– Томочко. Там, в шафі, поличка з подвійним дном. Візьми там конверт. – більше Євген нічого не сказав, а через два дні відлетів за межу. Галя дістала конверт.
– Євгенчику. Я ж про цю мрію тобі ще в 22 роки розповіла, 40 літ тому – зойкнула. «Галю, зроби це для мене!» – просив у записці Євген.
Прожили вони життя в любові і повазі. Не було в них бруду і зрад, і навіть непорозумінь великих.
Тільки бідні ж були. Тягнулися-пнулися завжди з усіх сил.
Спочатку – щоб свою хату купити.
Купили сяку-таку хатину – ремонт робили п’ять років, добудовували. Потім донечки з’явилися одна за одною.
Та старалися дати дівчаткам все найкраще, щоб ні в чому вони не потребували: ні в одежині, ні в їжі.
Вивчили обох доньок у вишах, заміж повіддавали.
Самі ж ніде не були, нічого не бачили, хіба на море вирвалися кілька разів, поки діти ще малі були.
А потім Євген занедужав. Кілька років вірили в чудо, об’їздили всю країну, а він згасав.
І ось – покинув її назавжди. Тома осиротіла. Доньки підтримували, як могли, але в них своє життя, свої родини в місті.
А вона сама, хоч вий в цій хаті. Їй би нічого, нічого не треба – тільки б притулитися до Євгена, навіть вже такого, як був останнім часом, але рідного.
Такого рідного! Вона б будь-які роскоші світу проміняла б на можливість просто торкнутися його, обійняти, вдихнути.
Та вже не притулиться, не обійме… Ніколи. Ні-ко-ли.
Того вечора, через місяць приблизно, Тома згадала останні Євгенові слова:
– Томо. Там, в шафі, поличка з подвійним дном. Візьми там конверт.
Тома швидко знайшла потаємну поличку, дістала конверт.
Товстий, перев’язаний стрічкою конверт. А в ньому – чималенький стосик грошей. Гривень, але – чимало.
«Томочко, зроби це для мене! – просив у записці, яка лежала між купюр, Євген. – Я ніколи не забував, як ти сказала мені: «Євгене, так хочу колись той Париж побачити, про який стільки читала! Я після книжок наче знаю його, немов вже ходила тими вуличками. Але так хочеться насправді, хоча б одним оком!» Я не забував, Тома, але не міг тобі те подарувати. Оце відкладав по-троху. Поїдь, прошу тебе! Візьми когось для компанії. А я дивитимуся на тебе з гори і буду від того щасливий!»
Він би міг себе рятувати на ці гроші. Євгене, Євгенчику, нащо?.. Тома скрутилася на ліжку калачиком, обіймала конверт, перев’язаний стрічечкою, а душа не могла умістити всього того в собі. Вихлюпувала назовні слізьми.
Вітерець лагідно тріпав Томине біле, посивіле за півроку, волосся. Подруги і доньки говорили, що навіть фарбувати його не треба – так личить їй те шовковисте срібло навколо синіх очей.
Тома з подругою-однокласницею Юлею, дружбу з якою пронесли крізь довгі роки, стояли на верхньому, найвищому оглядовому майданчику Ейфелевої вежі. Як на долоні внизу – місто з Томиних юних мрій, її Париж, що випірнув у її реальність.
А сама Тома – наче летить. І відчуває, як її відтепер сиве волосся, обличчя, сині очі торкає Євген. І посміхається їй. Тепло-тепло і щасливо.
Автор – Альона Мірошниченко.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
