– Ти коли вже влаштуєшся на роботу, синку? – голосно спитав мій чоловік, навіть не повернувшись від телевізора. – Ми з мамою не можемо весь час годувати тебе на дурняк.
Я ледве не впустила кухоль з узваром, коли почула це різке запитання. Ще б пак, мій Олег, зазвичай стриманий і спокійний, сьогодні явно не добирав слів. А наш син, Максим, тільки скривився:
– Тату, ну серйозно. Я щойно повернувся, дай мені хоч пару днів оговтатися!
Я стояла посеред нашої невеличкої кухні, намагаючись зберегти видимість спокою. Здавалося, що ось-ось відчую знайоме лоскотання біля серця – спогади, як ми багато років тому майже так само перечекали першу зливу його проблем, коли Максиму було п’ятнадцять і він мріяв стати рок-зіркою. Тоді я заспокоювала і його, і батька. Зараз ситуація повторювалася, але вже з іншої причини.
Все почалося кілька тижнів тому, коли мій син повідомив, що йому набридло жити у великому місті, що його шеф нахабно завалює роботою, а ще підвищилася орендна плата за квартиру. Я довго слухала його нарікання по телефону і, не стримавшись, знову запропонувала:
“Приїжджай додому, синку. У нас просторо, я все одно готую на двох, то чом би й не на трьох? Твоя кімната вільна, а я скучила за тобою.”
Олега ці мої слова завжди дратували. Він вважав, що дорослі діти мають будувати своє життя самостійно. Але хіба не нормально, що мама хоче допомогти? Та й правду кажучи, я дуже сумувала за Максимом. Він був нашою “молодшою дитиною”, тоді як дві старші доньки вже давно вийшли заміж і мешкали у своїх домівках. Максим поїхав до столиці ще у двадцять, зняв там кімнатку, знайшов роботу і ніби був щасливий… до останніх місяців. А тепер приїхав – і, здається, вирішив, що я готова безупинно бути його обслугою, як у дитинстві.
Але почнімо з самого початку. Точніше, з тієї миті, коли я, з телефоном у руці, весь час дивилася на годинник і подумки благала, щоб син нарешті відгукнувся. Було близько восьмої вечора, а він не дзвонив цілий день. Я то ходила по хаті, то зазирала на нашу маленьку терасу, навіть говорила сама з собою: “От коли зателефонує, то я одразу спитаю, чи він уже їв, чи теплий одяг взяв, чи думав про резюме в нову фірму.” Олег, звісно, бурчав: “Облиш його, він дорослий хлопець, знайде собі роботу, не переживай так.”
Та я не могла змусити себе заспокоїтися. Материнське серце, знаєте, завжди тривожне. А потім Максим таки подзвонив. Сказав мені стисло: “Мамо, все. Я більше не працюю в тій фірмі. Звільнився. Повертаюся до вас на тиждень-два, а там подивимося.” Я не знала, плакати чи стрибати від радості. З одного боку, тривога: він же тепер без зарплати й житла. З іншого – я дуже скучила. Тож вирішила зосередитися на позитиві і почала готувати його улюблений борщ із пампушками. А ще смажила котлети з індички, хоч знала, що Олег гигикатиме, бо сам він завжди волів сало з часником, а Макс любив щось дієтичне.
Перші дні були суцільним святом. Максим приїхав із невеличкою валізою, ми з батьком зустріли його ледь не з обіймами. Я накрила на стіл – і то так, ніби ми відзначали новосілля. Того вечора ми із сином переповіли один одному всі новини: як він звільнився, як орендодавець виявився вибагливим і навіть допитувався про другорядні питання, як у місті змінився громадський транспорт… Я слухала кожне слово, вдивлялася в Максима і думала: “Він дуже схуд, весь якийсь змучений. Мабуть, у столиці йому дійсно було важко.”
Олег в той час переважно мовчав, іноді вставляв короткі фрази: “А що ти думаєш робити далі? Знову шукаєш роботу?” Син відповідав уникливо, відмахувався, мовляв, “подумаю потім”, “спочатку відпочину”. Я вирішила не тиснути, бо, чесно кажучи, мені було приємно знову відчувати, що він поряд. Хтозна, може, я й справді маю цей синдром порожнього гнізда, але мені подобалося готувати для нього сніданки, ходити разом по магазинах, обговорювати вечірні фільми.
Минув тиждень. Я почала помічати, що спочатку моя радість була просто безмежною, але поступово вона перетворювалася на втому. Я прибирала, прала, готувала – і встигала менше, ніж до приїзду Максима. Він, певна річ, був радий: у нього зникли усі побутові клопоти. Лежав до обіду, снідав пізно, відкривав ноутбук, щось там дивився чи грав, іноді виходив на вулицю з друзями.
У суботу ми всі разом сіли обідати. Я поставила на стіл свіжі вареники зі сметаною. Олег їв мовчки, аж раптом відклав виделку і промовив: “Сину, може, ти, поки тут живеш, підеш на якийсь тимчасовий підробіток? Твоя мама втомлюється, та й продукти дорожчають, розумієш?” Я сподівалася, що Максим відповість: “Звісно, тату, вже розсилаю резюме.” Але він огризнувся: “Що ти пропонуєш? Двірником, може, піти? Я цим займатися не буду.” Спалахнула прикра перепалка, і мені довелося гукнути: “Годі! Досить сваритися за обіднім столом!”
Пізніше, коли Максим пішов у кімнату, Олег зітхнув і сказав мені: “От бачиш, а я попереджав. Ти сама його вмовила повернутися, а тепер мусиш обслуговувати. Невже тобі подобається, що він лежить цілими днями, поки ти мотаєшся з відром по хаті?” Я опустила очі й невпевнено відповіла: “Ну, він просто трохи знітився… Може, йому потрібно більше часу. Та я не хочу його у чомусь обмежувати.”
У чомусь Олег мав рацію, але я уперто продовжувала захищати Максима. Надіялася, що син сам зрозуміє, що треба рухатися далі. Зрештою, він молодий, 24 роки, має енергію і ще може досягти чимало.
На третьому тижні наше життя перевернулося догори дриґом. Дратувало все: постійна відсутність Максима вранці (бо він спав), його бурхливі повернення з міста пізно ввечері, гора брудного посуду, розкидані речі. Олег все частіше бурчав: “Досить, я так більше не можу.” Та якось уже й мене почало це напрягати. Одного вечора, коли я знову відмила раковину після синової метушні на кухні, зайшла до нього:
– Максиме, давай поговоримо. Синку, я дуже рада, що ти з нами, та все ж… може, ти спробуєш знайти роботу? Чи влаштуватися хоча б на місяць? Зрештою, ти можеш підшукати вакансію в торговому центрі, в магазині туристичного спорядження. Я бачила оголошення: їм потрібен консультант, ти ж спритний у спілкуванні. Або кур’єром піди, хіба це гірше за…
Він різко перервав мене: “Мамо, годі! Я дорослий і сам вирішу, де працювати! Ти хотіла, щоб я повернувся, а тепер підганяєш мене?!” Я відчула, що всередині все стислося, але стрималася й тільки винувато кивнула, бо… справді, це я просила. Та я не думала, що все аж так затягнеться.
А вже за пару днів вибухнула основна сварка. Олег грубувато вказав Максиму на двері:
– Наш дім не готель. Якщо ти збираєшся жити тут місяцями, то чи плати за оренду, чи влаштовуйся на роботу. Інакше ми з мамою підемо жити на вулицю, бо всі гроші витрачаємо на твої харчі.
Син розсердився: “Ви що, виставляєте мене? Мамо, ти ж казала: повертайся, все буде добре! Невже ви обманули мене?”
Я розуміла, що Олег перейшов межу, але внутрішньо і погоджувалася з ним. Тому тихо сказала: “Максиме, ми не виставляємо. Ми просто не можемо нескінченно піклуватися про тебе, наче ти школяр. Ти ж дорослий, шукай можливості працювати.”
А син тільки зібрав речі й кинув: “Добре, завтра їду до свого друга. Там і заночую, і роботу знайду, і взагалі…” Мене вразили його злі нотки, та що ж поробиш? Вранці він зник, не попрощавшись належно. Мені було водночас і боляче, і якось дивно легко, ніби з моїх плечей упав важкий тягар.
Минув тиждень, поки Максим зателефонував. Сказав коротко: “Мамо, у мене все гаразд, улаштувався на підробіток у гуртівню, живу у приятеля.” Звісно, я хвилювалася, але чула в його голосі більшу впевненість. Олег теж, хоч і робив вигляд, що йому байдуже, та по-своєму зрадів.
Зрештою, у мене був несподіваний підсумок: син подорослішав, а я знову могла жити спокійно з чоловіком, не обтяжуючи себе материнським почуттям “вічного рятівника”. І водночас я відчула тиху тугу за тією молодою епохою, коли вся наша родина жила в одному домі, де, попри безлад і суперечки, панувало затишне тепло. Може, всі матері так почуваються?
А тепер, любі читачі, виникає запитання – чи доводилося вам переживати щось подібне? Як ви розв’язували такі сімейні дилеми і де, на вашу думку, проходить межа між батьківською любов’ю та необхідністю дати дитині навчитися жити самостійно?
