Коли я дізналася, що син мого нареченого, Юрко, зник під час подорожі у гори, я відчула, ніби земля зникла з-під ніг. У голові була лише одна думка: я маю бути поруч з Олегом, підтримати його, допомогти знайти рішення. Наші з ним стосунки здавалися непохитними, ми разом будували майбутнє, і в такий важкий момент я просто не могла залишити його самого.
Я поспішала додому — до його дому, бо вже вважала його своїм. Зайшовши до коридору, я почула дивний шум із кухні. Там звучав його сміх. Я застигла на місці, не вірячи своїм вухам. “Може, мені здалося?” — подумала я, але чим ближче я підходила, тим чіткіше чула його веселий голос.
На кухні мене зустріла сцена, яка перевернула все догори дриґом. Олег стояв біля столу з келихом у руках. Він виглядав… щасливим.
— Олег? — мій голос прозвучав зламано, майже як шепіт. Він обернувся до мене, і я побачила на його обличчі вираз, якого ніколи раніше не бачила.
— Кохана! — він підняв келих, наче це був тост. — Маємо привід для святкування.
— Ти про що? — я не могла зрозуміти. — Юрко зник, а ти… ти святкуєш?
— Ну… — він усміхнувся, мовби я поставила наївне запитання, — Юрко любив ризикувати. Гори — це його стихія. Але знаєш, що найцікавіше? Його дідусь, ще той буркотун, залишив чималий спадок на випадок, якщо з Юрком щось трапиться. Тепер ці гроші… наші.
Моє серце стислося. Слова Олега були настільки цинічними, що я навіть не змогла одразу відповісти.
— Ти серйозно? — ледве видихнула я. — Твій син зник, невідомо, чи він взагалі живий, а ти… радієш спадку?
Олег знизав плечима, наче я перебільшувала.
— Кохана, не будь такою драматичною. Я ж не можу нічого змінити. Ми отримали можливість почати нове життя — хіба це не те, про що ти завжди мріяла?
Я ступила крок назад, ніби хотіла віддалитися від його байдужості, але сльози вже котилися по щоках.
— Так не можна, — тихо промовила я, але голос тремтів від гніву. — Як я могла бути такою сліпою? Ти завжди думав лише про себе.
Олег зробив крок до мене, намагаючись взяти мене за руку, але я відсторонилася.
— Не вдавай, що ти засмучена більше, ніж я, — сказав він із роздратуванням. — Юрко — це минуле. А ми з тобою — майбутнє.
Ці слова стали останньою краплею. Я підняла голову й зустріла його погляд.
— Ні. Ми — це теж минуле.
Я розвернулася й вийшла з дому, не озираючись. І хоча сльози душили мене, всередині я відчувала, що прийняла правильне рішення. Краще бути самій, ніж з людиною, чия душа така порожня. Тільки через тиждень я повернулася до нього у квартиру, щоб забрати свої речі. Прийшла, коли його не було вдома, а ключі залишила консьєржу, якому довіряла. Що там казати, його весь будинок знає, порядний чоловік у поважному віці…
Минув місяць. Моє життя почало потроху налагоджуватися. З’явилася можливість додатково заробити гроші, і я головою поринула у роботу. Якось, прогулюючись вечірнім містом, мій погляд впав на вікно ресторану. Того самого ресторану, у якому Олег освідчився мені.
У вікні мій погляд впав на доглянуту жінку, яка усміхалася, говорила телефоном і була щаслива. Я ще нічого не встигла подумати, просто дивилася на неї, як побачила Олега. Він запросив її на танець. Теж був радісним та ввічливим, яким я звикла його бачити.
Я йшла й думала, як добре, що ми не разом. Добре, що я пішла від нього, адже вчасно зрозуміла, що за маскою доброзичливості, порядності та усмішки може ховатися грубість та зневага до інших. Мене вразило те, що Олег не ходив за мною, не намагався повернути мене й навіть не зрозумів, чому я тоді пішла. Ще більше дивувало, як він так швидко знайшов мені заміну, як він так міг? Значить, він ніколи мене не любив, і добре, що я від нього пішла. Наші з ним стосунки давно позаду і тепер, я навіть рада, що все так вийшло.
