Поїздка до села вийшла спонтанною. Борис давно кликав до себе Іллю, обіцяв шашлики та чудові яблука в саду у діда та бабусі. Тим більше, що й їхати недалеко, всього хвилин сорок від міста.
– Ну що вільний художник? – Радів Борис, – нарешті їдемо?
– Ну, їдемо, їдемо… – кивав Ілля, – це тільки так говориться, що «вільний» художник. А насправді, якщо ти справжній художник, то роботяга, і часу в тебе якраз і немає, завжди у роботі.
– Гаразд, треба вміти й відпочивати, – вчив його Борис, – на тебе дивитись шкода. Хіба що ніс тільки не в фарбі. Тебе в ставку відмиватиму тиждень.
Бабуся та дідусь виявилися ще не такими й літніми. Це були сповнені енергії чоловік і жінка близько сімдесяти років, ще й виглядали вони значно молодшими.
Щиро радіючи приїзду онука з товаришем по творчості, вони пригощали їх пампушками, борщами, і повели до саду – похвалитися яблунями.
– Ми їх самі садили всі до єдиної, – почав свою розповідь дід Бориса, Іван Петрович, – ділянку тридцять років тому брали на околиці села і вона була геть порожньою. Розробляли, планували сад, а до сортів плодових підходили найсерйознішим чином.
Ілля був вражений красою стиглих яблук. Одні були настільки яскравими, блискучими, наче полірованими, інші, навпаки, ніби вкриті воском і просвічували бордовим вогнем.
– Та у вас тут тільки натюрморти писати, – посміхався Ілля, – і чого я не взяв із собою фарби?
– Ні, ні, – замахав на нього руками Борис, – не зараз! Цього разу їж досхочу і милуйся. Набирайся натхнення, друже мій.
Так вони й зробили. Бродили садом, купалися в ставку, а на вечір були шашлики. Прийшли з цієї нагоди і сусіди – молода пара – Костя зі Світланою. Вони були трохи старші за Іллю та Бориса, парі було трохи за тридцять, і вони встигли стати батьками двійнят, синочків, з якими сиділа бабуся, щоб відпустити сина та невістку в гості.
Застілля організували просто в саду, під гілками яблунь. На дерев’яному довгому столі бабуся поставила страви зі свіжими овочами, які щойно зняли з гілочок з теплиці. Шашлик парував на таці, і був тут же обсипаний дрібно нарізаним часничком і кропом.
Сонце вже сідало, було тепло, затишно сидіти на лавках, і Борис раз у раз поглядав на Іллю: як йому? Подобається?
Але незабаром він захвилювався не на жарт, бо помітив, що Ілля буквально не зводить очей зі Світлани.
– Ти що на дружину Костикову поглядаєш? – відвів Борис друга убік.
– Та так… Образ один прийшов у голову, от і думаю як її написати… – пробурмотів Ілля, – аж надто підходить. Справжній типаж сільської миловидної жінки.
– Агов, годі тобі про картини думати, розслабся, – посміхнувся Борис, – бо мої бабуся і дідусь подумають, що тобі в них не подобається.
Ілля вже намагався не дивитись так часто на Світлану, проте серце його калатало й далі, якщо він не міг хоч потай помилуватися нею. Звичайно, він сказав неправду другові. Світлана, наче блискавка пронизала його, він і сам не очікував, що здатний на таке хвилювання через жінку.
Вечір минув тепло, весело, проте Іллі варто було включити весь свій самоконтроль, щоб здаватися спокійним, навіть трохи розсіяним і байдужим.
Вони прожили в селі три дні, але Ілля попросив господарів ще раз повернутися вже з фарбами, щоб все-таки зробити ескізи яблунь, саду та закрученої річки.
– Надто вже у вас місця мальовничі, – сказав він, а ті запрошували його відвідувати їх, коли завгодно буде його натхненню.
– У нас у будь-яку пору року – своя краса, от побачите, – говорив на прощання Іван Петрович.
Ілля провів тиждень, згадуючи ніжну посмішку молодої жінки, контури її рук, золотаві кучері, що раз у раз спадають на обличчя.
Він розумів, що це – захоплення, і воно скоро пройде, як часто у нього бувало з жінками. Тільки він насолодиться цією красою на папері, захопиться нарисами кожної рисочки її обличчя, кожної лінії прекрасного профілю, так і мине поступово хвилювання, уступаючи місце спокійному милуванню на її образ, зображений на картині …
Бували в Іллі і стосунки, які миттєво спалахували, але також швидко згасали. Він вважав себе непостійним або не готовим до справжнього сильного почуття, яке зможе змінити спосіб його життя створити сім’ю.
Але цього разу образ чужої дружини, матері двох дітей, як наче стояв перед очима, не покидаючи молодого художника.
Він повернувся до села і почав працювати в саду, раз у раз прислухаючись до голосів з подвірʼя сусідів.
Невдовзі до нього привіталася через паркан Світлана. Поруч із нею гралися її трирічні сини. Через сітку все було видно.
Вона знову здалася йому чудовою. Навіть у простому одязі, немов дівчинка, вона була для нього богинею. Не сміючи показувати свої почуття, він недовго поговорив з нею, посміхнувся до малюків, і почав працювати. Вдаючи, що малює яблуні, він малював її, краєм ока поглядаючи через паркан, немов злодюжка…
Коли сусідка з дітьми пішла, Ілля швидко, розмашисто намалював кілька ескізів яблук, а потім саду. Для відведення очей, звичайно, щоб поставити свої роботи там, на світлій веранді, у разі, якщо господарі поцікавляться.
Борис попросив, щоб дідусь та бабуся не заважали малювати другові цього разу, і не докучали йому довгими розмовами.
Ще один день просидівши в саду, Ілля надвечір пішов на річку. Там він захопився роботою, бо дуже мальовничими були місця.
Наступні два дні він знову ловив можливість побачитися зі Світлою, і кілька разів вона поговорила з ним, але недовго – відволікали діти та домашні турботи.
Але Ілля був задоволений і засмучений водночас. Він розумів абсурдність свого становища, але добровільно поїхати теж не міг. Тож був навіть радий, коли нарешті почув гул машини Бориса.
Друг увійшов на веранду, обійняв Іллю, і почав розглядати сухі начерки, що лежали купкою на комоді.
– Ну, що ти справді, як наглядач… – почав Ілля, але тут же махнув рукою і сів на диван, закривши обличчя руками.
– Так… Ну, що ж. Так я й думав… Вона, вона, і знову вона… Ти що, зовсім? – схвильовано промовив Борис, – сподіваюся, ти не дав їй приводу здогадуватися про твої думки? Ні, ну ти даєш… А простіше сказати – не дуже розумний вчинок робиш. Давай, пішли обідати, а потім одразу їдемо.
– Що? Їдемо? – Не повірив Ілля, але тут же погодився, – мабуть, треба їхати. Я закінчу роботи вдома, а зараз – геть звідси, додому. Досить.
– Моїм скажемо, що термінова справа – замовлення і вимагає негайного виконання. Тож – у місто. Ну ні, тебе одного не можна залишати ні на день. І що це за характер? Мало в тебе шанувальниць, чи що? Так ні, йому треба хакохатися у заміжню. У чужу дружину…
– Тихо ти … – зашипів Ілля, – почують …
Вони їхали в місто і Ілля думав, що він ніколи не приїде в це село, не піде до річки, і не скуштує приголомшливих солодких яблук.
– А може це й на краще, — сказав він уголос. Господь чинить так зі мною за сльози інших.
– Тільки от не треба мені сповідатися, – серйозно відповів Борис, – краще до церкви піди…
Вдома Ілля працював майже цілодобово. Він писав картину Світлани і біля річки, і в саду, і на траві з дітьми майже як мадонну. За тиждень він схуд, бо забував їсти, пити і мало спав.
Але роботи, як не дивно, вийшли вдалими, хвилюючими, з широким мазком, осяяним якимось внутрішнім світлом і силою.
– А може, і не дарма ти закохався… – Замислено промовив Борис, коли першим розглядав роботи друга, – є ж за все своя плата… Навіть скажу більше: тут ти перевершив себе. Поки що це найкраще, що в тебе було…
Ілля нічого не відповів. Вони поїхали з Борисом обідати в кафе, а потім він повалився вдома спати і прокинувся майже за добу.
Настрій був незрозумілий. Немов оповитий ватою або густим туманом, він ходив містом, не бачачи перед собою нічого примітного, що могло б його зацікавити або змусити внутрішньо посміхнутися.
Вдома він також нічого не хотів робити. Через силу навів деякий приблизний порядок, щоб не спотикатися про планшети, табурети, заставлені коробками з фарбами та папками з папером чи картоном.
Нарешті, настала суха погода, змінивши дні дощів – бабине літо. Ілля почувася слабким після застуди, яку підхопив останні чотири дні.
Тепле повітря підбадьорило, Ілля навіть усміхнувся. Він ніс кілька своїх невеликих пейзажів у художній салон продажу. А коли повертався, помітив, що почав крапати дрібний дощик. Але хмара була невелика, і сонце продовжувало світити.
– Треба ж, – промовив Ілля тихо, – сонячний дощик… Він стрибнув у напівпорожній тролейбус і сів на вільне місце. Навпроти нього сиділа дівчина. Щойно глянувши на неї, Ілля застиг. Дівчина видалася йому майже копією Світлани.
Тобто не зовсім звичайно, але дуже схожою! Є такі збіги, коли бувають люди одного типажу.
Ілля не міг відвести від неї очей. Він би охоче повірив, що це рідна сестра Світлани, настільки схожість була очевидною. От тільки колір волосся незнайомки був трохи темнішим, але від цього вона була не менш прекрасною.
А дівчина, не помічаючи уваги хлопця, встала та й пішла до виходу. Ілля автоматично підвівся і пішов за нею, хоча ще не була його зупинка.
Дощу вже не було, дівчина легко зістрибнула з підніжки тролейбуса на тротуар. Ілля повільно йшов позаду. Яким же було його здивування, коли вона попрямувала до храму, що виднівся в тихому провулку.
У храмі вони стояли майже поряд, ставили свічки. Вона спокійно дивилася на ікони та осяяла себе хрестом. Те саме робив і він. Чи то слабкий запах ладану після служби, чи напівтемрява, прохолода і тиша вплинули на Іллю, але він раптом відчув солодке умиротворення, ніби хтось рідний, невидимий зверху обійняв його як пушинку, трохи підняв і ласкаво похитав на руках.
Ілля зітхнув, не кліпаючи дивився не полум’я свічок, а потім вийшов із храму і сів на лавці у дворі біля виходу, біля важкої кованої хвіртки.
Що це було? Марево чи реальність?» – думав він, але тепер йому було все одно. Тільки хотілося жити, писати, творити та дихати, спокійно підставляючи обличчя цьому осінньому щедрому прощальному теплу.
Дівчина вийшла з храму та повільно попрямувала до виходу. Зрівнявшись з Іллею, глянула на нього і посміхнулася.
– Як гарно сьогодні, – сказала вона, – хоч картини пиши…
– Це правда. А ви художниця? – Ілля встав і пішов поряд із нею.
– А як ви здогадалися? У мене що, руки у фарбі? – Знову посміхнулася вона, – так, я художник-реставратор. Початківець, лле, кажуть, такий, що подає надії. Вам це цікаво? Ви любите живопис?
Вони розмовляли, вийшли в парк, де сяяла золотистим кленовим листям, осінь. Ілля емоційно говорив, розповідав їй про своє спочатку захоплення, а потім і про покликання – живопис, і вона була здивована його знаннями, методами роботи та гумором.
Тепер вони часто зустрічалися. Ірина була професіоналкою, що тонко відчувала руку іншого майстра, і вже відродила до другого життя кілька робіт, серед яких були ікони.
Вона так захопила своїм методом Іллю, що він почав стажуватися у неї, і вступив через рік на заочне відділення Інституту, щоб теж здобути таку саму професію.
Ніхто зі знайомих Іллі не здивувався, що пара стала нерозлучною. Занадто спорідненими вони виявилися душами. Жили вони разом з дня вінчання у тому ж храмі, де звела їхня доля.
Борис був радий за друга. І не переставав дивуватися, що дружина Ірина така схожа на романтичний образ Світлани, який сам собі придумав і малював Ілля тоді, в селі.
– Ну, ти везунчик … – говорив Борис другові, – про Світлану ми не згадуватимемо і розповідати Ірині ні до чого. А от те, що ти з Іриною познайомився біля храму, це знак згори.
– Я й сам у це вірю. Пожалів мене ангел-охоронець, – усміхнувся Ілля, – обожнюю Іру, про таке кохання я навіть і не мріяв…
– Ви з Ірою неймовірно талановиті, і те, що ви разом, це велика удача. Творіть, а ми вас любимо… – обійняв Борис друга.
Ірина працювала багато, як і чоловік, але народила йому через три роки донечку, яку подружжя назвало Світланкою. Дівчинка була копією матері, світловолосою, кароокою і з часом з’ясувалося, що ще й талановитою.
