“Твоя мати важливіша за мене? Тоді живи з нею!” — з обуренням сказала я.
Я стояла біля плити, машинально помішуючи соус, коли у передпокої нарешті грюкнули двері. Сергій. Знову запізнився. У горлі зрадницьки почало шкребти, але я стрималася. Можливо, справді щось важливе на роботі? Я скинула свою улюблену домашню сукню — ту саму синю, в якому, за його словами, я особливо гарна — і спробувала усміхнутися.
Ввімкнула приглушене світло — нехай буде затишно. Розставила тарілки, запалила свічки. Все повинно бути ідеально. Я так старалася створити особливу атмосферу сьогодні… Запах запеченого м’яса з травами наповнював квартиру, а в мені всередині все стискалося від передчуття.
Він влетів на кухню, поривчасто, як завжди. У руках — якийсь об’ємний пакет з покупками. Навіть не глянув на накритий стіл, на свічки, на мене в цій сукні. Просто кинув сумку на стілець і почав застібати куртку.
— Де ти був? — мій голос зрадницьки тремтів, хоча я дуже намагалася говорити спокійно.
— До мами заходив. У неї телевізор зламався… — він сказав це таким буденним тоном, ніби й не було трьох годин запізнення, ніби й не було всіх моїх дзвінків, які він скидав.
Я повільно поклала рушник на стіл. Руки тремтіли.
— Я приготувала вечерю. Чекала тебе. А ти…
— Ну не міг же я її залишити саму, — буркнув він, навіть не глянувши на мене. — Ти ж знаєш, як вона переймається через цей телевізор. Єдине розвага…
Щось обірвалося всередині. Три роки. Три роки я намагалася будувати сім’ю, створювати затишок, бути хорошою дружиною. А у відповідь — що? Вічні відмовки, нескінченні “мама дзвонила”, “мамі треба”…
— Твоя мати важливіша за мене? — слова вирвалися самі, обпалюючи горло. — Тоді живи з нею!
Я кинула рушник на стіл. В абсолютній тиші він впав, зім’явши серветки, які я так старанно складала. Сергій застиг, напружився всім тілом. Але він не відповів. Просто розвернувся і вийшов з кухні.
Свічки продовжували горіти, освітлюючи не тронуту вечерю. Десь глибоко у квартирі грюкнули вхідні двері. А я все стояла, дивлячись на рушник, і не могла зрушити з місця. У голові крутилася одна думка: “Ось і все. Він зробив свій вибір.”
Сергій повернувся додому за північ. У під’їзді звично потягнувся до кнопки дзвінка — і застиг. Ключі. Тепер потрібні ключі. Руки погано слухалися, коли він намагався потрапити в замкову щілину. У квартирі лунала дзвінка тиша.
— Аня? — покликав він у порожнечу, хоча вже розумів — її тут немає.
Клацнув вимикачем. Кухня зустріла його порядком: ні чашки в раковині, ні серветок на столі. Лише записка, прикріплена магнітом до холодильника. Почерк у неї завжди був різким, нервовим — літери ніби поспішали втекти з паперу:
“Мені потрібен час. Якщо ти хочеш бути з мамою — будь. Я втомилася боротися за місце у твоєму житті.”
— Та що за дитячий садок! — швирнув чоловік куртку на стілець. — Рішення надавити? Шантаж, значить?
Все всередині закипіло, заважаючи думати. Він ходив по квартирі — туди-сюди. У спальні розпахнув шафу — половина речей зникла. Її половина. У ванній не було улюбленого халата, щітки, крему з ванільним запахом…
Телефон в кишені завібрував. “Мама”. Звісно, хто ще?
— Так, мамо.
— Сергій, ти куди пропав? Я тут сама сиджу, мені так погано…
— Мамо, давай завтра, а? — вперше у житті йому не хотілося слухати ці звичні скарги.
— Як завтра? А хто мені ліки принесе? Я ж сама не дійду…
— У тебе є ліки, просто візьми на полиці. Я втомився, хочу відпочити перед роботою.
Він скинув дзвінок. Просто взяв і скинув. Сів на кухні, втупившись у темне вікно. Тиша давила на вуха. Що тепер робити він і гадки не мав.
Він сидів і думав, що кожен вечір поспішав до матері. Машинально відкрив холодильник — порожньо. Ні котлет, які Аня робила про запас, ні її фірмового салату. Закрив дверцята, прижався до них спиною й повільно сповз на підлогу.
“Якщо хочеш бути з мамою — будь.”
А він хоче? У голові раптом спливло: минув тиждень, мама знову вимагає приїхати. А вони з Анею збиралися у парк, вона так чекала… Він тоді обурився, підвищив голос на дружину — мовляв, ти нічого не розумієш, у людини тиск, а ти про прогулянки думаєш! Аня тоді нічого не сказала у відповідь. Просто подивилася так, ніби всередині все перевернулося. Тихо сказала: “Знаєш, я ж теж людина. І в мене теж є почуття.” А він відмахнувся…
Потягнувся до телефону — зателефонувати, вибачитися. Палець завис над номером. А що сказати? “Пробач”? Замало. “Повернись”? Вона права — він має вибір. Має вирішити.
Вперше за три роки шлюбу йому стало по-справжньому страшно.
Кілька днів Сергій думав, як виправити ситуацію.
Дзвінок у двері матері відгукнувся глухим відлунням десь всередині. Сергій переступив з ноги на ногу, розглядаючи облуплену фарбу на дверях. Скільки разів він стояв тут? Сотні? Тисячі?
— Сергійко! — мати розпахнула двері, обнявши його. — Нарешті! А то я думала, ти зовсім про мене забув…
Від неї пахло ліками й старими парфумами. Той самий запах, що й у дитинстві. Тільки раніше він здавався затишним, а тепер…
— Заходь швидше, я тут пиріжки затіяла… — вона посувалася попереду нього по коридору, на ходу поправляючи сиве волосся. — Ти ж любиш з капустою? А ця твоя… — вона піджала губи, — напевно й готувати толком не вміє?
Сергій зупинився, як укопаний. У вітальні, над старим диваном, висіла фотографія батька. Великий портрет у темній рамі — єдине, що залишилося від людини, яку він майже не пам’ятав. Батько відійшов у вічність рано, через серце. Мати казала: “Перепрацював”. А тітка якось зауважила: “Замучила вона його своїми претензіями…”
Сергій раптом побачив батька іншими очима. Ось він на фото — усміхається через силу, в очах втома. Все життя між роботою й домом, між обов’язком і… А чи було щось своє? Чи було щастя?
— Мамо, — він повернувся до матері, яка все ще метушилася біля плити. — Нам треба поговорити.
— Звісно, синочку! Зараз, ось тільки…
— Ні. Зараз.
Вона замерла, повільно опустила рушник. В очах майнув страх — вона завжди боялася серйозних розмов.
— Я більше так не можу, — слова давалися важко, але він змусив себе продовжити. — Я люблю Аню. Вона — моя дружина, моя сім’я. І я хочу бути з нею.
— Що значить “хочеш бути з нею”? — голос матері злетів до пронизливих нот. — А я? Ти що, кидаєш матір?
— Не кидаю. Але й жити твоїм життям більше не буду.
— Ах от як! — вона схопилася за серце. — Значить, вона тебе налаштувала! Я так і знала! Невдячна, забрала у мене сина…
Раніше ця сцена спрацювала б безвідмовно. Він би кинувся до неї, почав заспокоювати, виправдовуватися. Але зараз…
— Перестань, мамо, — його голос звучав твердо. — Анна нікого у тебе не забрала. Це я сам вирішив. Я не хочу повторити долю батька.
Вона поблідла, похитнулася:
— При чому тут твій батько? Він…
— Він був нещасливий, мамо. І я теж буду нещасливим, якщо продовжуватиму розриватися. Я люблю тебе, ти моя мати. Але Анна — моя дружина. І я вибираю її.
— Йдеш? — вона опустилася на стілець, згорбилася. — До неї?
— Йду до себе, мамо. До свого життя.
Він зробив крок до дверей, але обернувся:
— Я буду дзвонити. Допомагати, якщо потрібно. Але не за рахунок своєї сім’ї. Пробач, якщо зможеш.
Клацнули вхідні двері. У під’їзді пахло сирістю й кішками. Сергій дістав телефон — руки тремтіли, але номер він пам’ятав на пам’ять.
“Аня, нам треба поговорити. Я все зрозумів. Правда, зрозумів.”
Анна відкрила двері не одразу. Сергій чув її кроки за дверима — повільні, невпевнені. Клацнув замок.
— Чому ти прийшов? — її голос звучав втомлено. Вона схудла за ці дні, під очима з’явилися тіні. У старій футболці й джинсах виглядала зовсім молодою та беззахисною.
— Я все зрозумів, Аню, — він ступив уперед, але вона виставила руку, зупиняючи його. — Почекай, дай договорити. Я зрозумів, що ледь не втратив найголовніше. Ти — моя сім’я. Не мама, ти.
— Слова, Сергійко, — вона похитала головою. — Все це просто слова.
— Ні. Не просто, — він витягнув з кишені ключі. — Дивись. Я зняв квартиру. В іншому районі. Далі від мами.
Вона недовірливо поглянула на ключі:
— І що це означає?
— Це означає, що я хочу почати знову. Правильно. Без маминих дзвінків серед ночі, без її “зайди по дорозі”. Я поговорив з нею. Пояснив, що тепер все буде по-іншому.
Анна притулилася до дверної рами, обнявши себе руками:
— Вона влаштувала сварку?
— Влаштувала, — він сумно усміхнувся. — Але я не здався. Знаєш… я раптом побачив фотографію батька. І зрозумів — не хочу так. Не хочу все життя розриватися, намагатися догодити. Хочу жити. З тобою.
Її очі наповнилися сльозами:
— А якщо вона знову почне тиснути? Якщо буде дзвонити, скаржитися…
— Я вже записав її на курси комп’ютерної грамотності, — він усміхнувся. — Нехай вчиться користуватися інтернетом, спілкується з подругами. У неї має бути своє життя. А у нас — своє.
Вона мовчала, розглядаючи його обличчя — ніби щось шукала. Він терпляче чекав на відповідь.
— Знаєш, що я зрозуміла за ці дні? — нарешті промовила вона. — Що не хочу бути тією, хто змусив тебе вибирати. Але й бути вічно третьою теж не хочу.
— Я сам вибрав, Аню. І знаєш що? — він обережно взяв її за руку. — Давай поїдемо. На місяць, на два — куди хочеш. Я вже взяв відпустку.
— А як же…
— Мама? — він похитав головою. — У неї є моя сестра, сусідка тітка Валя, подруги з поліклініки. Я більше не єдиний чоловік у її житті. Не повинен ним бути.
Анна мовчала, але її пальці в його долоні трохи дрижали.
— Поїдемо до Львова? — тихо запропонував він. — Пам’ятаєш, ти давно цього хотіла? Посидимо на заході сонця на Високому Замку, поговоримо про все…
— Ти впевнений? — її шепіт був майже не чутний.
Він підніс її руку до губ, поцілував побілілі пальці:
— Абсолютно.
Вона нарешті усміхнулася — вперше за всю розмову. По-справжньому, як раніше. Потяглася до нього, обняла, пригорнулася носом до плеча:
— Я сумувала.
— Я теж, рідна. Я теж.
Десь у кишені завібрував телефон. Але вони не звернули уваги. Тепер у них був час — їхній час, тільки для двох. І життя разом попереду.
