— Вчора ти мене ображав, а сьогодні чекаєш, що я зустріну тебе з усмішкою? — запитала дружина.
Ранок видався сірим і пронизливо холодним — точно таким, як і на душі в Наталі. Вона стояла біля вікна, механічно помішуючи ложечкою холодну каву, і дивилася, як по склу стікають поодинокі краплі дощу. Сон так і не прийшов цієї ночі. Перед очима, наче заїжджена платівка, знову і знову прокручувалися події вчорашнього вечора.
“Ти, як завжди… Вічно у тебе все не так, як треба!” — насмішкуватий голос Олега досі лунав у її голові. І де? На дні народженні їхньої спільної подруги Тамари, перед усіма… Наталія стиснула чашку. Ні, вона й раніше помічала, як чоловік любить піджартовувати над нею, але вчора… Вчора всередині щось обірвалося.
Важкі кроки на сходах змусили її здригнутися. Олег. Зараз зайде, ніби нічого й не сталося. Як завжди — переночує, все обдумає, і йому здасться, що можна почати з чистого аркуша. А їй? А їй знову доведеться усміхатися, удавати, що нічого не сталося?
Двері кухні відчинилися.
— Доброго ранку, Наташ! — бадьоро промовив Олег, потягуючись. — Що у нас на сніданок?
Наталія повільно повернулася. Тридцять років шлюбу… Тридцять років вона старалася бути гарною дружиною. Усміхалася, коли хотілося плакати. Мовчала, коли всередині все кипіло. А тепер… тепер вона просто не могла змусити себе грати звичну роль.
— Вчора ти мене ображав, а сьогодні чекаєш, що я зустріну тебе з усмішкою? — її голос затремтів, але погляд залишився твердим.
Олег завмер на пів дорозі до холодильника. У кухні запанувала важка тиша, яку порушувало лише рівномірне цокання старого годинника — подарунка її матері на новосілля. Тік-так. Тік-так. Наче зворотний відлік перед чимось серйозним.
— Ну почалося… — Олег закотив очі, дістаючи молоко. — Ти що, всю ніч репетирувала цю сцену?
Наталія відчула, як усе всередині стиснулося. Ось воно — знову. Він знову знецінює її почуття, перетворює серйозну розмову на фарс. Вона подивилася на свої руки — вони ледь помітно тремтіли, але голос залишався рівним:
— Ні, Олег. Я не репетирувала. Я просто… — вона запнулася, підбираючи слова, — я просто більше не можу мовчати.
— А що сталося? — він голосно відсьорбнув молока прямо з пакета, як робив завжди, хоча знав, як це її дратує. — Ну, пожартував учора. Ти ж знаєш мій характер.
— Знаю, — Наталія повільно поставила чашку на стіл. — Надто добре знаю. Знаю, як ти любиш жартувати з того, як я готую. Як я одягаюся. Як я “неправильно” виховувала Оленку…
Спогади нахлинули хвилею. Ось вона, молода мама, радиться з ним щодо дитячого садка для доньки, а у відповідь: “Ну ти, як завжди — не можеш нормально розібратися”. Ось вона показує нову сукню, а він: “У твоєму віці вже час навчитися одягатися”. Кожне слово, кожна ситуація — наче маленький поріз. Непомітний, але важкий.
— Господи, Наталю, та ти даєш! — Олег із гуркотом поставив пакет на стіл. — Тобі що, зайнятися нічим? Вигадуєш якісь образи…
— Не якісь образи! — її голос зірвався. — Я тридцять років живу з цим! Тридцять років ковтаю кожну шпильку, кожен твій “невинний” коментар. Заради чого? Заради сім’ї? Заради Оленки?
Вона підвелася, відчуваючи, як тремтять коліна. Стільки років накопичені слова нарешті виривалися назовні:
— А знаєш, що найважче? Я так звикла до цього, що почала вірити. Вірити, що справді роблю все не так. Що я недостатньо хороша. Що повинна бути вдячна тобі лише за те, що ти мене терпиш.
Олег дивився на неї з якимось новим виразом — то здивування, то розгубленість. Наче вперше побачив у своїй мовчазній, поступливій дружині іншу людину.
— Ти перебільшуєш, — але в його голосі вже не було колишньої впевненості. — Знову роздмухуєш з мухи слона…
— Ні, Олеже. Це не муха. Це моє життя. Моя гідність. І я більше не хочу… не можу так жити.
Наталія повільно піднялася сходами у спальню. Кожна пройдена сходинка додавала їй рішучості. У голові лунав голос матері: “Терпи, доню, всі терплять”. Ні, мамо. Більше не буду.
Старий чемодан лежав на антресолях — той самий, з яким вони колись їздили у весільну подорож. Наталія провела рукою по потрісканій шкірі. Скільки років минуло… Вона зняла чемодан і рішуче відкрила шафу.
— Наталю, ти що робиш? — Олег з’явився у дверях спальні. В його голосі вперше за ранок прозвучали нотки тривоги.
Вона мовчки складала речі. Акуратно, як завжди — звичка до порядку не зрадила їй навіть зараз. Білизна, блузки, улюблений синій светр…
— Припини цей цирк! — Олег зробив крок до неї, намагаючись захлопнути валізу. — Куди ти зібралася?
Наталія підвела на нього очі:
— До Олени. Вона давно кличе.
— До Олени? — він нервово усміхнувся. — Ти серйозно? Через один невдалий жарт?
Наталю, ну ти ж розумієш, що я не зі зла…
— Не зі зла? — вона продовжувала складати речі, тепер уже тремтячими руками. — А пам’ятаєш, як на ювілеї у Сергія Петровича ти перед усіма сказав, що я “навіть суп нормально зварити не вмію”? Теж не зі зла? А коли на дні народження Олени ти цілий вечір розповідав, яка я була мати? Це теж був жарт?
Олег зблід. Щось у її голосі, у її рухах змусило його зрозуміти — це не просто емоції. Це кінець. Кінець тієї Наталі, яка завжди прощала, завжди усміхалася, завжди вдавала, що все гаразд.
— Почекай, — він схопив її за руку. — Давай поговоримо. Я… я не думав, що тебе це так ображає.
— У цьому й річ, Олеже, — вона м’яко, але рішуче звільнила руку. — Ти ніколи не думав, що я відчуваю. А я… я так втомилася бути мішенню для твоїх жартів. Втомилася почуватися ніким у власному домі.
Вона застібнула валізу. Звук блискавки пролунав у тиші спальні, як вирок.
— І що далі? — у його голосі з’явилися панічні нотки. — Думаєш, у п’ятдесят п’ять почати нове життя?
Наталія випрямилася, розправила плечі:
— Краще почати нове життя у п’ятдесят п’ять, ніж до кінця днів прикидатися щасливою.
Олег дивився, як дружина знімає з вішака своє старе пальто. Те саме, над яким він нещодавно жартував, називаючи його “музейний експонат”. Тепер ці слова обпалювали його зсередини. Наталія вже взялася за ручку валізи, коли він нарешті вимовив:
— Зачекай… Будь ласка.
Щось у його голосі змусило її зупинитися. Незвичні владні нотки, не поблажливість. Щось надломлене, справжнє.
— Я справді ніколи… — він запнувся, провів рукою по сивому волоссю. — Ніколи не думав, що ображаю тебе.
Наталія повільно опустила валізу:
— Знаєш, що найважче? Я вірю. Вірю, що ти не помічав. І від цього ще гірше.
Вони стояли у передпокої — такому знайомому, з вицвілими шпалерами і старою весільною фотографією на стіні. Тридцять років тому вони були іншими. Вона — із сяючими очима і несміливою усмішкою. Він — упевнений у собі, гордий своєю красунею-дружиною.
— Пам’ятаєш цей день? — Олег кивнув на фото. — Ти була така… щаслива.
— Була, — тихо відповіла Наталія. — А потім навчилася ховати сльози.
Олег раптом опустився на банкетку біля дзеркала — ту саму, куди завжди складав свої речі, не зважаючи на її прохання відносити їх у шафу.
— Я все зіпсував, так? — він дивився в підлогу, уникаючи її погляду. — Думав, що бути сильним чоловіком — значить завжди мати рацію. Завжди… домінувати. А вийшло, що просто повільно втрачав твою любов.
Наталія відчула, як в очах защипало:
— Не втрачав. Інакше я б зараз не плакала.
Він підняв голову, і вона побачила в його очах те, чого не бачила вже багато років — той самий погляд із їхньої весільної фотографії. Погляд людини, яка справді її бачить.
— Я можу змінитися, Наталю. Справді можу. Тільки… тільки не йди зараз. Давай спробуємо… інакше. Без цих моїх жартів, без…
— Без образ, — твердо закінчила вона.
— Так. Без образ, — тихо повторив він. — Я запишуся до психолога. Серйозно. Мені давно треба розібратися з собою.
Наталія сіла поруч із ним на банкетку:
— Знаєш, я теж не ідеальна. Мені теж треба вчитися… говорити. Не збирати образи роками.
За вікном почало світлішати — хмари повільно розходилися, пропускаючи перші сонячні промені. Олег обережно взяв її за руку:
— Може… вип’ємо чаю? Поговоримо? По-справжньому, як колись?
Вона подивилася на їхні переплетені пальці. Стільки років разом… Можливо, ще не пізно навчитися бути щасливими?
— Давай, — кивнула вона. — Але тепер усе буде інакше.
— Обіцяю.
