— Твоя сестра переходить усі межі. Я більше не хочу бачити її в нашій квартирі! — кинула я чоловікові, не стримуючи емоцій.
Я сиділа на кухні й дивилася у вікно, за яким дощ стояв суцільною сірою стіною. Осінній, пронизливий — такий, що залишає мокрі сліди на склі й тисне на душу. Руки тремтіли, серце гупало в грудях, а в голові ще лунала моя умова.
— Твоя сестра переходить усі межі. Щоб її ноги більше тут не було! — повторила я, хоча й розуміла, що це, швидше за все, марно.
Сашко, як завжди, уткнувся в телефон, удаючи, ніби нічого не чує. Його мовчання дратувало мене більше, ніж усі витівки його сестри Ольги разом узяті. Я чекала хоча б слова, погляду, спроби стати на чийсь бік. Але він лише важко зітхнув і пішов у спальню. Як завжди. Ніби я говорила в порожнечу.
Усе почалося не раптово, а поступово — як тріщина на склі: спершу майже непомітна, а потім дедалі ширша, доки не руйнує все.
Ми з Сашком жили в нашій двокімнатній квартирі вже три роки. Квартира була, м’яко кажучи, не розкішна — старий будинок із високими стелями, без ліфта, зате з краєвидом із вікна, який колись був гарним, а тепер залишився лише у спогадах.
Я працювала в логістичній компанії — займалася організацією постачання. Сашко ремонтував автомобілі на СТО. Ми жили спокійно, передбачувано. Навіть іноді жартували, що в нас життя «як у всіх»: робота, дім, плани на відпустку, які постійно відкладаються.
І тут з’явилася Ольга. Його молодша сестра. Їй було двадцять сім. Вона на п’ять років молодша за мене. Ольга увірвалася в наше життя, мов ураган — зруйнувала все довкола, залишивши після себе лише хаос.
Ольга жила в Полтаві, але це зовсім не заважало їй регулярно навідуватися до нас — без жодного попередження. У неї був ключ. Сам Сашко дав його, коли вона якось приїхала «на кілька днів» після сварки з сусідкою по квартирі. Ті «кілька днів» перетворилися на тижні, а згодом — і на місяці.
Ольга належала до типу людей, які щиро вважають, що світ обертається навколо них. Вона могла з’явитися в суботу зранку, коли ми з Сашком ще були в ліжку, й почати скаржитися на життя. То робота не ладиться, то хлопець кинув, то з грошима біда. Я намагалася бути ввічливою: слухала, кивала, пропонувала допомогу.
Але кожен її візит закінчувався безладом: брудний посуд у мийці, її речі — на моєму стільці, а одного разу — пляма від соку на світлому килимі, який я щойно купила.
— Сашко, поговори з нею, — просила я. — Це не її дім.
Але він лише відмахувався:
— Лесю, ну це ж моя сестра. Потерпи трохи, вона скоро поїде.
Та Ольга не їхала. Вона з’являлася знову і знову, щоразу з новими ідеями, які чомусь завжди стосувалися нашої квартири. То їй хотілося повісити свої картини на стіни, то переставити меблі, то завести кота, бо «у вас же стільки місця» — у двокімнатній квартирі.
Я мовчала. Терпіла. Бо кохала Сашка. Але всередині роздратування накопичувалося.
День, коли я поставила ультиматум, став останньою краплею. Ранок почався, як завжди: я збиралася на роботу, Сашко вже пішов. Я щойно вийшла з душу, загорнута в рушник, коли раптом почула, як грюкнули вхідні двері.
— Лесю, привіт! — пролунав голос Ольги.
Я завмерла. Вона навіть не подзвонила. Просто зайшла, ніби це її квартира. В руках — величезний пакет із супермаркету, з якого виглядали банки, пляшки й якісь згортки.
— Що відбувається? — спитала я, намагаючись тримати себе в руках. — Ми ж домовлялися, що ти попереджатимеш.
— Та годі тобі, це ж на хвилинку, — відмахнулася вона, знімаючи кросівки просто посеред коридору. — Сашко сказав, що я можу зайти.
Я ледве стрималася. Сашко. Звісно. Він завжди її прикривав. Навіть не спитавши, чи мені це зручно.
Ольга вмостилася на дивані, як у себе вдома, й почала порпатись у пакеті.
— Я тут подумала. У вас балкон пустує, правда? Я можу виставити туди свої рослини. У Полтаві їм тісно, а тут світло.
Мене наче прорвало. Рослини? Серйозно? У нас на балконі ледь уміщається сушарка й старий стілець. А вона хоче зробити оранжерею?
— Ольго, у нас немає місця, — сказала я, намагаючись говорити спокійно. — І ти не можеш просто приходити й вирішувати, що тут буде.
Вона подивилася на мене так, ніби я її образила.
— Лесю, не починай. Я ж для затишку. Бо тут у вас, як у казармі — нуль тепла.
Це було вже занадто. Усередині все затремтіло від обурення.
— Затишок? — перепитала я. — Ти вважаєш затишком те, що приходиш, лишаєш безлад і розпоряджаєшся, ніби це твій дім?
Ольга закотила очі, ніби я говорила дурниці.
— Та я ж не щодня тут.
— Зате щотижня! — не витримала я. — І щоразу ти щось псуєш, брудниш або переставляєш! Мені набридло це терпіти!
Вона образилася, підвелася, поправила яскраву кофту й кинула:
— Знаєш, якщо тобі так важко — скажи Сашкові, хай він вирішує. Я його сестра, а не твоя.
І грюкнула дверима.
Коли Сашко повернувся додому, я була на межі нервового зриву. Я розповіла йому все: про рослини, безлад і те, як Ольга поводиться, ніби це її територія. Він слухав мовчки, насупивши брови. І тоді я не витримала:
— Твоя сестра переходить усі межі. Щоб її ноги більше не було в цій квартирі.
Сашко подивився на мене так, ніби я його образила.
— Лесю, але ж вона сім’я, — тихо сказав він. — Ти не можеш просто заборонити їй приходити.
— Можу, — сухо відповіла я. — Я не хочу, щоб тут командували.
Він похитав головою й пішов у спальню. А я залишилася на кухні, дивлячись на дощ за вікном. У ту мить я зрозуміла: справа не лише в Ользі. Справа в нас із Сашком. У тому, що він завжди обирав її, а не мене. У тому, що я не була для нього пріоритетом.
Наступні дні минули, мов у тумані. Сашко майже не розмовляв зі мною, я теж не наполягала — боялася зірватися. Ольга, на щастя, не з’являлася, але я знала: це ненадовго. Вона завжди поверталася, ніби відчувала момент, коли я починала трохи розслаблятися.
У п’ятницю ввечері я прийшла додому виснажена. Хотілося просто впасти на диван і ввімкнути щось легке. Але в коридорі мене чекала «сюрприз» — велика картонна коробка з написом маркером: «Ольга». Я відкрила її: всередині були вазони з квітами, вази, лампи й навіть старі фоторамки.
Я схопила телефон і подзвонила Сашкові.
— Що це таке? — спитала я, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
— Ольга попросила залишити, — буркнув він. — Сказала, що забере, коли матиме місце.
— А ти подумав, що мені це може не сподобатися?! — майже крикнула я. — Ти мене взагалі питав?
— Лесю, досить, — перебив він. — Вона моя сестра. Я не можу просто викреслити її з нашого життя.
Я поклала слухавку.
За тиждень Ольга таки прийшла. Я була вдома сама, коли почула, як ключ повертається в замку. Вона зайшла з усмішкою, ніби нічого не сталося, ніби нашої сварки не було.
— Лесю, привіт! — весело сказала вона, ставлячи в коридорі ще один пакет. — Я на хвилинку. Заберу коробку й піду.
Я мовчки стояла посеред кімнати. Усередині все стискалося — від роздратування, втоми, болю. Але кричати вже не хотілося. Я просто подивилася на неї.
— Я, взагалі-то, не хотіла… — почала вона, але я підняла руку.
— Ольго, зупинись. — Мій голос був тихий, але твердий. — Досить робити вигляд, що все добре. Ти приходиш, коли хочеш, поводишся так, ніби живеш тут, а потім ображаєшся, коли я більше не витримую. Це не твій дім.
Вона знизала плечима, намагаючись усміхнутися, але в очах з’явився біль.
— Але ж це й дім Сашка, — прошепотіла вона. — А я… я ж просто його сестра…
— А я — його дружина. — відповіла я. — І мені набридло, що твої потреби завжди важливіші за мої межі. Ми з Сашком маємо розібратися самі. Без вторгнень.
Ольга мовчки стиснула пакет у руках, потім кивнула.
— Добре. Я заберу свої речі. І ключ теж залишу.
Вона пішла на кухню, мовчки винесла коробку, зняла ключ із брелока й поклала його на полицю біля дверей. Перед виходом обернулася:
— Ти сильна, Лесю. Мені до цього ще далеко.
І пішла.
Коли того вечора прийшов Сашко, я вже чекала його на кухні.
— Вона була тут, — спокійно сказала я. — І залишила ключ. Це — або кінець, або початок. Вирішуй.
Він сів навпроти, довго мовчав, потім глибоко зітхнув:
— Я все зрозумів. І не хочу тебе втратити. Пробач, Лесю.
Це був перший раз за довгий час, коли я повірила, що наше життя з Сашком може змінитися. Без нав’язаних гостей і без мовчазних образ. Просто ми двоє.
Ми не вирішили все за одну розмову. Це був лише перший крок. У наступні тижні ми багато мовчали. Але Сашко нарешті побачив, що я відчувала, і визнав, що роками ставив мої межі нижче за примхи сестри.
Ольга справді перестала приходити без попередження. Якось вона подзвонила й запитала, чи може зайти — ненадовго, просто поговорити. І це був перший раз, коли я не відчула напруги. Бо тепер усе залежало від мене, а не від неї.
Ми не стали ідеальною родиною. Але в нашій квартирі з’явилося повітря. І тиша — не гнітюча, а спокійна. Сашко почав частіше питати, що я думаю. А я — дозволила собі говорити вголос. Це не перемога. Це — повага. До себе. Один до одного. І до дому, який ми будуємо разом. Без чужих вторгнень.
