— Тобто ти не працюєш, а я ще маю бігати по магазинах і стояти біля плити, щоб нагодувати твоїх родичів? — висловлювала я чоловікові на кухні.
— А що мені тепер казати? Що ми їх не чекаємо? — Митя відірвався від екрана комп’ютера й подивився на дружину з таким виглядом, ніби це вона у всьому винна.
Женя застигла на порозі кухні. День на роботі видався важким: начальник постійно змінював вимоги до квартального звіту, два клієнти відмовились від замовлення в останню мить, а колега, з якою вони вели великий проєкт, раптово пішла на лікарняний. І от тепер, повернувшись додому, Женя дізнається, що за годину до них завітають свекруха з сином.
— Митю, ти не міг попередити мене заздалегідь? Хоч би смс написати? — Женя намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — У холодильнику порожньо, у квартирі не прибрано. А ти був вдома весь день і навіть не подумав щось приготувати?
— Мама подзвонила всього годину тому, — чоловік знизав плечима. — Сказала, що вони з Пашею будуть неподалік і заїдуть повечеряти. Я не міг відмовити.
— А я, значить, повинна за годину організувати вечерю з повітря? — Женя відчинила холодильник, де сиротливо стояла пачка молока, кілька яєць і половина вчорашнього салату.
— Тобто ти не працюєш, а я ще й маю бігати по магазинах і стояти біля плити, щоб твоїх рідних нагодувати?
Митя зітхнув і закотив очі.
— Знову почалося… Женю, я ж не просто так сиджу вдома. Я роботу шукаю. Ти ж знаєш, яка зараз ситуація на ринку праці.
— Та невже? І скільки резюме ти сьогодні надіслав? Скільки співбесід призначено? —
Женя стисла губи. Ця розмова повторювалася вже не вперше й щоразу закінчувалася однаково: обіцянками Миті вже завтра знайти «нормальну» роботу.
— Ти не розумієш, — чоловік знову втупився в екран комп’ютера. — Я не можу братися за першу-ліпшу вакансію. Я шукаю щось гідне — з хорошою зарплатою і перспективами.
— А поки ти шукаєш це своє «гідне», я маю і працювати, і готувати, і прибирати, і ще з усмішкою зустрічати твоїх родичів?
Митя не відповів. Женя зрозуміла: розмова закінчена. Вона дістала телефон і викликала таксі до найближчого супермаркету. У голові вже крутилися думки: що можна швидко приготувати, що купити, аби свекруха не почала свої звичні нарікання про те, яка вона погана господиня.
Після того як гості розійшлися, між подружжям знов відбулася розмова.
— Я втомилася, — через довгу паузу сказала Женя. — Або ти шукаєш роботу протягом місяця, або я подаю на розлучення.
Митя завмер на місці, збентежений таким ультиматумом.
— Ти не можеш так зі мною вчинити. Ми ж стільки років разом.
— Можу, — твердо відповіла Женя. — Я не підписувалась утримувати дорослого чоловіка, який вважає, що весь світ йому винен.
Тієї ночі вони спали окремо: Митя — на дивані у вітальні, Женя — у спальні. Вранці Женю розбудив звук вхідних дверей, що грюкнули — Митя кудись пішов. На столі лежала записка:
«Пішов на співбесіду. Повернуся ввечері».
Женя не повірила своїм очам. Невже її ультиматум подіяв? Може, ще не все втрачено?
Тиждень минув дивно спокійно. Митя щодня йшов зранку й повертався під вечір. Розповідав про компанії, де проходив співбесіди, про вакансії, які йому пропонували. Женя почала вірити, що їхні стосунки можна врятувати.
Але згодом вона стала помічати нестиковки в розповідях чоловіка. Він плутав назви компаній, не міг згадати імен рекрутерів, із якими нібито спілкувався. А коли Женя запропонувала допомогти з пошуком роботи через своїх знайомих, Митя раптово виплив:
— Ти що, вирішила мене контролювати? Не довіряєш? Думаєш, я сам не здатен знайти роботу?
Це був перший тривожний дзвіночок. А потім випадкова зустріч розставила все по місцях.
Женя зайшла до супермаркету біля дому й натрапила на Аллу — дружину Сєви, найкращого друга Миті. Вони розговорилися, і в якийсь момент Алла спитала:
— А Митя досі у нас днями зависає. Сєва вже скаржиться, що вони всі ігри пройшли, які тільки можна.
Женя відчула, як земля йде з-під ніг.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, твій чоловік майже щодня приходить до нас, — Алла здивовано підняла брови. — Вони з Сєвою грають у приставку, замовляють піцу… Я думала, ти в курсі.
Увечері Женя не влаштовувала сцен. Просто спитала, як минув день і де був Митя. І він знову збрехав — вигадав неіснуючу співбесіду, перспективну вакансію.
Наступного дня вона взяла відгул і простежила за чоловіком. Як і казала Алла, Митя пішов прямо до Сєви. Женя простояла біля під’їзду майже годину, а потім пішла — з порожнечею всередині й гіркотою зради.
Але справжня несподіванка чекала її вдома. Переглядаючи пошту, вона виявила конверт із банку, адресований їй. Усередині було повідомлення про платіж за кредитом, який вона нібито оформила місяць тому — на суму 120 тисяч гривень. Митя взяв кредит на її ім’я, скориставшись її паспортом і кодом, які вона якось залишила вдома.
Женя сиділа на кухні, знову і знову перечитуючи листа, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Паша.
— Привіт, вибач за несподіваний візит. Можна зайти? Нам треба поговорити.
Паша мовчки вислухав Женю, не перебиваючи й не ставлячи запитань. Лише коли вона закінчила розповідь і показала йому листа з банку, він важко зітхнув.
— Я й подумати не міг, що все настільки погано. Митька ніколи не вирізнявся відповідальністю, але щоб до такого дійти… — Паша похитав головою. — Женю, я хочу допомогти. І тобі, і йому.
— Йому вже нічим не допоможеш, — гірко всміхнулася Женя. — Він не хоче змінюватися.
— А ти пам’ятаєш, як ми познайомились п’ять років тому? — несподівано спитав Паша. — Коли Митя вперше привів тебе на сімейну вечерю?
Женя кивнула. Як можна було забути? Вони тоді зустрічались лише кілька місяців. Митя був уважним, дбайливим, постійно дивував її дрібними подарунками й сюрпризами. Працював у перспективній компанії, будував плани на майбутнє.
— Він був іншим, — тихо сказала Женя. — Або я була сліпа.
— Ні, він справді був іншим, — погодився Паша. — А потім щось змінилося. Можливо, просто розслабився, подумав, що вже все отримав. Але я вірю, що той Митя, якого ти покохала, досі десь усередині.
— І що ти пропонуєш?
— У мене є місце в компанії. Не керівна посада, звісно, але з перспективою росту. Я готовий взяти його, але за умови: жодних поблажок і винятків. Він має працювати, як усі.
Женя замислилась. Частина її хотіла погодитись, дати стосункам ще один шанс. Але інша, більш раціональна, вже розуміла, що точку неповернення пройдено.
— Дякую, Пашо, але я не думаю, що він погодиться. Для нього це буде як милостиня від брата, а його гордість не дозволить йому це прийняти.
— Але ти поговори з ним. Можливо…
Паша не встиг договорити — грюкнули вхідні двері, і в квартиру зайшов Митя.
Побачивши брата, він зупинився в коридорі, здивовано переводячи погляд з нього на Женю.
— Що тут відбувається? Що ти тут робиш?
— Зайшов навідати вас, — спокійно відповів Паша. — Ми з Женею розмовляли.
— Про що це ви розмовляли? — у голосі Миті прозвучали нотки підозри.
Женя мовчки простягнула йому листа з банку. Митя побілів.
— Це… це не те, що ти думаєш…
— А що я маю думати? — Женя намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — Ти оформив кредит на моє ім’я без мого відома. Це, між іншим, шахрайство.
— Я збирався все повернути! Я просто хотів купити нову приставку, щоб можна було грати вдома, а не ходити до Сєви, ну… і ще дещо купити…
— Ось у чому справа! — Женя підхопилася зі стільця. — Ти й не шукав жодної роботи! Увесь цей час ти брехав мені, а сам сидів у Сєви й грав у приставку!
— Ти стежила за мною? — тепер Митя перейшов у наступ. — Перевіряла? Не довіряла?
— А як я можу тобі довіряти після всього, що ти зробив?
Паша встав між ними, намагаючись розрядити ситуацію.
— Так, давайте всі заспокоїмось і поговоримо, як дорослі люди.
— А ти взагалі що тут забув? — Митя обернувся до брата. — Прийшов подивитися, як у мене все погано? Порадіти, що в тебе-то все добре?
— Митю, припини, — втомлено сказала Женя. — Паша прийшов допомогти. Він готовий запропонувати тобі місце у своїй компанії.
— Ось воно що! — Митя засміявся, але в його сміху не було радості. — Ви тут змовились за моєю спиною! Вирішили, що мені треба допомогти, так? Благодійність від успішного братика і його вірної союзниці — моєї дружини!
— Всі тут хочуть тобі допомогти, — почав Паша, але Митя його перебив.
— Ще й як вважаєте! Всі ви! І ти, і вона, і мама, хоч вона й намагається це приховати! Усі думаєте, що я ні на що не здатен! А я просто хочу знайти гідну роботу, а не працювати за копійки, як ви всі!
— Гідну роботу треба заслужити, — тихо сказав Паша. — Я починав із найнижчих посад, і ти це добре знаєш.
— Та пішли ви всі! — Митя розвернувся й вибіг з квартири, грюкнувши дверима.
Женя опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Все скінчено. Тепер вона знала це напевне.
Минуло два місяці. Женя сиділа у маленькому затишному кафе й дивилася у вікно на перехожих. Вона переїхала у нову квартиру — крихітну однокімнатну на околиці міста, зате свою власну. Розлучення оформили швидко й без зайвих сварок. Митя не став сперечатися з її рішенням і підписав усі необхідні документи.
Інколи вона отримувала новини про колишнього чоловіка від Паші, з яким несподівано для себе зберегла дружні стосунки. Митя переїхав до матері й, що дивно, прийняв пропозицію брата щодо роботи. Почав із посади звичайного працівника з мінімальною зарплатою. Паша розповідав, що брат не в захваті від свого становища, але працює старанно.
— Євгеніє? — пролунав знайомий голос.
Женя підвела голову й побачила Ірину Олегівну. Колишня свекруха стояла біля її столика, тримаючи в руках паперовий пакет з логотипом відомої кондитерської.
— Можна присяду?
Женя кивнула, і Ірина Олегівна сіла навпроти.
— Я кілька разів тобі дзвонила, але ти не відповідала, — Ірина Олегівна поставила пакет на стіл. — Побачила тебе через вікно й вирішила зайти.
— Вибачте, я змінила номер, — Женя почувалася ніяково. З колишньою свекрухою вони не бачилися відтоді, як оформили розлучення.
— Нічого страшного, — Ірина Олегівна посунула пакет до Жені. — Це тобі. Твої улюблені тістечка.
Женя здивовано поглянула на пакет, а потім — на колишню свекруху.
— Дякую, але…
— Ніяких “але”, — Ірина Олегівна всміхнулась. — Я просто хотіла тебе побачити. Дізнатись, як ти.
— У мене все добре, — Женя мимоволі усміхнулась у відповідь. — Зняла квартиру, на роботі підвищення отримала.
— Я рада за тебе, — щиро сказала Ірина Олегівна. — І хочу ще раз вибачитись за всі ті роки, коли я була поганою свекрухою.
Женя похитала головою.
— Не треба вибачень. Ви любили свого сина й хотіли для нього найкращого. Це нормально.
Вони проговорили майже годину. Ірина Олегівна розповіла, що Митя досі живе з нею, але вже підшукує квартиру. Працює в компанії Паші й, хоча досі вважає, що заслуговує на більше, почав розуміти зв’язок між зусиллями й результатом.
— Він змінився, — сказала Ірина Олегівна. — Звісно, не так швидко й не так кардинально, як хотілося б, але змінився. І я думаю, що ваше розлучення пішло йому на користь. Він уперше в житті зіткнувся з ситуацією, яку не можна виправити обіцянками чи маминим втручанням.
Коли Ірина Олегівна пішла, Женя ще довго сиділа, дивлячись у вікно. Вона не відчувала ні гіркоти, ні образи — лише спокійну впевненість у тому, що зробила правильний вибір.
Увечері, повернувшись додому, вона отримала повідомлення від Паші із запрошенням на сімейну вечерю з нагоди дня народження Ірини Олегівни. «Митя теж буде, але обіцяв поводитись пристойно», — дописав він наприкінці.
Женя замислилась. Частина її хотіла відмовитися, залишити минуле в минулому. Але інша частина розуміла, що колишня свекруха й Паша не винні в тому, що її шлюб не склався, і немає причин розривати з ними зв’язок.
Вона відповіла коротко: «Дякую за запрошення. Я прийду».
Сімейна вечеря проходила у ресторані, який обрав Паша. Женя прийшла однією з останніх і, побачивши колишнього чоловіка, на мить завмерла біля входу. Митя виглядав інакше — підтягнутий, у пристойному костюмі, з акуратною стрижкою. Побачивши її, він кивнув і ледь усміхнувся.
Вечір минув на диво спокійно й навіть приємно. Ірина Олегівна світилася від щастя, оточена синами й гостями. Паша із захопленням розповідав про новий проєкт компанії. А Митя був ввічливим, але тримався відсторонено, ніби не знав, як поводитися.
Коли вечеря добігала кінця, він раптом підійшов до Жені.
— Можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли на терасу ресторану. Вечір був теплим, з легким вітерцем, що приємно освіжав.
— Я хотів подякувати тобі, — сказав Митя, дивлячись кудись у темряву.
— За що? — здивувалась Женя.
— За те, що не побоялась усе це припинити, — він нарешті глянув їй у вічі. — Ти мала рацію. Я поводився як безвідповідальний егоїст. І лише коли ти пішла, я зрозумів, що наробив.
Женя не знала, що сказати. Вона не чекала такого зізнання.
— Я рада, що ти це усвідомив, — нарешті промовила вона. — І щиро бажаю тобі тільки хорошого.
— Я знаю, — Митя кивнув. — У мене немає до тебе жодних претензій. Ти заслуговувала на більше, ніж я міг тобі тоді дати.
— А зараз? — питання вирвалося саме собою, і Женя тут же пошкодувала про нього.
Митя сумно всміхнувся.
— Зараз уже пізно, правда ж? Ми — різні люди, ідемо різними шляхами. Можливо, колись я стану тим, на кого ти заслуговуєш, але… до того часу ти вже знайдеш своє щастя з кимось іншим.
Женя відчула, як у горлі з’являється клубок. Дивно, але в цей момент вона майже пошкодувала, що все закінчилося. Майже.
— Не хочу, щоб ти подумала, ніби я намагаюся тебе повернути, — швидко додав Митя, помітивши її емоції. — Я просто хотів, щоб ти знала: я усвідомив свої помилки. І працюю над собою. Бо більше не хочу бути тим, ким був.
Він простягнув їй руку.
— Друзі?
Женя глянула на протягнуту руку, потім — на обличчя колишнього чоловіка. В його очах не було колишньої самовпевненості чи байдужості — лише щире каяття й надія.
— Друзі, — вона потисла йому руку.
Коли вони повернулися в зал, Ірина Олегівна й Паша спостерігали за ними з помітним полегшенням. Очевидно, вони хвилювалися, що зустріч колишнього подружжя може завершитися сваркою. Після вечері Паша запропонував провести Женю до таксі.
— Дякую, що прийшла, — сказав він. — Для мами це справді важливо.
— Я рада, що прийшла, — щиро відповіла Женя. — Було приємно побачити вас усіх.
— Він справді змінився, — несподівано сказав Паша. — Митька, я маю на увазі. Звісно, не став ідеальним за два місяці, але прогрес очевидний.
— Я помітила, — усміхнулась Женя. — І я рада за нього. Справді.
— Може, ви знову… — почав Паша, але Женя похитала головою.
— Ні, Пашо. Ми з Митею — закрита глава. Я не тримаю на нього зла й бажаю лише доброго, але наші шляхи розійшлися.
Паша кивнув.
— Розумію. Просто подумав… Та, не важливо. Головне, що ви обоє рухаєтесь уперед.
Під’їхало таксі, і Женя попрощалась із Пашею, пообіцявши не зникати й залишатися на зв’язку.
Дорогою додому вона розмірковувала про вечір, про розмову з колишнім чоловіком, про те, як дивно все склалося. Ще пів року тому вона була готова терпіти безвідповідальність і брехню, аби тільки зберегти родину. А тепер, коли Митя почав змінюватися, вона розуміла, що їхні стосунки вже не врятувати — надто багато було розчарувань, надто сильно зруйнована довіра.
Вперше за довгий час вона не відчувала образи, а лише полегшення і навіть певну гордість — за себе, за те, що знайшла в собі сили змінити життя, і за Митю, який, хоч і пізно, але почав дорослішати.
Вдома, розбираючи сумку, Женя виявила маленьку коробочку, яку не пам’ятала. Усередині лежала брошка — скромна, але вишукана, з запискою: «На знак подяки за те, що ти зробила для нашої родини. І за те, що не побоялась сказати правду. Ірина Олегівна».
Женя всміхнулася й приколола брошку до комірця блузки. Завтра — новий день, нові можливості, нове життя. Життя, яке вона обрала сама. Підійшовши до вікна, вона поглянула на нічне місто. У пам’яті спливли її власні слова, кинуті чоловікові під час останньої сварки: «Тобто ти не працюєш, а я ще й маю бігати по магазинах і стояти біля плити, щоб твоїх родичів нагодувати?»
Тоді ця фраза була сповнена розчарування. Зараз вона викликала лише легкий сум — як нагадування про те, що іноді потрібно втратити щось звичне, щоб знайти щось набагато цінніше — самоповагу і свободу вибору.
