fbpx
Дозвілля
Тобі вирішувати, доню, – зітхнула тітка Поля, – чужих дітей ростити – на кшталт подвигу. Тільки замість нагород – важка праця та пересуди людські. Але з іншого боку, дітки швидко дорослішають, а життя довге і без чоловічого плеча важка, незавидне. Я, слава Богу, ще міцна, зможу єдиного онука до розуму довести

У день прощання з дружиною Федір не поронив ні сльозинки. Як в німому кіно, перед скляними очима спливали яскраві незабутні сценки: перше побачення з Софією, перший поцілунок, перша шлюбна ніч…

На їхньому весіллі навіть найперебірливіші бабусі визнали Федора з Софією найкрасивішою парою села. На заздрість усім, подружжя зажили дружно, щасливо, дітлахи пішли, і всі – хлопчики. Федя часто жартував – будемо намагатися до доньки. І тим дивовижнішою здавалася односельчам беземоційність Федора. Нікому і в голову не прийшло, що всі його помисли були спрямовані на одне – на швидке возз’єднання з Софією в потойбічному світі.

Від точки неповернення Федора врятував старший дванадцятирічний син Євгенко. Різко висмикнувши з рук батька скручену мотузку, він не по-дитячому суворо заявив: «Не будь егоїстом! Думаєш мені легко?! Якщо не ми з тобою, то хто подбає про малечу?!». Першій парі близнюків було по п’ять років, другій – по три роки.

– Прости, синку, переживання геть затьмарили розум, – стиснув Федір худі плечі Євгенка, – обіцяю – більше таке не повториться.

Взявши себе в руки, він вирішив жити і працювати заради дітей. Але при всьому старанні Федір в одну тягу не справлявся з роботою в колгоспі і з домашньою круговертю. Євгенко, намагався в усьому допомагати батькові, почав погано вчитися. Бруд і пил заволоділи кожним куточком будинку, бур’ян – садом і городом. Болячки без кінця переслідували малюків.

Втрата дружини і безпросвітний глухий кут скоро придавили колись статного чоловіка до землі. Євгенку нестерпно було дивитися на худого батька, на замурзаних братів. І одного разу він не витримав: «Тату, малим потрібна мати, а тобі – дружина. Я прийму будь-який твій вибір».

Федір і сам розумів – без жіночих рук йому дітей не підняти. Його сусідка – баба Донька вже не раз пропонувала свою допомогу у сватівських справах. І варто було Федору лише натякнути, як сільська сваха обережно почала «зондувати грунт».

Через місяць Доня доповіла обстановку: «Прости, сусіде, але в нашому селі, сам розумієш, з такою купою малявок тобі ловити нічого. Пройшлася і по сусідніх селах. Лише в сусідньому хуторі проявила до тебе інтерес одна жіночка, приблизно твого віку. Скажу прямо – не красуня. Але серцем добра, працівниця почесна. Живе з матір’ю. Синок при ній – рочків чотирьох. Заміжнього життя не знала. Дариною кличуть».

Даша сильно соромилася своєї непоказної зовнішності і надмірної сором’язливості. В клуб не ходила, з хлопцями не зустрічалася. У тридцять років дитинку для себе народила від водія у відрядженні, що мешкав у них на час посівної кампанії.

Костя на радість матері і бабусі ріс розумним симпатичним хлопчиком. Про повну сім’ю Дарина навіть не мріяла. І, коли замаячило примарне щастя, вона дуже боялася, що перша зустріч з потенційним чоловіком виявиться останньою.

Федору терміново була потрібна господиня в дім, і він, не роздумуючи, відразу запросив Дарину з Костиком до себе. Під вечірнім зоряним куполом вона гордо йшла з чоловіком, який запропонував стати його дружиною. Серце тремтіло, в голові народжувалися райдужні картинки заміжжя.

Але назавтра, на світанку, Дарина вся в сльозах поспішала під материнське крило: виплакатися, поділитися тим, що трапилося, знайти правильну пораду.

Євгенко пішов на нічліг до товариша. Дарина, пов’язавши фартух, негайно включилася в справи: зготувала вечерю, вимила гору брудного посуду і вийшла до Федора у двір. А коли разом увійшли в хату, обоє отетеріли; господорська «братва» з усіх рук мотлошила «чужака» Костю.

Федір, розтягнувши близнюків по кутах, в гніві замахнувся на найжвавішого, але Дарина перехопила його руку.

– Ніколи так не роби! – насупився Федір.

– І ти теж, – осіклася Дарина.

Розгнівавшись на батька хлопчаки, насупились, відмовившись від вечері, розбіглися по ліжках. Костя слізливо попросився додому. Поспішно спланований шлюб виявився на межі провалу.

– Тобі вирішувати, доню, – зітхнула тітка Поля, – чужих дітей ростити – на кшталт подвигу. Тільки замість нагород – важка праця та пересуди людські. Але з іншого боку, дітки швидко дорослішають, а життя довге і без чоловічого плеча важка, незавидне. Я, слава Богу, ще міцна, зможу єдиного онука до розуму довести. Даремно смикати хлопця туди-сюди – найостанніша справа. Не за тридев’ять земель підеш, в будь-який день і годину з сином бачитися зможеш.

Подякувавши матері за підтримку, Дарина зважилася на другу спробу.

Спочатку односельці жартували над Федором: мовляв, де таку красу відшукав?! Але скоро до Дарини всі перейнялися великою повагою і пошаною. Діти змінилися, щічки наїли. Навперебій тільки й чути від близнюків: наша мамка найкраща. Євгенко теж симпатизував мачусі, хоч і називав – тіткою Дариною.

Розправив плечі і Федір. У домі у нього – чистота, порядок, кожна річ знає своє місце. Стіл, як скатертина – самобранка, від їжі домашньої ломиться. Нова дружина догодити йому в усьому намагається. Полюбила його Дарина, дітей прийняла як рідних.

Не затаїв образи на маму і Костя. Вона часто відвідувала рідних, готувала смакоту, залишалася на ніч. З собою Костю кликала, але підростаючий син відмовлявся. Йому добре жилося з милою бабусею, вистачало і материнської ласки. Все б добре, тільки не лежала душа Федора до Даші.

Летіли дні і місяці. Менші пасинки в перший клас пішли. Дарина на роботу вийшла – набрала групу корів. Євгенко шкодував мачуху, щовечора біг на ферму, щоб частину турбот звалити на свої незміцнілі плечі. Він помічав байдужість батька і обурювався від безпорадності. Вперше по-чоловічому він поговорив з батьком перед відходом в армію. Федір знехотя пообіцяв новобранцю проявляти більше уваги до мами Дарини. Так Євген почав звертатися до мачухи до кінця першого року її проживання в їхній родині.

З честю і доблестю виконував солдат синівський обов’язок перед Батьківщиною. Від імені командування батькам не один раз приходили листи подяки за гідне виховання сина. Після закінчення служби Євгеній залишився на надстрокову. Його приклад наслідували старші близнюки, а потім – і молодші.

До той час не стало матері Дарини. Костянтин жив в найближчому місті, закінчив медінститут, працював хірургом. Маму він відвідував рідко, стосунки з вітчимом не складалися. Але листування підтримував регулярно.

В той суботній вечір Костя вирішив навідатися без попередження, не терпілося повідомити приємні новини: він отримав впорядковану квартиру і одружується з коханою дівчиною.

Але варто було хлопцеві увійти в будинок, як його радість змастила постала пере очима драма: на підлозі – осколки скляного посуду, на столі – перевернута тарілка з макаронами, по кімнаті бігає хмільний вітчим. А на кухні під образами взиває до Господа збентежена мама. В очах – сльози, на щоці – сліди п’ятірні.

Скреготнувши зубами, Костянтин, ледве стримуючи емоції, дбайливо вивів матір під руку за поріг, посадив в особисте авто і беззастережно повіз із собою.

А через кілька днів у отчий край прибув у відпустку бравий офіцер Євген Федорович. Міцно обнявши батька, він насторожено запитав: «А де мама Дарина? Скучив неймовірно».

– Костик забрав. Приклався я до неї. В перший раз. Випив зайвого, сам не знаю, як вийшло, – промимрив Федір. Євген, почервонівши, схопив батька за барки.

– Якби я був Костею – я б сліду від тебе не залишив, – вигукнув син, – ти ніколи не цінував цю святу жінку. Таких матерів і дружин, як мама Дарина, в світі більше немає! Але ти бачив в ній лише прислугу і домробітницю.

Неправда, – змахнув сльозу Федір, – на перших порах, каюсь, вона була мені байдужа, потім прокинулася повага, а те, що дорожче від життя стала, зрозумів тільки тепер. Готовий на четвереньках повзти до неї, але не знаю ні адреси, ні місця роботи Костика. Євгене! Рідний! Допоможи маму повернути.

…На дзвінок у двері вийшла Дарина.

– Мама Дарина, сонечко наше! – закружляв її в обіймах Євген, – як же я радий тебе бачити… Будь ласка, поговори з батьком. Знай, ми за тебе всі – горою.

Помахом руки Євген покликав Костянтина на вулицю, де відбувся дружній діалог:

– Як вона?

– Погано. Весь час плаче, сумує за ним. Зі мною майже не розмовляє. Добре, що ви приїхали. Я вже у вихідні дні пообіцяв мамі відвезти її назад.

– Я батька чудово знаю. Він визнав свою провину, і у них, повір, все буде добре.

– Дай Бог!

Порозумівшись, чоловіки повернулися в квартиру і від побаченого зніяковіло посміхалися.

Федір, вчепившись тремтячими ручищами за фігурку Дарини, з опущеної головою стояв перед нею на колінах і тремтячим голосом карбував одні і ті ж слова: «Прости, Дарусю, прости, єдина, я дуже сильно люблю тебе…». А Дарина, вперше чуючи від чоловіка довгоочікуване заповітне зізнання, в знак примирення ласкаво смикала його хвилясте волосся, гублячи в сивіючих пасмах сльози радості і щастя…

Автор: Nina Pyhareva.

Фото ілюстративне.