fbpx
Дозвілля
Цілих десять років я робила усе, аби мій громадський чоловік покликав мене заміж. У нас з’явилось дві донечки, я прощала йому загули і відсутність коштів на життя. І ось нарешті я маю той штамп. Тепер у мене одне єдине питання: нащо воно мені

Вся справа в тому, що я так хотіла заміж, що навіть не розуміла, навіщо мені це потрібно. Просто хотілося. Я подарувала своєму громадянському чоловіку дочку, потім ще одну. Але реєструвати наш шлюб він не поспішав. І лише після появи сина він все-таки повів мене до РАЦСу. Але чи змінилося відтоді життя в кращу сторону? Навряд чи.

Ми зустрілися, коли мені було 17 років. Молоді і не надто розважливі. Я відчула що при надії і на світ з’явилась перша дівчинка. Поки я прала пелюшки, і змінювала дочці підгузки мій хлопець гуляв з друзями. Я все чекала, коли ми розпишемось, але про це навіть розмови не було. Через два роки я знову відчула, що при надії. Тоді я поставила питання руба, і мій молодий чоловік погодився зіграти весілля. Але все якось не виходило і часу не було. Ми продовжували жити під одним дахом, але не розписані.

З’явилася друга дівчинка. Мій цивільний чоловік продовжував гуляти і навіть зраджувати мені. Я це знала, але змирилася з його натурою. Я його любила і хотіла бути з ним, чекала, коли ж стану його дружиною. Кілька разів ми навіть розлучалися, але знову сходилися. Коли дівчатка підросли, наші відносини зіпсувалися остаточно. Я сама багато в чому не права, постійно просила узаконити наші відносини. Але нічого вдіяти з собою не могла.

Коли декретна відпустка закінчився, я пішла працювати. Я постійно пропадала на роботі. Хотіла заробити багато грошей, аби ми могли нарешті зіграти шикарне весілля. Він не витримав такого натиску з моєї сторони, зібрав речі і пішов. Напередодні він пропонував мені взяти відпустку і поїхати відпочити удвох, дітей залишити на бабусю. А я обрала роботу, а не безперспективне проведення часу. Він не витримав. Коли я приїхала з роботи, його ні його ні речей уже не було.

Він не хотів зі мною спілкуватись і бачити мене не хотів. Я чекала його біля роботи і біля під’їзду. Благала повернутись і схаменутись. Він же просто просив мене піти. Ну а потім рятівні дві смужки на тесті.

Він таки повернувся до мене. А ще через дев’ять місяців після десяти років спільного проживання одночасно з реєстрацією дитини я отримала і омріяний штамп у паспорт.

Але я цьому якось не зраділа. Адже в принципі від його наявності не залежить ні особисте щастя, ні відносини. І ось тепер я розчарована. Не виправдалися мої очікування. Я десять років чекала і дочекалася. І що тепер?

Він як гуляв так і гуляє. Діти – мій клопіт. Оце лиш, як телефонують коханки, тоя можу гордо сказати що він офіційно одружений і має трьох дітей. Але звучить це якось зовсім не гордо…

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.