Вона спросоння поглянула у вікно. Та нічого не побачила, крім чудового візерунку, яким мороз розмалював її вікно. Вона вже відвикла помічати красу…
– Морозно надворі, – промайнула думка, і Неля ще більше закуталася у ковдру. Та ніжитися не було часу, потрібно було бігти на роботу. О, як же вона мріє хоч один день нікуди не поспішати. Заварити каву і просто вдихати її аромат, потім неквапно приготувати собі сніданок, насолоджуючись самим процесом приготування і так само повільно скуштувати його, ввімкнути улюблену мелодію… А потім, хоча б один день робити тільки те, що їй до душі: читати книгу, пройтися затишними вуличками міста, погодувати лебедів на озері, врешті-решт, відвідати студію танців, в яку записується ось уже пів року, поїхати до батьків, обійняти і досхочу наговоритися з ними, врешті, відвідати похресницю, яку бачила майже рік тому.
Помовчати, насолодитися тишею, зробити порядок зі своїми думками. Зайти до храму і подякувати за те, що має… Так само неквапно приготувати вечерю, запросивши подругу дитинства, і пів ночі проговорити про життя, не жаліючись, а просто згадуючи їхні посиденьки.
Та цього вона не може собі дозволити. Її щодня чекають пацієнти. Особливі… Ті, для яких має значення хоча б година життя. І саме для них вона має бути сильною. Для тих, кому несе надію, стає розрадою, кому лише її усмішка часом скрашує останні хвилини життя.
Важко щодня підтримувати життя в маленьких тільцях, знаючи, що вони, як ті смолоскипи, згасають в неї на очах… що життя по краплині покидає їх, і щодня благати в Господа дива, ще хоча б день, одну годинку. А потім, на самоті ковтати краплі з очей задаючи єдине запитання: «Чому?»
А зранку, тільки-но розкриють оченята, бути поруч, даруючи посмішку, підбадьорити, взявши за руку, полегшити біль, прочитати казку, повести незвіданими світами, вигадуючи дивовижні історії… Просто бути поруч, слухати і своєю присутністю дарувати надію…
Цей день був особливим. І Даня був особливим пацієнтом. У свої 7 років він по дорослому дивився на світ. Взявши за руку Нелю Андріївну сказав по-дорослому: «Дякую, що ви є! Правда ж, Господь чекає на мене?» «Звісно! І кожен з нас у свій час стане перед люблячим Батьком! І він огорне кожного своїм теплом і любов’ю», – з усмішкою сказала сестричка.
Це була остання розмова з маленьким пацієнтом…
«Обійми, Даню, Господи, у своїх батьківських обіймах!» – молилася, а не стримуючи солоні краплі з очей.
За час праці сестричкою ніяк не могла змиритися з втратою кожного пацієнта. Щодня казала собі, що більше не витримає, звільняється, проте, щодня поверталася на свою роботу.
Світало…. І нехай вона не має часу на себе, проте, її потребують, на неї чекають її маленькі пацієнти. І це її щоденна молитва – почуття виконаного обов’язку і любов до тих, кому дарує спокій і вселяє надію, що все буде добре.
