— Ти бачив, які дорогі закуски залишилися на тих столах — із захватом шепотіла Оля мені на вухо, поки люди навколо витирали сльози і я в тому числі
Дорога додому після прощання з Катериною Іванівною здавалася безкінечною, хоча сонце ще тільки починало сідати за обрій, забарвлюючи небо у тривожні відтінки фіолетового. На задньому сидінні новенького позашляховика сиділи Оля та її давня приятелька Світлана, оточені численними пластиковими контейнерами та пакунками. Коли вечір пам’яті в кафе завершився, вони першими кинулися до столів, щоб зібрати все, що залишилося недоторканим.
Остап міцно тримав кермо, намагаючись зосередитися на дорозі, але постійний шелест пакетів позаду та специфічний запах домашніх страв, що заповнив салон дорогого авто, починали його дратувати. Він мовчав, хоча всередині все кипіло від нерозуміння того, навіщо його дружині стільки їжі, коли їхній холодильник і так забитий делікатесами.
— Остапе, ти чого такий похмурий? — запитала Оля, намагаючись зручніше вмостити великий панок з пирогами біля своїх ніг. — Дивись, скільки всього добротного залишилося. Не викидати ж таку смакоту на смітник.
— Я просто не розумію, навіщо це нам, — тихо відповів чоловік, не відриваючи погляду від асфальту. — Ми могли б залишити це персоналу закладу або роздати тим, хто справді потребує допомоги.
— Ти вічно все ускладнюєш, — втрутилася Світлана, поправляючи свою дорогу хустку. — Там було стільки грошей заплачено, кожна копійка має бути виправдана. Це тепер наша вечеря на тиждень, ще й зекономимо час на кухні.
Оля схвально кивнула, продовжуючи перевіряти, чи щільно закриті кришки на лотках з холодцем та голубцями. Вона звикла до такого способу життя, де кожна вигода, навіть найменша, вважалася перемогою. Її не бентежило, що вони їдуть у машині, вартість якої перевищувала ціну квартири в центрі міста, і при цьому везуть залишки з обіду, наче найбільший скарб.
— Марія Петрівна так дивилася на нас, коли ми пакували м’ясо, — раптом згадала Світлана і тихо засміялася. — Напевно, теж хотіла собі забрати, але посоромилася. А ми не з таких, правда, Олю?
— Звісно, — відгукнулася дружина Остапа. — Хто перший встиг, той і господар. Мені взагалі здалося, що гості занадто багато їли. Могли б і скромніше поводитися в такий день.
Остап відчув, як напруга в плечах зростає. Йому було незручно за поведінку дружини ще там, у залі, коли вона підкликала офіціантів і вимагала принести порожні ємності. Він бачив співчутливі погляди родичів, які щойно втратили близьку людину, але Оля ніби нічого не помічала навколо, окрім наповнених тарілок.
— Ви хоч усвідомлюєте, як це виглядало з боку? — запитав Остап, звернувши на другорядну дорогу. — Ми приїхали вшанувати пам’ять людини, а ви влаштували справжню битву за котлети.
— Ой, не починай свої моралі, — відмахнулася Оля. — Катерині вже все одно, а нам жити далі. Краще думай, де ми все це розмістимо в холодильнику. Світлано, ти візьмеш собі той пакет із рибою?
— Обов’язково, — закивала подруга. — Мої діти таке обожнюють. А риба там була дуже дорога, я одразу помітила.
Машина підскочила на вибоїні, і один з лотків ледь не перекинувся. Оля скрикнула від несподіванки й почала нервово перевіряти, чи не розлилася юшка на шкіряне сидіння. Остап лише міцніше стиснув зуби. Йому хотілося зупинитися прямо посеред поля і висадити цих жінок разом з їхнім багажем, але він знав, що це спричинить грандіозний скандал.
— Обережніше їдь, — кинула дружина. — Ти ж знаєш, скільки коштувала чистка салону минулого разу.
— Я намагаюся, — сухо відповів він.
Вони проїжджали повз невелике село, де на лавках біля хат сиділи літні люди, проводжаючи поглядами блискучий автомобіль. Остап подумав про те, що ці люди, напевно, живуть зовсім іншими цінностями. Для них спільна трапеза — це символ єднання, а не спосіб набити сумки безкоштовною їжею.
— Дивись, яка розруха навколо, — промовила Світлана, дивлячись у вікно на похилені паркани. — Як люди так живуть? Навіть паркан нормальний поставити не можуть.
— Бо не вміють рахувати гроші, — повчально сказала Оля. — Витрачають усе на вітер, а потім бідкаються. Треба бути практичними, як ми.
Остап не витримав і натиснув на гальма біля старого магазину на околиці села.
— Що сталося? Чому ми зупинилися? — злякано запитала Оля.
— Мені треба вийти, подихати повітрям, — кинув він і швидко вийшов з машини.
Вечірнє повітря було прохолодним і свіжим. Десь далеко гавкали собаки, а в повітрі пахло димом від печей. Остап стояв біля капота, дивлячись на затихаючий горизонт. Він згадав Катерину Іванівну — жінку надзвичайної доброти, яка завжди ділилася останнім. Якби вона побачила цю картину на задньому сидінні, її серце точно б стиснулося від суму.
Через кілька хвилин двері машини відчинилися, і на вулицю вийшла Оля. Вона була незадоволена.
— Остапе, нам треба їхати. Скоро зовсім стемніє, а у нас повна машина продуктів. Вони можуть зіпсуватися без холоду.
— Нехай псуються, Олю, — тихо сказав він, не дивлячись на неї.
— Що ти таке кажеш? Це ж гроші! — вона підійшла ближче, намагаючись зазирнути йому в очі.
— Це не гроші, це жадібність. Ви зі Світланою перетворили скорботний день на похід за продуктами. Мені соромно бути тут зараз.
— Соромно? — вона обурено сплеснула руками. — Тобі соромно, що твоя дружина піклується про господарство? Я намагаюся зробити як краще для сім’ї.
— Краще для сім’ї — це коли в домі панує повага до інших, а не накопичення залишків зі столу. Ти бачила обличчя племінника Катерини, коли ви виривали у нього з рук ту коробку з десертами?
— Він молодий, йому не потрібно стільки цукру, — буркнула Оля, але відвела погляд.
У цей момент до них підійшов старий дідусь у потертій куртці. Він тримав у руках порожню скляну банку і повільно переставляв ноги, прямуючи до магазину, який уже зачинявся.
— Доброго вечора, люди добрі, — хрипким голосом привітався він. — Не підкажете, чи ще працює крамниця? Хотів молока купити, та забарився по господарству.
— Зачинено вже, діду, — відповів Остап, відчуваючи дивний поштовх усередині.
Старий зупинився, зітхнув і подивився на вітрину. Його обличчя, пооране зморшками, виглядало дуже втомленим.
— Шкода. Ну, нічого, до ранку зачекаю. Дякую вам.
Він розвернувся, щоб іти назад, коли Остап раптом зробив крок до машини.
— Олю, віддай пакет з пирогами, — твердо сказав він.
— Що? Ти з глузду з’їхав? Це ж свіжі пироги з маком, я їх спеціально відклала! — вона загородила собою двері авто.
— Олю, віддай пакет. Це не обговорюється.
Світлана, яка спостерігала за цією сценою з вікна, почала щось голосно коментувати, але Остап не слухав. Він сам відкрив задні двері, пересунув кілька коробок і витягнув великий паперовий пакунок, наповнений випічкою.
— Ось, діду, візьміть. Це свіже, сьогоднішнє. Смакуйте на здоров’я, — Остап простягнув пакунок старому.
Дідусь спочатку розгубився, його руки затремтіли, коли він брав їжу.
— Та як же так… це ж ваше. Може, ви самі хотіли?
— У нас багато, — Остап кинув швидкий погляд на розгнівану Олю. — Дуже багато. Беріть, згадуйте добром Катерину.
Старий низько вклонився, притискаючи теплий пакунок до себе. На його очах з’явилися сльози, які він поспішно витер вільною рукою.
— Дякую вам, синку. Нехай Бог вам здоров’я дає за вашу доброту. Це ж для мене на тиждень бенкет буде.
Коли старий зник за рогом будівлі, Остап повернувся до машини. Оля стояла, схрестивши руки на животі, її обличчя було червоним від люті.
— Ти просто викинув наші продукти! — вигукнула вона. — Ти хоч знаєш, скільки вони коштують у тому кафе?
— Я знаю, скільки коштує людяність, — спокійно відповів чоловік, сідаючи за кермо. — І вона значно дорожча за твої пироги.
Решта дороги пройшла в повній тиші. Світлана навіть перестала шелестіти пакетами, відчуваючи, що атмосфера в салоні стала занадто напруженою. Оля дивилася у вікно, і в її очах не було каяття, лише образа за “марнотратство” чоловіка.
Коли вони нарешті під’їхали до будинку Світлани, та швидко підхопила свою частку “трофеїв” і вискочила з машини, навіть не попрощавшись як слід. Остап і Оля залишилися самі в темряві подвір’я.
— Ми могли б жити інакше, — почав Остап, вимикаючи двигун. — Без цієї постійної гонитви за речами, без цього страху щось пропустити або не забрати.
— Ти мене не розумієш, — холодно відповіла вона. — Я росла в нестатках, і я ніколи не дозволю собі розкидатися тим, що дається в руки. Якщо ти такий багатий, що можеш роздавати їжу першому зустрічному, то це твої проблеми. Але не смій забирати це у мене.
Вона почала вивантажувати лотки, що залишилися, і заносити їх до під’їзду. Остап спостерігав за нею, і йому здавалося, що між ними виросла величезна стіна, яку вже неможливо зруйнувати. Він бачив перед собою жінку, яку колись кохав за її енергійність, але зараз ця енергія перетворилася на щось потворне та дріб’язкове.
Вдома Оля почала розставляти контейнери в холодильнику, сердито грюкаючи дверцятами.
— Ось, дивись, — вона вказала на полиці. — Тепер у нас є чим вечеряти. І мені не треба стояти біля плити після роботи. Це називається раціональність.
— Це називається відсутність душі, Олю, — він стояв у дверях кухні, спостерігаючи за її метушнею.
— Душа ситою не буває, — відрізала вона. — Ти сьогодні поводився як підліток, який хоче здаватися кращим, ніж він є насправді. Твій жест із тим старим — це просто показуха.
Остап нічого не відповів. Він розвернувся і пішов до своєї кімнати. Тієї ночі він довго не міг заснути, думаючи про те, як швидко люди втрачають здатність співчувати, коли на перший план виходить матеріальне. Він згадував очі того дідуся і розумів, що той один момент важив більше, ніж усі наповнені контейнери в їхньому холодильнику.
Наступного ранку Оля поводилася так, ніби нічого не сталося. Вона приготувала сніданок із залишків вчорашньої трапези та навіть намагалася жартувати.
— Спробуй цей рулет, він справді вдалий, — запропонувала вона, підсуваючи йому тарілку.
— Не хочу, — відмовився Остап. — Я поїм у місті.
— Ну і будь голодним, — стенула плечима вона.
Протягом наступних днів у їхньому домі панувала дивна атмосфера. Оля з гордістю розповідала подругам по телефону, як вдало вони “скупилися” на поминках, а Остап дедалі більше віддалявся від неї. Він почав помічати дрібниці, на які раніше закривав очі: як вона забирає безкоштовні пробники в магазинах, хоча ніколи ними не користується, як сперечається за кожну гривню з продавцями на ринку, маючи в сумці пачку великих купюр.
Одного дня він повернувся з роботи раніше і побачив, як Оля перекладає якісь речі в коридорі. Це були старі ковдри та одяг Катерини Іванівни, які родичі попросили її передати в благодійний фонд.
— Ти збираєшся це відвезти? — запитав він.
— Подивлюся спочатку, що там, — відповіла вона, роздивляючись вовняну шаль. — Це досить хороша річ, майже нова. Думаю, вона мені згодиться для дачі. А оце пальто… його можна перешити.
Остап відчув, як холодна хвиля прокотилася по тілу.
— Це речі для людей, які не мають нічого, Олю. Ти збираєшся забрати їх собі?
— А що тут такого? Вони ж все одно віддають їх задарма. То яка різниця, хто буде носити — я чи якась безпритульна людина?
Він мовчки підійшов, забрав у неї сумки та виніс їх до машини.
— Я сам це відвезу. Туди, куди потрібно.
Оля вибігла за ним на ганок, щось кричачи вслід, але він не слухав. Він їхав містом, відчуваючи дивну полегкість. Кожна віддана річ, кожен крок назустріч комусь іншому робив його трохи вільнішим від того вантажу, який намагалася нав’язати йому дружина.
Коли він повернувся, в домі було тихо. Оля сиділа у вітальні, дивлячись у телевізор. Вона не повернула голови, коли він увійшов.
— Ти зруйнував усе, що я намагалася зберегти, — тихо сказала вона. — Ти ніколи не цінував моїх зусиль.
— Твої зусилля спрямовані не в той бік, — відповів Остап. — Життя — це не склад речей і не склад їжі. Це те, що ми залишаємо в серцях інших людей.
Він зрозумів, що вони говорять різними мовами. Для неї світ був місцем, де треба виривати своє, а для нього — місцем, де треба ділитися.
Історія цих людей тривала, але з кожним днем вони ставали все більшими чужинцями. Оля продовжувала наповнювати лотки, а Остап шукав способи очистити свою совість від цієї дріб’язковості. Він часто згадував той вечір у машині та запах пирогів, які стали символом їхнього розколу.
Ми часто проходимо повз людей, не помічаючи їхніх потреб, зосереджуючись лише на власному добробуті. Але чи справді наповнений холодильник може замінити порожнечу в душі? Чи варто накопичувати те, що не візьмеш із собою в далеку дорогу?
Як ви вважаєте, чи можна виправдати таку практичність Олі минулим досвідом, чи це просто звичайна відсутність чуйності? Чи траплялися у вашому житті подібні ситуації, коли жадібність перемагала людяність? Поставте свою вподобайку, якщо ця історія змусила вас замислитися, і обов’язково напишіть свою думку в коментарях, адже для нас це надзвичайно важливо. Ви за те, щоб завжди бути практичними, чи за те, щоб частіше відкривати серце для інших?
