— Ти ж обіцяла, що все прибереш, — дорікнув мені Юрій, коли гості вже знімали взуття у нашому захаращеному коридорі. У той момент я зрозуміла, що цей вечір закінчиться або великою свapкою, або повним розривом стосунків.
Марія розглядала своє відображення у тьмяному склі серванта, намагаючись знайти там бодай краплю того натхнення, яке зазвичай спонукало її до домашніх справ. Навколо панував хаос, який вона вперто ігнорувала вже третій день. На столі лежали крихти від ранкового хліба, у кутку прихожої сиротливо стояли порожні коробки, а на кухні гора немитого посуду нагадувала про вчорашню втому. Юрій обіцяв прийти раніше, але затримався на роботі, і тепер Марія почувалася заручницею власного помешкання. Вона знала, що за годину поріг їхньої квартири переступлять куми, яких вони необачно запросили ще минулого тижня. Тоді ідея здавалася чудовою, але зараз кожен куток квартири ніби кричав про небажання приймати гостей.
Телефонний дзвінок розітнув тишу, змусивши Марію здригнутися.
— Маріє, ми вже під’їжджаємо, — бадьоро пролунав голос Оксани у слухавці. — Сподіваюся, ви не забули про наш вечір?
— Ні, звісно, чекаємо, — відповіла Марія, хоча всередині все стиснулося від усвідомлення того, що в холодильнику немає нічого, окрім напівпорожньої банки з огірками та кількох яєць.
Коли пролунав дзвінок у двері, Юрій саме заходив до квартири, тримаючи в руках лише пакет із хлібом та кефіром. Він розгублено подивився на дружину, потім на гостей, які вже заповнювали передпокій шумом і запахом зимової свіжості.
— Проходьте, будь ласка, — Юрій намагався бути привітним, хоча його очі видавали втому.
Гості роздяглися і пройшли до вітальні. Оксана одразу помітила шар пилу на журнальному столику, але тактовно промовчала, лише ледь підняла брову. Її чоловік, Петро, сів у крісло, яке під ним невдоволено заскрипіло.
— Якось у вас сьогодні по-особливому затишно, — з іронією зауважив Петро, роззираючись довкола.
Марія відчула, як її обличчя починає палати. Вона швидко пішла на кухню, сподіваючись знайти там хоча б щось, що можна подати до столу. Юрій пішов за нею.
— Юро, чому ти нічого не купив? — прошепотіла вона, зачиняючи двері.
— Я думав, ти щось приготуєш, Маріє. Ти ж знала, що вони прийдуть.
— Звідки у мене час? Я працювала до пізньої ночі, а вранці намагалася хоча б трохи прибрати.
— Але ж тут навіть чаю нормального немає, — розвів руками чоловік.
— Тоді йди і розважай їх, а я спробую щось вигадати.
Марія почала гарячково переставляти каструлі. Вона знайшла трохи картоплі, яку швидко почистила і поставила варитися. Це було мінімум того, що вона могла зробити. Тим часом у вітальні розмова клеїлася важко.
— Юрію, а що це за коробки в кутку? Переїжджати зібралися? — запитав Петро, вказуючи на сміття, яке пара не встигла винести.
— Та ні, це просто старі речі, руки не доходять розібрати.
— Буває, — кивнула Оксана. — Хоча у нас вдома завжди лад, навіть якщо ми нікого не чекаємо. Це якось дисциплінує, чи що.
Ця фраза боляче зачепила Марію, яка саме заносила до кімнати тарілку з нарізаним хлібом. Вона поставила її на стіл і мовчки повернулася на кухню. Їй хотілося провалитися крізь землю. Чому вони запросили людей, знаючи, що не мають сили на цей прийом? Можливо, це була спроба здаватися нормальними, такими як усі, у кого завжди чисто і на столі повно наїдків.
— Маріє, допомога потрібна? — гукнула з вітальні Оксана, підводячись.
— Ні-ні, сидіть, я сама впораюся.
Проте Оксана вже стояла на порозі кухні. Її погляд миттєво оцінив стан раковини та плити. Вона нічого не сказала, але Марія прочитала все в її очах. Це було мовчазне засудження, яке відчувалося гостріше за будь-які слова.
— Знаєш, Маріє, — почала Оксана, спираючись на одвірок. — Гостинність — це не тільки про двері, що відчинені. Це про повагу до тих, кого ти кличеш.
— Я знаю, Оксано. Просто зараз такий період у житті.
— Періоди бувають у всіх, але ж можна було попередити. Ми б замовили щось із собою або перенесли зустріч.
— Я не хотіла здаватися слабкою або нездатною дати раду власному дому.
Оксана лише зітхнула і повернулася до чоловіків. Вечеря була скромною і напруженою. Варена картопля з олією та хліб не сприяли довгим розмовам. Петро швидко з’їв свою порцію і почав поглядати на годинник.
— Мабуть, нам пора, — сказав він, підводячись. — Завтра рано вставати, справи не чекають.
Юрій і Марія провели гостей до дверей. Коли за ними зачинився замок, у квартирі запала важка тиша. Юрій повернувся до вітальні та сів на диван, обхопивши голову руками.
— Це був провал, — тихо промовив він.
— Ти думаєш, я цього не знаю? — Марія почала збирати порожні тарілки. — Але ти теж винен. Ти міг би хоча б подзвонити і запитати, чи треба щось купити.
— Я втомився, Маріє. Я теж людина.
— Ми обоє втомилися. Але навіщо ми це робимо? Навіщо ми вдаємо, що у нас все добре, коли ми не можемо навіть посуд помити?
Вони сварилися довго, згадуючи старі образи та невиправдані очікування. Кожен звинувачував іншого в тому, що їхнє життя перетворилося на низку спроб підтримувати фасад благополуччя, за яким ховалася звичайна побутова занедбаність і душевна порожнеча. Марія відчувала, що цей вечір став крапкою в їхньому терпінні. Вона дивилася на брудну підлогу і розуміла, що проблема не в пилу, а в тому, що вони перестали дбати один про одного.
— Можливо, нам не варто нікого кликати, поки ми не розберемося між собою? — запитала вона, дивлячись у вікно на нічне місто.
— Можливо, — відповів Юрій, не піднімаючи очей. — Але чи зможемо ми взагалі коли-небудь бути готовими до гостей, якщо ми не готові бути разом у цій квартирі?
Вечір закінчився тим, що кожен пішов у свій куток. Марія довго не могла заснути, роздумуючи про те, як часто ми намагаємося відповідати соціальним стандартам, забуваючи про внутрішній спокій. Ми запрошуємо людей, щоб заповнити пустку, але отримуємо лише ще більше розчарування.
Чи варто було відкривати двері того вечора? Чи краще було б чесно зізнатися, що вдома немає ні хліба, ні настрою? Ми часто боїмося здатися поганими господарями, але забуваємо, що справжня щирість цінується значно вище за накритий стіл. Але чи зрозуміли б це Оксана з Петром? Чи просто рознесли б плітки про те, як занепав дім Юрія та Марії?
Це питання залишається відкритим для кожного, хто хоч раз опинявся в подібній ситуації. Чи є межа між особистим простором і обов’язком бути гостинним? І чи можна звинувачувати людину за те, що вона просто не має сил на побутові подвиги?
Як ви вважаєте, чи повинна жінка за будь-яких обставин бути ідеальною господинею, навіть якщо її сили вичерпані? Чи, можливо, друзі мають бути тими людьми, перед якими не соромно з’явитися без маски благополуччя? Ваша думка для нас неймовірно важлива, адже кожна така історія — це відображення реального життя з усіма його недоліками.
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Марії та реакцію її гостей. Ваша активність допомагає нам розуміти, які теми вас хвилюють найбільше. Напишіть, це справді важливо для нас і для розвитку нашої спільноти. Чи траплялися у вашому житті подібні випадки, коли гості приходили невчасно, і як ви з цього виходили? Поділіться своїм досвідом, адже разом ми можемо знайти відповіді на найскладніші життєві питання.
Ваші коментарі — це серце нашої сторінки, тому не залишайтеся осторонь. Що б ви змінили в поведінці героїв цієї історії? Чи є виправдання для такого прийому, чи це все ж таки прояв неповаги до близьких людей? Чекаємо на ваші роздуми та щирі відповіді. Просимо кожного з вас залишити хоча б кілька слів, адже ваша підтримка надихає на створення нових розповідей про те, що болить і що радує кожного з нас у щоденній метушні. Поставте лайк, це зовсім не складно, але дуже допоможе нам знати, що ми працюємо не дарма. Кожен ваш голос — це крок до кращого розуміння людських стосунків. Дякуємо, що ви з нами!
