Три години в оточенні вереску маленького Данила та безладу на кухні дали мені зрозуміти те, у чому я боялася зізнатися собі роками. Я вийшла з дому подруги з чітким усвідомленням, що материнство — це не мій шлях, але моя чесність стала початком кінця нашої дружби.
Ми з Дариною дружили ще з початкової школи, коли ділили одну парту на двох. Нас вважали нерозлучними, і я справді вірила, що наша близькість витримає будь-які життєві випробування. Однак час ішов, ми дорослішали, і наші шляхи почали поступово розходитися в плані життєвих пріоритетів. Я, Вікторія, завжди була зосереджена на кар’єрі в архітектурному бюро, подорожах і саморозвитку. Мені подобалася свобода, можливість спонтанно зірватися в гори або провести вечір із книгою в повній тиші. Дарина ж завжди мріяла про велику родину, затишний будинок і дитячий сміх, що лунає з кожної кімнати.
Минулого року її мрія здійснилася повною мірою. У неї з’явилося двоє синів, Данило та маленький Максим. Я щиро раділа за подругу, вітала її з кожним святом, купувала іграшки та красивий одяг для малечі. Проте я намагалася тримати дистанцію, бо відчувала, що такий ритм життя мені зовсім не близький. Дарина часто запрошувала мене в гості, але наші розмови все частіше зводилися до обговорення графіків харчування, дитячих сумішей та перших кроків. Я слухала, кивала, але всередині розуміла, що це паралельний світ, до якого я не маю стосунку.
Одного разу Дарина зателефонувала мені в стані, близькому до розпачу. Її чоловіка терміново викликали у відрядження, а вона мала потрапити на важливу зустріч, пов’язану з документами на житло. Батьки були далеко, а няня раптово захворіла. Вона благала мене приїхати і посидіти з Данилом і Максимом лише кілька годин. Я вагалася, бо мала свої плани на суботу, але відмовити найкращій подрузі в біді не змогла. Я подумала, що кілька годин — це не вічність, і я цілком впораюся з дітьми, яких знаю з народження.
Коли я переступила поріг її квартири, мене зустріла атмосфера хаосу, до якої я абсолютно не звикла. По підлозі були розкидані детальки конструктора, шматочки печива та розлитий сік. Дарина швидко давала мені інструкції, намагаючись водночас взутися і нафарбувати губи.
— Вікторіє, сонечко, я буду через три години. Тут каша, там чистий одяг. Якщо Данило почне вередувати, просто дай йому малювати. Максим, швидше за все, буде спати. Дякую тобі величезне!
Вона вибігла за двері, залишивши мене наодинці з двома маленькими людьми, які дивилися на мене з неабиякою цікавістю. Перші тридцять хвилин минули відносно спокійно. Ми з Данилом намагалися побудувати вежу, але він швидко втратив інтерес і почав перевіряти міцність моїх окулярів. Потім прокинувся Максим, і його плач заповнив усю квартиру. Це був не просто звук, це був сигнал, який викликав у мене внутрішню паніку. Я намагалася його заколисати, як бачила у фільмах, але він тільки сильніше вигинався і кричав.
— Чому ти плачеш? Тобі щось болить? — запитала я, хоча розуміла, що відповіді не отримаю.
Данило тим часом вирішив, що шпалери в коридорі — це ідеальне полотно для його нових маркерів. Я кинулася до нього, намагаючись забрати малювальне приладдя, але він почав тікати, зачіпаючи стілець, який з гуркотом впав. Максим від цього звуку закричав ще гучніше. У той момент я відчула, як рівень моєї напруги досяг максимуму. У моїй голові пульсувала лише одна думка — коли це закінчиться.
Минуло лише сорок хвилин, а я вже почувалася виснаженою так, ніби відпрацювала тиждень без вихідних. Кожна хвилина тягнулася як година. Я намагалася розігріти їжу, але Данило прибрав тарілку з моїх рук, і каша розлетілася по всій кухні. Я стояла серед цього безладу, тримаючи на руках дитину, що плаче, і відчувала, як у мене починають тремтіти руки. Це не було роздратування на дітей, це було усвідомлення власної невідповідності цій ролі.
Коли Дарина нарешті повернулася, вона застала мене на дивані. Я просто сиділа, втупившись в одну точку, поки хлопці влаштували справжній склад іграшок навколо моїх ніг. Вона почала сміятися, прибираючи розкидані речі.
— Ну що, відчула всі принади материнства? Правда ж, вони чудові, попри цей безлад?
Я глибоко вдихнула, намагаючись підібрати слова. Мені хотілося бути чесною, бо ми завжди ділилися найпотаємнішим.
— Дарино, знаєш, цей досвід був для мене дуже важливим.
— О, я знала, що тобі сподобається! Скоро і ти захочеш своїх малюків.
— Насправді, все зовсім навпаки. Сьогодні я остаточно зрозуміла, що ніколи не захочу мати власних дітей. Ця відповідальність, цей постійний шум і відсутність особистого простору — це просто не для мене. Я не створена для такого життя.
У кімнаті раптом стало дуже тихо. Посмішка повільно зникла з обличчя Дарини. Вона подивилася на мене так, ніби я сказала щось жaхливe або образила її особисто.
— Ти це серйозно? Після того, як я довірила тобі найдорожче, ти кажеш, що вони тобі в тягар?
— Ні, я не кажу, що вони погані. Я просто кажу про свої відчуття. Я не хочу такої долі для себе. Я ціную свій спокій і свою свободу понад усе.
— Знаєш, Вікторіє, це звучить неймовірно егоїстично. Я думала, ти зрозумієш мене, станеш частиною нашого життя. А ти просто знецінила все, чим я живу щодня.
— Я не знецінюю твій вибір, Дарино. Я просто роблю свій. Чому моя чесність викликає у тебе таку реакцію?
— Тому що нормальна жінка не може так говорити. Якщо ти не любиш дітей, значить, у тебе немає серця. Можливо, нам взагалі не варто більше спілкуватися, якщо наші погляди настільки різні.
Вона вказала мені на двері. Я вийшла з її квартири в повному заціпенінні. Ми не розмовляли вже кілька місяців. Вона заблокувала мене в усіх соціальних мережах і не відповідає на дзвінки. Моє щире зізнання, яке мало б стати моментом довіри, стало стіною, яку неможливо зруйнувати. Я втратила подругу лише тому, що не захотіла брехати про свої справжні бажання та бачення майбутнього.
Багато хто каже, що дружба — це прийняття іншого таким, яким він є. Але виявляється, що це працює лише доти, доки твої істини не йдуть у розріз із суспільними очікуваннями чи мріями близьких людей. Я залишилася при своїй думці, але ціна цієї правди виявилася надто високою. Тепер, повертаючись у свою тиху квартиру, я щоразу згадую той день і запитую себе, чи варто було мовчати.
Чи вважаєте ви, що чесність у таких питаннях вартує втрати багаторічної дружби? Чи, можливо, є речі, про які краще промовчати, щоб зберегти стосунки?
Нам дуже важливо почути вашу думку. Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях, як би ви вчинили на моєму місці. Ваша підтримка допомагає нам створювати більше цікавого контенту!
