Віра вже приготувала вечерю, знаючи, що невдовзі повернеться її чоловік. Вона накрила на стіл, як раптом почула, як у коридорі відчиняються двері.
– Все готове! — з радістю озвалася вона і пішла назустріч Андрію.
Чоловік поставив валізу та сумку поруч із дверима. Віра, почувши кроки, визирнула і помітила Олю — дочку чоловіка від першого шлюбу.
— Привіт, — сказала вона, ледве приховуючи здивування.
— Віра, — звернувся до неї Андрій, — Оля житиме з нами. — Це пролунало так, ніби Оля була дочкою Віри.
— Що ти маєш на увазі? — розгублено спитала Віра.
— Оля залишиться у нас, — спокійно повторив Андрій, забираючи валізу та сумку. Оля мовчки пішла за ним.
Віра стояла, не знаючи, що сказати. Вона знала, що Оля часто приходила до них у гості, але ніколи не думала, що ситуація так зміниться. Їй було 16, вона навчалася у школі, але тепер, за словами Андрія, вона мала жити тут.
Коли Андрій вийшов із гостьової кімнати, він підійшов до Віри.
— Не запитуй, — сказав він холодно. — Моя дочка житиме з нами.
– Як це? — здивовано спитала Віра.
— Тому що Оля моя дочка, — відповів він.
– Я зрозуміла, – відповіла Віра, але додала: – І як довго вона залишиться?
— Скільки треба, — сказав Андрій і пішов до спальні.
Оля була важким підлітком. Вона не любила Віру, адже вона була дружиною її батька. Щомісяця вона з’являлася у них, але спілкування завжди було напруженим. Оля бурчала, вередувала та часто влаштовувала сцени, вимагаючи від батька максимальної уваги.
Віра більше не намагалася щось з’ясовувати. Якщо Андрій так вирішив, значить так має бути. Він був старший від неї на 17 років і завжди був для неї авторитетом, тому вона вирішила, що чоловік чинить правильно.
До того ж Оля не чужа людина — це його дочка.
Наступного дня Віра повернулася з роботи раніше, купила коробку цукерок та зайшла до Олі в кімнату.
– Я принесла цукерки. Чай не хочеш? — спитала вона з посмішкою.
Їй хотілося, щоб між ними склалися дружні стосунки. Оля не була її дочкою, але якщо вони всі повинні жити під одним дахом, потрібно було порозумітися.
– Ні, – різко відповіла Оля, відчиняючи двері. — Цукор шкідливий.
– Зрозуміло, – спокійно відповіла Віра. — Може, тоді разом приготуємо вечерю? Твій батько незабаром повернеться.
– Готуй сама, якщо тобі потрібно, – відповіла Оля зверхньо, але Віра не стала сперечатися. Вона знала, що дівчинка так намагається привернути увагу.
— Нам треба налагодити стосунки, якщо ми житимемо разом, — м’яко сказала Віра.
Оля скривилася, наче їй на руку поклали щось неприємне.
— Батько тебе покине, — заявила вона, зачинивши двері за собою.
Увечері Віра розповіла Андрію про ситуацію з Олею. Він спокійно вислухав і сказав:
– Вона просто ревнує.
— Поговори з нею, бо інакше в нас нічого не вийде, — попросила Віра.
– Дай їй час, вона заспокоїться, і все налагодиться.
— Можливо, — сумнівалася Віра, але вона сподівалася, що Оля звикне і стане краще.
За кілька днів Віра помітила, що її квіти почали в’янути. Підійшовши ближче, вона побачила, що ті вже навряд будуть колишніми.
— Ти чимось поливала їх? — спитала вона з тривогою в голосі.
– Заваркою, – відповіла дівчинка, як ні в чому не бувало. — Так моя мама робить.
— Це не допомагає квітам, — зауважила Віра, – та й спитати потрібно було, у мене особливі квіти, я поливаю їх тільки спеціальним розчином і за графіком.
— Чого тобі від мене? – різко заговори Оля, – Квіточки, квіточки. Нічого твого тут не буде. Квіти – початок.
Увечері після вечері Віра знову спробувала поговорити з Андрієм про квіти. Він сказав, що Оля «хотіла якнайкраще», але Віра була впевнена, що це був простий спосіб її доньки висловити своє невдоволення.
– Вона хотіла зробити добро, – виправдовував її Андрій.
— Вона зробила так, що далі тільки на помийку, — відповіла Віра.
– Не перебільшуй, – сказав він і пішов до іншої кімнати.
Квіти і справді були лиш початком, адже за тиждень Віра вже не могла на вулицю вийти, адже речі в шафі було зіпсовано. Ольга дещо випрала на неправильному режимі, дещо пофарбувала випадково, кинувши у пралку із чимось синім і червоним.
Але найприкріше Вірі було за стару бабусину хустину – все, що залишилось від її бабусі Віри. Ту, Ольга вирішила випрасувати теж не запитавши. В результаті – велика діра і запах гару на ввесь під’їзд.
— Ти надто вимоглива до дівчинки. – все так казав Андрій заспокоюючи хлипаючу Ольгу. Бачиш, як вона переймається. Хустка все одно є. А Ольга ж хотіла, як краще. Вона ж ще дитина.
Віра вже й з кімнати не хотіла виходити, адже мала сумнів що знайде все як було повернувшись. Ольга була янголом при татові, а наодинці казала мачусі все, що до голови приходило, навіть не задумуючись.
— Андрію, з мене досить, мовила Віра за пів року. – Мусиш щось зробити, або обирати, хто з нас тобі дорожчий. Я з нею під одним дахом і дня більше не житиму.
— Вона ще нічого не розуміє. Якби ти сама була мамою, то б була більш поблажливою, – мовив Андрій, – Невже не бачиш. як їй важко? Мама вдруге заміж вийшла, я одружився. та вона не розуміє, як далі жити.
Віра збирала речі і голосно хлипала. Вона кохала свого чоловіка, вона була при надії і точно ніколи не думала що сама роститиме дитя, але жити з пасербицею більше не могла. Тест залишила на столі. Навіть не сказала куди подалась.
— Віро, Віро! – почула в слухавці ввечері схвильований голос Ольги, – Віро, таткові зле. Я його знайшла у вашій кімнаті, я в третій міській біля нього. Віро, приїзди, мені лячно. Щось дорослі говорять, а я геть нічого не розумію.
Віра примчала за десять хвилин. Доки Андрій балансував між небом і землею, Віра з Ольгою сиділи в коридорі міцно обійнявшись.
Обидві були самі не свої, втирали сльози і намагались одна одну втішити, хоч обоє тремтіли:
— Ну, що дівчата? – сказав стомлено професор за шість годин, – Живий ваш Андрій, вчасно привезли. Але віднині запам’ятайте: хвилюватись йому не можна. Ні в якому разі не можна. Чули мене?
Оля вже три роки як вийшла заміж, але все так же прибігає після пар до Віри і Андрія, аби побавитись із меншою сестричкою. Допомагає Андрію, слідкує за сестричкою, адже батько не може встигнути за малою дзигою на майданчику.
Разом вони чекають з роботи Віру, готують вечерю, а потім коли приїздить Олин чоловік, ще довго сидять на кухні розмовляючи про все на світі.
Вони зуміли помиритись, примиритись, все пробачити. Зрозуміли, що всі ми не вічні і витрачати час на з’ясовування стосунків – не розумно.
Потрібно берегти кожну мить проведену у колі рідних і близьких, адже ніхто не знає, що чекає нас наступної миті.
Головна картинка ілюстративна.
