвищення на роботі.
— Мамо? — Світлана відчинила двері, не приховуючи подиву.
— Світланко, — голос мами тремтів. Вона виглядала втомленою, під очима залягли темні кола. — Можна зайти?
Світлана мовчки відступила вбік. Мама пройшла до тісної однокімнатної квартири, озираючись так, ніби бачила це помешкання вперше, хоча бувала тут двічі за три роки. Обидва рази проїздом. У Оксани вона гостювала частіше.
— Сідай, — Світлана кивнула на диван, прибираючи з нього теку з бухгалтерськими звітами. — Чаю хочеш?
— Не треба, дякую, — мама сіла на краєчок дивана, не знімаючи пальта. — Я ненадовго.
Запала незручна тиша. Світлана сіла навпроти, схрестивши руки. Вона чекала. Мама не приїхала б так далеко просто так, без попередження, без дзвінка.
— Світлано, мені потрібна твоя допомога, — нарешті видихнула мама, і Світлана помітила, як тремтять її руки. — Мені потрібно у стаціонар. Терміново. Лікарі кажуть, що зволікати не можна.
— Що трапилося? — Світлана випросталася, здивування змінилося тривогою.
— Новоутворення, — мама ковтнула. — Доброякісне, але воно росте. Якщо не прибрати зараз, можуть бути ускладнення. Серйозні.
— Боже, мамо, — Світлана потягнулася до неї, але мама трохи відсторонилася.
— За державною програмою можна зробити безкоштовно, але там черга на три місяці. Лікар сказав, що стільки чекати не можна. Мені потрібно певну суму, решту я вже назбирала.
Світлана відкинулася на спинку стільця. В голові миттєво закрутилися цифри. Певна сума. На її рахунку було трохи більше — результат чотирьох років економії та відмови від усього зайвого.
Ці гроші були її мрією, її надією. Перший внесок за власну квартиру. Вона вже придивилася однокімнатну на околиці Києва, домовилася з рієлтором на наступний тиждень.
— Чому ти прийшла до мене? — питання вирвалося раніше, ніж Світлана встигла його обдумати.
Мама здригнулася, підняла на неї очі.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти ж знаєш, що в Оксани справи йдуть добре. Вона заробляє втричі більше за мене. У неї нова трикімнатна квартира в центрі Києва. Їй допомогти тобі буде легше, ніж мені.
Мама відвернулася до вікна. За склом падав дрібний жовтневий дощ, розмазуючи вогні міста в тьмяні плями.
— Я була в Оксани, — сказала вона тихо. — Позавчора.
Світлана відчула, як у душі розливається холод.
— І що вона сказала?
— Сказала, що не може. Що в неї виплати за іпотекою, ремонт ще не закінчений, меблі треба купувати. Що вона не планувала таких витрат.
Повітря в кімнаті стало важчим. Світлана встала, підійшла до вікна, втупилася в дощову темряву. У відображенні скла вона бачила зігнуту постать мами й своє власне обличчя — бліде, з міцно стиснутими губами.
— Тобто Оксана, в якої трикімнатна квартира й престижна посада в IT-компанії, не може дати грошей на оздоровлення власній матері, — Світлана говорила повільно, з натиском на кожне слово. — Але я, яка живе в знімній однокімнатній на Троєщині, працюю бухгалтером у фірмі, де зарплату затримують чи не щомісяця, я маю допомогти. Я правильно розумію?
— Світлано, будь ласка…
— Ні, мамо, зачекай, — Світлана обернулася. Роки мовчазної образи раптом накрили хвилею, вимагаючи виходу. — Давай згадаємо. Хто завжди був твоїм улюбленцем? Хто отримував усі можливості, всю увагу, усі гроші? На кого ти працювала на двох роботах, щоб оплатити репетиторів і курси підготовки до ЗНО?
— Це не так, — мама похитала головою, але голос її звучав невпевнено.
— Це саме так! — Світлана відчула, як до горла підступають сльози, але змусила себе говорити рівно. — Я вчилася на трійки не тому, що була гіршою за Оксану. А тому, що мені доводилося працювати з шістнадцяти років. Тому що коли я просила допомогти з математикою, ти казала: «Зачекай, мені треба з Оксаною уроки перевірити». Коли я мріяла вступити до університету, ти сказала: «Світлано, будь реалісткою. Не всім дано вищу освіту. Іди до коледжу, отримаєш спеціальність».
— Я робила те, що вважала правильним, — мама підвелася з дивана, її голос зміцнів. — Оксана була здібнішою, в неї був потенціал. Я не могла його змарнувати.
— А я? В мене не було потенціалу?
— У вас різні здібності. Оксана завжди була відмінницею, амбітною, цілеспрямованою. А ти… ти була іншою. Більш практичною. Я думала, ти знайдеш свій шлях.
— Мій шлях, — Світлана гірко всміхнулася. — Знаєш, що я найкраще пам’ятаю з дитинства? Як ти щоранку будила Оксану за годину до школи, щоб вона поснідала й зібралася спокійно. А мене — в останню хвилину: «Вставай, запізнишся». Як Оксані купували нові сукні на перше вересня, а мені перешивали старі. Як на її випускний ти накрила стіл на двадцять гостей, а на мій сказала, що грошей немає.
— Світлано, це було давно. Ти ж виросла, знайшла роботу, влаштувалася.
— Так, я влаштувалася! — голос Світлани підвищився. — Я влаштувалася, бо мені нічого іншого не залишалося! Бо ніхто не збирався мені допомагати! Знаєш, скільки разів я просила тебе позичити грошей на завдаток за знімну квартиру, коли виїжджала з гуртожитку? Три рази! І щоразу ти казала, що в тебе самої ледь вистачає. А за місяць я дізнавалася, що Оксані купили новий ноутбук за великі гроші!
Мама мовчала, дивлячись у підлогу. Її плечі опустилися ще нижче.
— Я розумію, що ти ображена, — нарешті сказала вона. — Але зараз йдеться про моє здоров’я. Можливо, про найголовніше.
— І тому ти прийшла до мене. До тієї, хто ніколи не був у пріоритеті. До запасного варіанту.
— Що ти хочеш від мене почути? — мама підняла голову, і Світлана побачила в її очах сльози. — Так, я прийшла до тебе, бо Оксана відмовила! Так, можливо, я була не найкращою мамою для тебе! Але я робила, що могла! Я виховувала вас одна, без батька, працювала до виснаження!
— А від мене ти чого хочеш?! — вигукнула Світлана, і її власний голос здавався чужим, надірваним. — Тепер іди до тієї, якій віддала все своє!
Слова зависли в повітрі, важкі й остаточні. Мама завмерла на мить, ніби від несподіваного поштовху. Дощ за вікном посилився, стукаючи по підвіконню.
Світлана обхопила себе руками, відчуваючи, як тремтить усе тіло. Вона сказала це. Нарешті сказала те, що накопичувалося роками.
І чомусь не відчула полегшення. Лише порожнечу.
— Гаразд, — мама повільно взяла сумку, рушила до дверей. — Вибач, що потурбувала.
Її рука лягла на ручку, і в цю мить Світлана помітила, як мама спирається на одвірок. Побачила сивина у волоссі, якої раніше не помічала. Побачила, як мама заплющила очі, збираючись із силами.
— Мамо, зачекай.
Мама зупинилася, не обертаючись.
Світлана закрила обличчя долонями. В голові крутилася мішанина думок, емоцій, спогадів. Вона згадала, як у дитинстві застудилася, і мама три ночі не спала, міняючи холодні компреси.
Згадала, як мама прийшла на її першу роботу, принесла пиріжки, сказала, що пишається нею. Згадала останню телефонну розмову, коли мама запитала: «Ти там як? Чи не потрібно чого?» — а Світлана відповіла холодно: «Все гаразд, не хвилюйся».
Вона згадала Оксану. Гарну, успішну Оксану, яка дзвонила раз на місяць, пересилала гроші на день народження й більше не цікавилася мамою. Оксану, яка рік тому сказала: «Мамо, ну скільки можна скаржитися на життя? Якби ти більше працювала, у тебе б усе було».
А вона, Світлана, хоч і ображена, хоч і віддалилася, завжди пам’ятала про маму. Дзвонила, хоч і нечасто. Приїжджала, хоч і ненадовго. Не обірвала цю тонку, але все ще існуючу нитку.
— У мене є гроші, — Світлана змусила себе вимовити ці слова. — Більше, ніж потрібно. Я відкладала на квартиру.
Мама обернулася. По її обличчю котилися сльози.
— Світлано, я не можу взяти в тебе ці гроші. Це твоя мрія.
— Можеш, — Світлана підійшла до шафи, дістала конверт, у якому зберігала заощадження. — Це не мрія. Це просто квартира. Я назбираю ще. Пізніше. А тобі треба одужати зараз.
— Але чому? — мама дивилася на неї нерозуміюче. — Після всього, що я тобі завдала? Після того, як я тебе обділяла?
Світлана помовчала, роздивляючись конверт у руках. Чому? Вона й сама не могла відповісти до кінця. Бо це правильно? Бо це її мама, попри все? Чи тому, що не хоче стати такою ж, як Оксана, для якої власний комфорт важливіший за здоров’я рідної людини?
— Бо я не Оксана, — нарешті сказала Світлана. — І я не хочу бути нею. Може, ти й справді любила її більше. Може, я завжди була другою. Але це не означає, що я маю бути такою ж. Я не відмовлю тобі, коли ти потребуєш допомоги. Навіть якщо ти відмовляла мені.
Мама закрила обличчя долонями й заплакала. Не стримано, як раніше, а щиро, по-справжньому. Світлана підійшла, незграбно обняла її. Вони стояли так, посеред тісного передпокою знімної квартири, дві жінки, між якими лежала прірва нерозуміння й образ, але яких усе ще пов’язувало щось важливіше.
— Вибач мене, — шепотіла мама крізь сльози. — Вибач, Світланко. Я була поганою мамою для тебе. Думала, що роблю правильно. Думала, що Оксана досягне успіху, і це виправдає всі мої зусилля. Я не помічала, як ображала тебе. Як завдавала болю.
— Мамо, годі, — Світлана відчула, як і в неї набігають сльози на очі. — Це в минулому.
— Ні, не в минулому, — мама відсторонилася, взяла її за руки. — Я бачу це зараз. Бачу, якою ти стала. Сильною, самостійною, доброю. Ти всього досягла сама, без моєї допомоги. А Оксана… Оксана звикла брати й нічого не віддавати. І це моя провина. Я виховала її такою.
Світлана мовчала. Ці слова вона чекала все життя. Але тепер, коли мама нарешті їх сказала, вони не принесли очікуваного тріумфу. Лише сум. Сум від усвідомлення, скільки років втрачено, скільки образ накопичено, яких могло б не бути.
— Я не візьму в тебе всі гроші, — мама витерла сльози. — Тільки потрібну суму, як і планувала. У тебе залишиться хоч щось.
— Мамо, бери скільки треба.
— Ні. У тебе має бути запас. Ти занадто багато віддаєш. Пора навчитися й брати.
Вони сіли на диван, і Світлана ввімкнула чайник. Мама нарешті зняла пальто. У кімнаті стало тепліше, затишніше. За вікном усе ще лив дощ, але він уже не здавався таким холодним.
— Розкажи мені про квартиру, яку ти хотіла купити, — попросила мама, беручи чашку чаю.
І Світлана розповіла. Про маленьку однокімнатну на сьомому поверсі панельки на Троєщині. Про балкон із видом на невеликий парк. Про те, як уявляла, як там житиме, як облаштує. Мама слухала, кивала, іноді всміхалася крізь сльози.
— Ти обов’язково її купиш, — сказала вона. — Або навіть кращу. Я вірю в тебе. Завжди вірила, просто не вміла це показати.
— Я знаю, — Світлана накрила її руку своєю. І це була правда. Десь глибоко всередині вона завжди знала, що мама любила їх обох.
Просто по-різному. Неправильно, можливо. Несправедливо. Але любила.
Мама поїхала наступного дня, забравши гроші. Світлана зателефонувала рієлтору, скасувала перегляд квартири. Слова далися нелегко: «Вибачте, обставини змінилися. Мені треба відкласти покупку».
Ввечері подзвонила Оксана. Голос у неї був напружений, винний.
— Мама казала, що була в тебе.
— Так.
— Ти… ти допомогла їй?
— Так.
Пауза. Світлана чула, як Оксана зітхнула.
— Я не змогла. У мене справді багато витрат. І потім, вона завжди сама давала раду. Я думала…
— Оксано, не треба виправдовуватися переді мною, — Світлана втомлено потерла перенісся. — Виправдовуйся перед собою.
— Я перекажу тобі половину суми. Наступного тижня, коли зарплату отримаю.
— Не треба.
— Світлано…
— Я сказала — не треба. Це мій вибір. Ти зробила свій.
Вона поклала слухавку раніше, ніж Оксана встигла відповісти. Світлана знала, що грошей від сестри не буде. Знала, що знайдеться нова причина, нова «термінова» трата. Але це вже не мало значення.
Вона підійшла до вікна, подивилася на вогні Києва. Десь там була та квартира, її майже-мрія. Тепер хтось інший житиме в ній. Будуватиме плани, облаштовуватиме, робитиме ремонт. А вона залишиться тут, у знімній однокімнатній, можливо, ще на рік чи два.
І все ж Світлана не відчувала гіркоти. Натомість було щось інше. Полегшення, можливо. Або просто розуміння, що вона зробила правильний вибір. Не той, який був вигідний. Не той, який був справедливий з точки зору дитячих образ.
А той, з яким зможе жити далі, дивлячись на себе в дзеркало без сорому.
Мама оздоровилась успішно. Мама подзвонила з лікарні, голос її звучав слабко, але з полегшенням. Світлана приїхала провідати, привезла фруктів і книжок.
Вони розмовляли про все й ні про що — про погоду, про сусідок по палаті, про роботу Світлани. Не говорили про гроші, про Оксану, про минуле.
Але щось змінилося. Мама дивилася на Світлану інакше — з теплотою й повагою, яких раніше не було. А Світлана відчувала, як усередині розквітає щось схоже на прощення. Не повне, але достатнє, щоб рухатися далі.
Через пів року, коли мама вже одужала й повернулася до звичного життя, Світлана отримала премію на роботі. Невелику, але неочікувану. І того ж дня знайшла оголошення про продаж квартири — тієї самої, яку хотіла купити колись. Ціна впала, власники поспішали.
— Мам, — подзвонила вона ввечері. — Пам’ятаєш ту квартиру? Вона знову в продажу.
— І що ти плануєш?
— Купувати, — Світлана всміхнулася. — У мене майже вистачає на перший внесок.
— Майже?
— Не вистачає невеликої суми.
Мама помовчала.
— Я поверну борг, — сказала вона. — Я не забула. У мене є відкладені гроші.
— Мамо, це не був борг. Я не чекаю повернення.
— Але я хочу повернути. Будь ласка. Дозволь мені зробити це для тебе.
І Світлана погодилася. Не тому, що потребувала грошей. А тому, що зрозуміла — це потрібно мамі. Потрібно, щоб виправити хоч частинку минулого. Щоб показати, що вона теж може підтримати, допомогти, піклуватися.
Квартиру Світлана купила наприкінці осені. Маленьку, затишну, з видом на парк. Мама приїхала на новосілля першою, привезла пиріг і квіти. Оксана надіслала повідомлення з привітаннями й обіцянкою завітати «якось потім».
Вони сиділи на балконі, закутані в пледи, пили чай і дивилися, як у парку опадають останні листки. Мама взяла Світлану за руку.
— Дякую, — сказала вона тихо. — За все.
— Нема за що, мамо.
— За те, що виявилася кращою за мене. Кращою, ніж я заслужила.
Світлана похитала головою.
— Я просто була собою. Це все, що я могла зробити.
І в цьому була правда. Вона не стала героїнею, не здійснила подвигу. Вона просто обрала залишатися людиною, коли легше було озлобитися. Зберегти доброту, коли життя давало всі причини від неї відмовитися. І цього вистачило. Не щоб змінити минуле. Але щоб побудувати майбутнє, в якому можна жити.
Дощ за вікном змінився першим снігом. Київ засипав білим покривалом, і під світлом ліхтарів сніжинки кружляли, наче маленькі зірки. Світлана заплющила очі, відчуваючи тепло маминої руки в своїй долоні, і вперше за довгі роки відчула себе по-справжньому вдома.
Головна картинка ілюстративна.
