Світлана засміялася: «Та я не з’їхала з глузду, дівчатка! Я дійсно знайшла свого принца. Ну розповім зараз».
Світлана була методистом, працівником освіти. Їздила з лекціями, читала вчителям в обласних центрах. І називали її виключно Світлана Петрівна.
«Які ми раді, що ви до нас приїхали!» – радісно зустрічали її на вокзалі.
Шанованою людиною була Світлана Петрівна. Виростила гарну доньку, вже студентку-відмінницю економічного факультету. Правда, чоловіка у Світлани Петрівни не було. Давно пішов, доньці був рік. Важко чоловікам з працівниками освіти, ті звикли бути головними, звикли командувати.
«Та й грець із ним!» – сказала тоді Світлана Петрівна, наплакавшись.
І ось в черговому відрядженні вона зустріла принца.
Діло було так. Її запросили ввечері в театр, місцевий. Світлана Петрівна йти не хотіла, втомилася. Але відмовляти ніяково. Випила щось від тиску, нафарбувалася, пішла.
Під час вистави мало не заснула. Але тут вийшов актор, літній, сказав кілька реплік – голосом красивим, глибоким. Світлана Петрівна пожвавилася, придивилася до актора, його жестів. Здалося їй щось рідне, щось далеке, забуте, миле.
Попросила пошепки у когось програму. Підсвітила собі телефоном. Побачила прізвище актора – Гордієвський.
«Ой!» – вигукнула Світлана Петрівна так голосно, що всі обернулися.
…Це сталося давно. Світлані тоді було п’ятнадцять. Вона була вожатою в школі. Повела третьокласників на спектакль, добру казку.
І там побачила принца. На сцені. Її третьокласники потім навіть запитували: «Що з тобою, Світлано?».
А вона закохалася. У цього принца. Молодого актора, з жестами скупими, але дуже точними і впевненими. В його голос. У його посмішку.
Світла впізнала прізвище. І почала ходити на всі вистави, навіть ті, де він з’являвся в загальних сценах у масовці. Економила на обідах і сніданках, купувала квіти, завжди дарувала цьому принцу. Всі актори диву дивувались. Нікому квіти не дарують, ляскають мляво, а цьому красеню – виносять букет.
Гордієвський вже Свєту знав, чекав під час оплесків, видивлявся в залі. Одного разу, коли та дарувала букет, встиг шепнути: «Зайди в гримерку потім, скажи на вахті, що до мене».
Але Світлана до нього не прийшла. Злякалася. Не можна ж ось так з’явитися до принца.
А потім Гордієвський зник. Його фотографію прибрали з фойє театру. Світлані здавалося, що світ рухнув. «Де він тепер?» – запитала вона у білетерки.
«Звільнили за випивку, – махнула рукою бабуся. – Не знаю, куди піде… Актор хороший».
Потім Світлані було вже не до принца. Вона забула його.
І тепер зустріла. Свого принца. На сцені провінційного театру. Вона знала, що робити.
Світлана впевнено зробила крок через службовий вхід: «Я до Гордієвського».
Звісно, її пропустили. Хто б не пропустив суворого методиста.
Світлана відкрила двері гримерки. Її літній принц сидів перед дзеркалом з лампочками, стирав неквапливо грим.
«Я прийшла, – посміхнулася Світлана. – Просто трохи затрималася. На тридцять п’ять років».
Гордієвський тоді поїхав до цього міста, влаштувався в місцевий театр. Одружився, розлучився, знову одружився, знову розлучився. Пив багато. Як і належить хороброму принцу. А потім заспокоївся. Сім’ї немає, дітей немає. Залишався лише театр. Який Гордієвський дуже любив. Погоджувався на будь-які ролі. А ночами тут же працював вахтером. Він, по суті, жив в театрі. Нічого іншого у нього в житті і не було.
Все це Світлана Петрівна і розповіла колегам.
«Слухай! – сказала одна з них. – Ну і що далі?”
«А нічого, – посміхнулася Світлана. – Ми тепер з ним листуємося. Він пише мені довгі, старомодні листи. Каже – дуже радий, що я знайшла його. Що хоч на старості з’явилася близька людина…»
“А ти що?” – дружно запитали колеги.
«Я? Просто щаслива, що зустріла принца. Що потрібна йому. Моєму літньому бідолашному принцу».
Автор: Oleksiy ВЕLYAKOV.
Фото ілюстративне.
