Вона завмерла, тримаючи руку на серці, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Ти хочеш сказати… що через цю жінку, з якою ти живеш, ти готовий мене вигнати? Після всього, що я для тебе зробила?
Сергій опустив погляд.
— Ба, Олена каже, що нам тісно. Що ти заважаєш нашому життю. Вона хоче окрему кімнату для майбутніх дітей, а ти… ти можеш поїхати до тітки Софії. Там тобі буде спокійніше.
— Сергію, це мій дім! Я його будувала все життя! Ти ж знаєш, як я тебе виростила одна, після того, як твоїх батьків не стало…
— Ба, будь ласка, не ускладнюй. Ми з Оленою вирішили. Тобі буде краще там. Пакуй речі.
Сльози котилися по щоках Марії Петрівни, але вона мовчала, бо знала: сперечатися марно.
Того сонячного ранку, коли Марія Петрівна прокинулася від приємного сну, вона й гадки не мала, як швидко її тихе життя перевернеться догори дном.
Вона жила в невеликій затишній квартирі в старому районі Києва, де кожна річ нагадувала про минуле: вишиті рушники на стінах, старі фотографії в рамках, маленький балкончик з горщиками базиліку й м’яти.
Пенсія була скромною, але вистачало на хліб насущний, а головне — на радість від листів і рідкісних дзвінків від онука.
Сергій приїхав несподівано, з великим рюкзаком і втомленим виглядом. Марія Петрівна одразу засунула його за стіл, дістала з духовки свіжий хліб, нарізала сала з часником, поставила варення з малини.
— Їж, дитино, їж, — примовляла вона, гладячи його по голові. — Розкажи, як справи? Як там у вас? Давно ж ти не був.
Сергій посміхнувся слабо, але очі залишалися сумними.
— Та все гаразд, бабусю. Просто… довга історія. Головне, що я тут.
Вони розмовляли довго: про сусідів, про город, про те, як квітують троянди на підвіконні. Марія Петрівна не нав’язувалася з питаннями — знала, що коли захоче, сам розповість.
І він розповів. За чаєм з м’ятним листям.
— Ба, я вліз у халепу. Довелося продати квартиру, яку батьки залишили.
Марія Петрівна поставила чашку, взяла його руку в свої долоні.
— Господи, Сергію… І що ж тепер?
— Хочу в тебе трохи пожити. Не назавжди, звичайно. Знайду роботу, встану на ноги. Не проганяй, бабусю.
— Та де ж я тебе прожену! Залишайся, скільки треба. Мій дім — твій дім.
Він обійняв її міцно, і на мить здалося, що все налагодиться.
Сергій швидко влаштувався вантажником на підприємстві неподалік. Робота була важка, приходив він увечері змучений, ледве вечеряв і падав спати.
Марія Петрівна не нарікала — сама поралася по господарству, прала, готувала, прибирала. Іноді онук приносив з роботи трохи овочів чи фруктів, які не продали, — трохи прим’яті, але свіжі.
— Ба, тримай, це тобі, — казав він, висипаючи на стіл яблука.
— Дякую, сонечко. Ти ж сам стомлений, а ще про мене думаєш.
Вона раділа кожній дрібниці, бо Сергій був поруч.
Але одного вечора він привів дівчину. Олена була яскрава, голосно сміялася, мала довге фарбоване волосся й багато прикрас. Працювала продавчинею на ринку, торгувала одягом.
— Бабусю, познайомся — це Олена. Ми… ну, разом вже давно.
Марія Петрівна привіталася ввічливо, хоч у душі щось стиснулося. Вона не була проти, щоб онук будував своє життя, але щось в очах Олени їй не сподобалося — надто холодний, оцінюючий погляд.
— Дуже приємно, Маріє Петрівно, — сказала Олена солодко. — Сергій стільки про вас розповідав.
Спочатку все було тихо. Олена приходила іноді, залишалася на ніч. Потім дедалі частіше. А одного дня Сергій сказав:
— Ба, ми з Оленою вирішили разом жити. Тут, у тебе. Якщо ти не проти, звісно.
Марія Петрівна кивнула.
— Звісно, дитино. Місце знайдеться.
Але місце швидко перестало знаходитися. Спочатку Олена зайняла шафу — витягла всі бабусині сукні й светри, склала в коробки.
— Маріє Петрівно, ви ж це не носите вже сто років. Давайте я свої речі повішу, а ваші на балкон віднесемо.
Марія Петрівна мовчки допомогла перенести коробки. Потім Олена вирішила, що їй потрібна окрема кімната — “для майбутнього”.
— Сергію, ми ж плануємо дітей, — казала вона голосно, щоб бабуся чула. — А тут тісно.
І Марію Петрівну переселили на засклений балкон. Там поставили старе ліжко, маленький столик і одну тумбочку. Книги довелося скласти в ящик.
— Ба, ти ж любиш свіже повітря, — пояснював Сергій ніяково. — А ми з Оленою в кімнатах будемо.
Олена тим часом кинула роботу.
— Навіщо мені напружуватися? Чоловік має забезпечувати, — заявляла вона. — А я вдома порядок наводитиму.
Але порядку не було. Олена лежала цілими днями з телефоном, палила на балконі, залишаючи недопалки в горщиках з квітами. Готувати не готувала, прибирати не прибирала.
Все лягло на Марію Петрівну. Вона вставала рано, варила борщ, пекла пиріжки, мила підлогу, прала — своє й їхнє.
Коли Сергій приходив з роботи, Олена зустрічала його з посмішкою:
— Коханий, я тобі смачненького наготувала! І вдома все блищить!
Він цілував її, дякував, а бабусю ледве помічав.
Марія Петрівна мовчала. Боялася поскаржитися — Олена могла розсердитися, а Сергій… Сергій сліпо вірив дружині.
Одного разу Марія Петрівна пішла в магазин, купила трохи ковбаси й сиру — хотіла зробити бутерброди до чаю. Повернулася — на холодильнику висить замок.
— Олено, а це що? — запитала тихо.
Олена сиділа за столом, фарбувала нігті.
— А те, Маріє Петрівно, що ви наші продукти тягаєте. Скільки можна жити за наш рахунок? Ми з Сергієм працюємо, а ви тут нахлібниця.
— Але я ж готую для всіх…
— Готуєте? Ха! Ви тільки їсте! І ще мої прикраси кудись діваєте!
Марія Петрівна похитнулася.
— Я нічого не брала…
Але Олена вже кричала, щоб Сергій чув, коли повернеться.
І Сергій повірив. Повірив, що бабуся краде. Повірив, що вона заважає. Повірив, що легше її відправити геть.
Того вечора, коли Марія Петрівна повернулася з ринку з торбинкою продуктів до свого дня народження — хотіла тихо посвяткувати, спекти торт — її зустріли обурені голоси.
— Ба, як ти могла? — кричав Сергій. — Золоті сережки Олени! Куди ти їх поділа?
— Сергію, я…
— Не заперечуй! На які гроші ти це все купила? Знову наші речі продала?
Олена стояла поруч, склавши руки.
— Я ж казала, Сергію. Вона нам тільки заважає. Краще хай їде до своєї сестри. Там їй буде краще.
Марія Петрівна дивилася на онука, якого виростила, якого колисала ночами, коли він плакав за батьками, якого вчила читати й писати. І не впізнавала.
— Сергію… ти серйозно?
— Ба, будь ласка. Ми з Оленою вирішили. Тобе ж тітка Софія давно кличе.
Вона зібрала речі мовчки. Кілька светрів, фотографії, улюблену чашку. На балконі було холодно, хоч і засклений. Сльози текли тихо.
Коли автобус відвіз її до сестри в сусіднє місто, Марія Петрівна востаннє озирнулася на свій будинок.
А Сергій… Сергій спочатку відчув полегшення. Нарешті спокій, думав він. Нарешті своє життя.
Але минув тиждень. Олена лежала на дивані, їла чіпси, дивилася серіали.
— Сергію, принеси води.
— Олено, а поїсти що?
— А я що, прислуга? Ти ж чоловік, іди сам готувати.
Він почав помічати: посуд брудний, підлога не мита, речі не випрані. А одного вечора, прибираючи за ліжком, знайшов ті самі сережки — Олена сховала, щоб звинуватити бабусю.
Все стало на свої місця.
Він зібрав її речі, виставив за двері.
— Іди, Олено. Я помилився.
А потім сів у потяг — до тітки Софії, до бабусі.
Приїхав. Постукав.
Тітка Софія відкрила, очі червоні.
— Сергію… ти запізнився, хлопчику.
Марія Петрівна тихо відійшла уві сні. Від туги. Від самотності. Від того, що серце не витримало.
Він сидів біля її ліжка, тримав холодну руку й плакав, як дитина.
— Пробач, бабусю… Пробач мене дурного…
Але вона вже не чула.
Головна картинка ілстративна.
