Коли донечка заявила, що хоче вступати після 9 класу, Юля трохи стривожилася: вчиться на «відмінно», учасниця всіх шкільних олімпіад, гарно малює, пише вірші. Навіщо поспішати? Хай вчиться в старшій школі та ще два роки буде біля мами. Куди ж вона вирішила вступити: в медичний – ні, бо навіть вигляду крові боїться, в педагогічний – навряд, бо така вже тихоня вдалася, де ж їй з дітворою справлятися, місцевий фінансовий – це також ніби не її? У поліграфічний коледж?! Але ж це так далеко від їхнього затишного містечка. Аж на заході України! Проте Юля і словом не заперечить доньці, бо добре пам’ятає свій невеселий досвід із вибором: технікум замість медучилища, бо так наполягала мама і врешті переконала доньку.
Жінка полинула спогадами в юність. Вона була татусева донечка. В неї були такі ж, як і в нього, великі карі очі під пухнастими віями. Головне, в неї була таткова лагідна вдача, передались навіть його гарні манери. Її тато працював фельдшером у приміському селі. Його всі дуже любили, він був надзвичайно уважним до тих, кого лікував, до кого спішив на виклики на своєму старенькому авто.
Від мами Юлі передалося таке ж світле волосся, яке не потребувало фарбування, настільки було природним. Мама була владною за вдачею жінкою, працювала головним бухгалтером на підприємстві. Це вона в основному утримувала сім’ю завдяки високій зарплаті. Зате пропадала на роботі з ранку до вечора, навіть у вихідні іноді брала додому купу паперів і працювала з ними до півночі.
Тато працював у медпункті тільки першу половину дня, а решту доби дуже часто їздив на виклики до хворих. Бувало, брав із собою донечку, якщо ні з ким було залишити дитину. То вона спостерігала, як тато одягав білосніжний халат, ретельно мив руки, зігрівав їх, слухав дихання або серце пацієнта, заспокоював, жартував, виписував рецепт або направлення в лікарню, іноді навіть і сам відвозив. Якщо викликали тата до дітей, то просили, щоб приїздив з донечкою Юлею, бо вони тоді спокійні, зовсім не плакали, не боялися лікаря, коли поруч була ця мила дівчинка.
Вдома найулюбленішою грою дівчинки була гра в лікарню. Тато купував їй відповідні іграшки, навіть замовив пошити білий халат і шапочку. Юля «лікувала» всіх ляльок і звіряток, а тата також залучала до гри в ролі пацієнта. Коли ж Юля хворіла, то їй навіть приємно було лікуватися в її татка. Якось він розповів їй про військову службу в Афганістані. Рятуючи поpаненого, він і сам отримав поpанення. Солдати вже не надіялися, що товариші їх знайдуть, і прощалися з життям. Тоді в напівсні чи маренні він побачив прекрасну дівчину в білосніжному одязі й віночку на голові. «Ні, ні, ні, ти не вмиpаєш, бо я – твоя смеpть, але прийду по тебе, коли будеш старий і сивий-сивий, – сказала вона, дзвінко сміючись і вже поважно додала: Ти вернешся з армії, одружишся й матимеш дуже гарну донечку, і ще довго-довго житимеш». Він відкрив очі, до них якраз спішили на підмогу.
Той сон для тата виявився пророчим. Все так і склалося. І ось підростає дочка, і мріє, як і тато, лікувати людей. Але в мами щодо Юлі інші плани. Через два роки вийде на пенсію її заступниця, то Юля влаштується на її місце, буде під маминим крилом. Навіщо їй, одиначці, їхати далеко від дому, жити в гуртожитках? Лише спочатку хай вивчиться на бухгалтера у місцевому коледжі, а потім заочно вчитиметься на економічному. Тато ніколи не смів перечити дружині. «Як мама скаже» – його улюблена фраза.
Пролетіли два студентські роки, Юля, як і заплановано було, влаштувалася в бухгалтерію, до того часу вже встигла вийти заміж, попрацювати й незлюбити роботу з її цифрами й звітами настільки, що вже й не тішила висока зарплата. А в цей час затяжної кризи в країні місяцями не отримували зарплати медики й освітяни, словом, бюджетними і не тільки. Зітхнула з полегшенням, коли народила донечку й оформила декретну відпустку. В той час молода сім’я проживала окремо, так як Юля відчула, що пора звільнитися від надмірної маминої опіки.
Якось увечері, переглядаючи пресу, Юля натрапила на оголошення для абітурієнтів: медучилище, поблизу якого вони проживали, відкрило вечірнє відділення!!! Юлю ніби струмом прошило. Вона швидко зібрала документи, написала заяву на відділення «Сестринська справа», стала переконувати чоловіка, що це мрія її життя. Чоловік, що безмежно кохав дружину, сприйняв це, як примху, але вранці відніс документи на пошту, обіцяючи, що допоможе з дитинкою, якщо тільки Юля вступить.
А Юля таки вступила. Розривалася між навчанням і родиною, щоправда, допомагав не раз її добрий тато, бо мамі все нІколи було, але успішно закінчила, влаштувалася в онкодиспансер, де бачила багато страждань і людського горя, та завжди готова була спішити на допомогу. Криза в країні ніяк не минала, навпаки, загострювалася, на пів року затримували зарплату, але Юля мала улюблену роботу і була щаслива.
Пролітали роки, як у небі хмаринки, то сірі будні, то світлі святкові дні. Зростало й розквітало Юлине щастя – донечка Таня, її копія і вродою, й характером. Щоправда, медицина її лякає, в лікарку вона ніколи не гралась, лише дуже багато читала й малювала. Її улюбленим заняттям було робити власні книжечки, зшивати листочки, щось писати на них, розмальовувати їх і читати своїм лялькам.
Через усю Україну їхала Юля з донькою до Львова, щоб підтримати Тетянку, коли вона вступатиме в поліграфічний коледж, який дасть їй омріяну професію. Адже якщо людина хоче бути щаслива, їй не можна зраджувати мрію.
Фото: pixabay.
09/23/2022
