— Я не дозволю тобі зневажати мене, — заявила дружина чоловікові.
Той вечір нічим не відрізнявся від сотень інших. Я машинально нарізала овочі для салату, краєм вуха слухаючи, як син із чоловіком у вітальні обговорюють його новий бізнес-проєкт. Ніж рівномірно стукав об обробну дошку — тук-тук-тук — звичний звук, що супроводжував останні двадцять років мого життя.
— Анно! — голос Олега, як завжди, звучав вимогливо. — Де мої окуляри? Ти знову їх кудись переклала?
Я на секунду заплющила очі. Його окуляри лежали там, де він їх і залишив — на журнальному столику, під газетою, яку він недбало кинув перед тим, як піти обідати.
— Подивися на столику, — відгукнулася я, продовжуючи готувати.
— Я вже дивився! — у його голосі з’явилися роздратовані нотки. — Дімко, твоя мати вічно все перекладає. Не можу звикнути до її порядку!
Син хмикнув у відповідь — той самий зневажливий звук, як у батька. У серці щось стиснулося. Коли Діма встиг перейняти цю манеру? Раніше він був іншим — ніжним, уважним. А тепер…
— Мамо, ну справді, — почувся його голос, — скільки можна ховати речі?
Я поклала ніж. Руки тремтіли. Двадцять років. Двадцять років я була невидимкою у власному домі. Готувала, прибирала, прала, прасувала, знаходила загублені речі, вислуховувала докори.
Коли це почалося? Чому я дозволила цьому статися?
— Анно! — знову різкий крик чоловіка. — Де ти є? Йди сюди!
Щось надломилося всередині. Я витерла руки об фартух і повільно вийшла до вітальні. Олег сидів у своєму улюбленому кріслі, нетерпляче постукуючи пальцями по підлокітнику. Діма розвалився на дивані, уткнувшись у телефон.
— Окуляри під газетою, — сказала я незвично твердим голосом.
— Що? — Олег здивовано підняв брову.
— Твої окуляри лежать під газетою. Там, де ти їх залишив.
Він відсунув газету. Окуляри справді були там.
— А, — буркнув він. — Могла б одразу сказати. І навіщо ти їх сюди поклала…
— Я не чіпала твої окуляри, — мій голос звучав ще впевненіше. — Як і твої речі загалом. Я втомилася бути винною у тому, що ти не можеш слідкувати за своїм майном. Втомилася бути зручною дівчинкою. Я більше не дозволю тобі зневажати мене.
У кімнаті зависла оглушлива тиша. Діма навіть відірвався від телефону, витріщившись на мене з відкритим ротом. А Олег… Олег дивився так, ніби бачив мене вперше.
— Що це було? У тебе поганий настрій? — нарешті видавив він.
— Це не поганий настрій, — я відчула, як по щоках течуть сльози, але голос залишався твердим. — Це кінець. Кінець тому, як ви до мене ставитеся. Обидва.
Ранок видався несподівано світлим. Я прокинулася раніше, ніж зазвичай, і вперше за багато років не кинулася готувати сніданок. Натомість накинула стареньку куртку й вийшла на вулицю.
Місто тільки прокидалося. Прохолодне весняне повітря пахло свіжістю і чимось новим. На лавці біля під’їзду сиділа сусідка — баба Клава, закутана в строкату хустку.
— Анечко! — гукнула вона мене. — Щось ти сьогодні раненько?
— Йду гуляти, — відповіла я, здивувавшись, як просто прозвучали ці слова.
— А сніданок чоловікам?
Я лише знизала плечима. Усередині ще все тремтіло від вчорашньої розмови, але щось змінилося. Ніби тріснула невидима стіна, за якою я жила стільки років.
Телефон у кишені завібрував. Олег. Я скинула виклик і набрала номер Марини — єдиної подруги, з якою ще підтримувала зв’язок.
— Ти у своєму розумі? — сонно пробурчала вона. — Сьома ранку!
— Марино, можна до тебе приїхати? Просто зараз?
Щось у моєму голосі її насторожило.
— Анька… що сталося?
— Розповім при зустрічі.
Марина жила за пів години їзди. Коли я зайшла в її маленьку кухню, на столі вже диміли дві чашки кави. Вона мовчки слухала мою уривчасту розповідь, лише хитала головою.
— Знаєш, — сказала вона, коли я замовкла, — я через це пройшла. П’ять років тому, коли пішла від Сергія.
— Але у тебе інше… Він пив…
— Та яка різниця? — Марина підсунула до мене вазочку з печивом. — Головне, що ти нарешті прокинулася. Двадцять років у ролі домогосподарки — це занадто.
Телефон знову завібрував. Цього разу писав Діма.
“Мамо, ти де? Тато не в собі. Повертайся додому.”
Я показала повідомлення Марині.
— Навіть не думай, — відрізала вона. — Нехай заспокоїться. І синочок нехай зрозуміє, що мама — не робот і не хатня робітниця.
До вечора повідомлень назбиралося вже більше десятка — від злих до майже благальних. А ще Марина затягла мене в перукарню. «Годі вже ходити з цим бабусиним пучком», — заявила вона.
Я дивилася на своє відображення в дзеркалі — нова стрижка, легкий макіяж — і не впізнавала себе. Жінка в дзеркалі виглядала… живою.
Додому я повернулася пізно. Олег зустрів мене у передпокої.
— Де тебе носило? — процідив він. — Що за витівки? І що ти зробила з волоссям?
— Я була у Марини, — спокійно відповіла я, проходячи повз нього на кухню. — І це моя зачіска, Олеже. Моя, а не твоя.
— Та що з тобою таке? — у його голосі звучало щире здивування. — Яка муха тебе вкусила? Діма цілий день голодний…
— Діма вже дорослий хлопчик, — я дістала чашку зі шафи. — Може й сам розігріти собі обід. Або ти можеш приготувати. У тебе ж дві руки, як у всіх.
— Це твої обов’язки! — обурився він.
— Ні, Олеже, — я подивилася йому в очі. — Це була моя добра воля. А тепер я хочу жити інакше.
Два тижні пролетіли, як один день. Я навчилася говорити «ні», виходити з дому без пояснень, проводити час з Мариною. Олег метався між показною байдужістю і обуренням. А Діма… Діма виявився точною копією батька.
Того вечора я збирала речі у спортивну сумку. За стіною лунали приглушені голоси — чоловік із сином про щось говорили на кухні. Я намагалася не прислухатися, але окремі фрази все одно долітали.
— Що з нею відбувається? — голос Діми звучав роздратовано. — Уявляєш, вчора навіть сорочку мені не випрасувала! Сказала: «Сам впораєшся».
— Це все Маринка її накручує, — Олег говорив тихіше, але образа проривалася у кожному слові. — Розлучилася зі своїм — тепер інших учить. Нічого, я це припиню.
Я склала останню кофту й застебнула блискавку. Руки тремтіли, але рішення вже було прийняте.
— Що це? — Олег з’явився у дверях спальні. — Ти куди зібралася?
— До Марини, — я намагалася говорити спокійно, хоча серце калатало.
— Нікуди ти не підеш.
Він зробив крок уперед, заступаючи вихід. У ту мить я зрозуміла, що боюся його — вперше за двадцять років шлюбу. Не його криків чи докорів — його самого, цього чужого чоловіка з обличчям, потемнілим від обурення.
— Пропусти, — мій голос зрадницьки здригнувся.
— Мамо, ти що робиш? — Діма з’явився за спиною батька. — Яка Марина? Який від’їзд?
— А ти мовчи! — я сама не впізнала свій голос. — Ти ж усе бачив, Діма. Бачив, як батько зі мною поводиться. І мовчав. Ні — підтакував! «Мам, де мої шкарпетки? Мам, випрасуй сорочку. Мам, ти знову все переклала». Для вас я навіть не людина — прислуга!
— Дай сюди сумку, — процідив Олег.
Він зробив крок до мене, простягаючи руку. Я відсахнулася, притискаючи сумку до себе.
— Не смій, — видихнула я. — Не смій мене чіпати.
— Мамо, припини цей цирк, — Діма говорив, як із дитиною. — Ну що ти як мала? Подумаєш, шкарпетки попросив попрати…
— Я йду, — я відчула, як по щоках течуть сльози. — Я більше не можу так жити. Не хочу.
— Нікуди ти… — почав Олег, роблячи ще крок.
Я метнулася повз нього, зачепивши плечем. Він спробував схопити мене за руку, але я вирвалася. Сумка впала, речі розсипалися по підлозі.
— Мамо! — крикнув Діма.
Я не стала їх збирати. Вхопила сумочку з документами й вибігла з квартири. Серце билося десь у горлі, коли я натискала кнопку ліфта. Позаду грюкнули двері — вони кинулися слідом.
— Анно, повернися негайно! — голос Олега луною рознісся під’їздом.
Двері ліфта відчинилися. Я ступила всередину й натиснула кнопку першого поверху. Останнє, що я побачила, — розгублене обличчя сина й обуреного чоловіка.
“Я більше не повернуся”, — подумала я, спостерігаючи, як змикаються двері. — “Не цього разу”.
Минув місяць. Маринина квартира стала моїм прихистком — маленьким островом спокою, де я вчилася жити заново. Перший тиждень я просто спала, відпочиваючи після двадцяти років безперервного служіння родині. Телефон розривався від дзвінків і повідомлень, але я не відповідала.
— Знаєш, — якось сказала Марина, розливаючи по чашках трав’яний чай, — вони ж уперше залишилися без своєї прислуги.
Я сумно усміхнулася:
— Діма вчора написав, що вони з батьком замовляють їжу з ресторанів. Каже, дуже дорого виходить.
— Нехай відчують, — хмикнула подруга. — До речі, ти помітила, що він тепер пише не лише про брудні шкарпетки?
Це була правда. Повідомлення сина змінювалися. Спершу — докори й вимоги повернутися. Потім — запитання: як я, де я, чи все гаразд. А останнє змусило мене заплакати:
“Мамо, здається, я тільки зараз зрозумів, скільки ти для нас робила. Пробач мене.”
Олег з’явився на порозі Марининої квартири через п’ять тижнів після мого від’їзду. Я саме повернулася з співбесіди — вирішила влаштуватися на роботу у невеличке кафе.
— Анно, — він стояв, переминаючись із ноги на ногу, і я з подивом помітила, що його сорочка зім’ята. — Можна поговорити?
— Ми з Дімкою навіть навчилися користуватися пральною машиною, — почав здалеку чоловік. — Правда, одного разу все біле стало рожевим…
Я не змогла стримати усмішку. Вперше за довгий час вона була щирою.
— Я не обіцяю, що повернуся прямо зараз, — сказала я. — Мені потрібен час. І… я хочу бути впевненою, що все зміниться насправді.
— Я розумію, — Олег встав. — Просто… подумай про це. Будь ласка. Вже на порозі він обернувся: — Знаєш, ти… змінилася. І справа не в зачісці. Ти ніби… ожила.
Після його відходу я довго стояла біля вікна. Знизу Олег сів у машину, але не поспішав їхати. Я побачила, як він дістав телефон, мабуть, набираючи повідомлення. Мій телефон тихо дзенькнув. “Я тебе люблю. І дуже сумую. Пробач, що зрозумів це тільки зараз”.
— Ну що? — Марина виглянула з кімнати. — Як думаєш, він справді змінився?
— Не знаю, — чесно відповіла я. — Але я точно змінилася.
Я подивилася на повідомлення Олега ще раз, і серця щось торкнулося. Я не могла точно сказати, що саме змінилося, але відчувала, що щось важливе відкривається для мене. Можливо, це була надія, яка ще нещодавно здавалася втраченою, або впевненість, що я дійсно можу контролювати своє життя.
— Можливо, все не так погано, — сказала я Марині, з усмішкою підходячи до її кімнати. — Я дійсно змінилася. І, мабуть, це тільки початок.
Марина подивилася на мене з деяким здивуванням, але потім її обличчя розцвіло усмішкою.
— Так, ти дійсно змінилася. І, здається, це не погано!
Я кивнула, з радістю відчуваючи, як всередині мене з’являється нова сила. Я готова була дати собі шанс. Шанс на щастя, шанс на нові почуття, шанс на справжню зміну.
Я влаштувалася на роботу та повернулася додому, адже зрозуміла, що люблю свого сина і чоловіка. Вони довго не могли змиритися, що я працюю та виділяю час для себе. Раз на тиждень до нас почала приходити прибиральниця, а на вечерю у нас часто почали з’являтися напівфабрикати. Вперше, я відчула себе жінкою, і що можна жити інакше.
