Скоро поминатимемо сотні тисяч тих, які були заморені голодом, тих, які й ладні були підібрати крихти з землі, та й того в них не було.
Як часто ми не задумуємося над тим, якою ціною отримуємо хліб насушний.
Парадокс – живемо в країні, яку споконвіку називають „житницею Європи”, а самі, не цінуємо того, за що колись готові були стерти з лиця Землі – хліб. Скажете, не хлібом єдиним живе людина. Так. Та саме без хліба, чомусь, не можемо обійтися.
Чи спостерігали ви картину, коли хлопчаки по вулиці котили хліб – отак, ради забави?.. І друга сторона медалі – крім тих, хто має його надміру, є люди, які ладні підняти крихти, вишуковують спліснілі окрайці зі смітника…
Скажете – не сміши, – тепер таких немає, навіть останній жебрак знайде спосіб заробити на отой буханець – піде по жебрах, зрештою, буде просити милостиню і не залишиться голодним. Та приклади, які я приводила вище – це реальні сюжети з життя, і сталися вони не в Америці чи іншій країні, а в нас, де поціновувати хліб мали б вчити змалку.
Колись наші пращури знали ціну отого окрайця, якими часто нехтуємо… споживали його з молитвою, а то перехристившись і благословивши. Занадто скоро забули ми оті нелюдські часи 1932 – 1933 років, коли штучним голодом морили наш нарід…
Хто забув, а хто ще й досі пам’ятає отой смак кукурудзянки, споживаючи хліб, який і хліб не нагадував. Були й такі часи, та, на жаль, ми про них забули, або просто читаємо, говоримо, та не відчуваємо.
Впевнені, що хліб на нашому столі буде повсякчас! Дай Боже! Та не стираймо цього з нашої пам’яті. Адже історія повинна чогось нас та й навчити. І доти не буде в нас все гаразд, доки не навчимось поціновувати те, що приходить до нас важкою працею. Адже не даремно говорять про тяжко зароблений шматок хліба, і не лише в прямому значенні.
Скажете, не варто наголошувати на тому! А я скажу – необхідно! Думаймо про це зараз, бо потім може бути надто пізно…
Марія СЕРПАНОК
