— Віро Олегівно, ви б хоч іноді віталися з родичами, — примружилася Олена, заходячи до ліфта.
Я дивилася прямо перед собою, рахуючи поверхи. Дев’ятий, восьмий, сьомий. Ще трохи, і це випробування закінчиться. Олена працювала в нашій компанії лише три місяці, але здавалося, що минула ціла вічність.
– І чим я заслужила таке ставлення? Ми ж майже рідні, — продовжувала вона.
Шостий поверх. П’ятий. Я стиснула папку з документами міцніше.
– Знаєш, твій чоловік завжди казав, що ти надто високої про себе думки. Тепер бачу – не дарма.
Я різко обернулася:
– Олено, давай прояснимо раз і назавжди. Те, що твоя двоюрідна сестра колись була одружена з моїм дядьком, не робить нас ріднею. Ми просто колеги. І я волію спілкуватися строго з робочих питань.
Двері ліфта відчинилися. Я швидко вийшла, намагаючись не дивитися на її самовдоволену посмішку.
У відділі закупівель панувала передсвяткова метушня. До Нового року залишалося два тижні і всі поспішали закрити річні контракти. Я сіла за свій стіл, увімкнула комп’ютер і поринула в роботу.
– Віро, зайди до мене, – пролунав голос начальника.
Олег Павлович виглядав незвично серйозним.
– Сідай. Є розмова. Ти ж знаєш, що ми плануємо розширення наступного року?
Я кивнула. Про це говорили останні три місяці.
-Так ось, нам потрібний керівник нового напряму. Людина, яка знає специфіку роботи і може збудувати всі процеси з нуля. Я радив твою кандидатуру.
Серце забилося частіше. Це було саме те, чого я прагнула останні п’ять років.
– Але є один нюанс, – Олег Павлович зам’явся. — На цю посаду претендує ще одна людина. І має дуже серйозну підтримку серед акціонерів.
– Олена, – сказала я одними губами.
-Так. Тому ми влаштовуємо презентацію проектів.
Я вийшла з кабінету на ватяних ногах. У коридорі стояла Олена і розмовляла телефоном:
-Так, любий, все йде за планом. Не хвилюйся.
Вона помітила мене і посміхнулася ще ширше.
– Передавай привіт Андрію. До речі, він заходив сьогодні. Такий милий, турбується про твоє здоров’я. Каже, ти останнім часом така нервова.
Я дістала телефон і набрала чоловіка:
– Андрію, нам треба поговорити.
– Звичайно, рідна. Я збирався заїхати до тебе на обід.
Не варто. Поговоримо вдома.
Увечері я ходила по квартирі, намагаючись зібратися з думками. Як пояснити чоловікові, що його турбота лише все ускладнює?
Клацнули вхідні двері.
– Я вдома! – пролунав голос Андрія. — І я привіз твої улюблені тістечка.
Він з’явився на порозі кухні з коробкою з кондитерської.
– Присядь, нам потрібно серйозно поговорити.
– Що сталося? — Андрій сів навпроти, пильно дивлячись на мене. — Ти сьогодні якась стривожена.
Я глибоко зітхнула, підбираючи слова:
– Скажи, навіщо ти заходив сьогодні до Олени?
– А, ти про це, – він махнув рукою. – Просто хотів дізнатися, як у неї справи. Ми ж майже рідня.
– Майже рідня? – Я відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. -Вона ж терпіти мене не може.
– Віро, ну що ти вигадуєш? Олена – мила жінка. Просто ти надто гостро реагуєш.
Я відвернулася до вікна. За склом падав м’який грудневий сніг, вкриваючи місто білою ковдрою. Десь далеко блимали новорічні гірлянди.
– Мені запропонували підвищення, – нарешті сказала я. – Керівник нового напряму. Але є один нюанс — на цю посаду претендує Олена.
– Це ж чудово! — пожвавішав Андрій. — Ти стільки працювала заради цього. І Олена теж молодець, що прагне більшого.
– Ти не розумієш, – я повернулася до чоловіка. — Вона робить усе, щоби підмочити мою репутацію. Розпускає чутки, маніпулює людьми. А тепер ще й тебе намагається використати.
— Тобі треба менше хвилюватись. Може, візьмеш відпустку? Відпочинеш, заспокоїшся.
– Відпустка? Зараз? Коли за тиждень презентація проекту?
– Ну добре, добре, – він примирливо підняв руки. – Давай я поговорю з Оленою? Поясню ситуацію, попрошу її.
– Ні! Саме цього вона й домагається показати всім, що я не впораюся, що мені потрібна допомога. Що я не самостійна і накручую себе на порожньому місці.
Андрій розгублено дивився на мене.
– Але я хочу допомогти.
-Тоді просто повір мені. І тримайся від неї подалі.
Наступні кілька днів я практично мешкала на роботі. Готувала презентацію, збирала дані, прораховувала ризики. Додому приходила за північ — тільки щоб трохи поспати та знову повернутися до офісу.
Андрій намагався протестувати, але я була непохитна. Це був мій шанс, і я не могла його проґавити.
У четвер увечері, коли я перевіряла останні розрахунки, до кабінету завітала Марина з бухгалтерії:
– Віро, ти ще тут? А я думала, що ти вже пішла.
– Ні, ще працюю. А що?
-Так так … – Вона зам’ялася. – Просто дивно. Годину тому бачила твого чоловіка з Оленою у кафе навпроти. Вони так мило розмовляли.
Я відчула, як всередині все опустилось:
– Дякую, що сказала.
Марина пішла, а я сиділа, дивлячись у монітор. Телефон завібрував – повідомлення від Андрія:
“Затримуюсь на роботі. Не чекай з вечерею.”
Я жбурнула телефон у сумку. Руки тремтіли від обурення. Невже не розуміє, що робить? Чи розуміє, але йому байдуже?
Наступного ранку я прийшла в офіс раніше звичайного. Потрібно було підготувати презентаційну залу, перевірити проектор, розкласти матеріали. До початку залишався час, коли у дверях з’явилася Олена.
– О, як мило, – проговорила вона. – Ти все підготувала. Знаєш, твій чоловік розповів учора багато цікавого.
Я мовчки продовжувала розкладати документи.
– Наприклад, про те, як ти останній місяць спиш по три години на добу. Він так за тебе переживає.
– Що тобі потрібно, Олено?
-Нічого особливого. Просто хочу запропонувати вихід. Скажи, що не готова до такої відповідальності.
Я повільно обернулася до неї:
– А якщо ні?
– Ну, я думаю що ти все побачиш сама.
До зали почали заходити люди. Члени ради директорів, керівники відділів, запрошені експерти.
– Доброго ранку, колеги, – Олег Павлович підвівся за трибуну. — Сьогодні ми розглянемо два проекти розвитку нового напряму. Першою виступить Олена Ігорівна.
Я дивилася, як вона впевнено йде до проектора. У руках бездоганно оформлена презентація. На губах – все та ж тріумфуюча посмішка.
— Таким чином ми зможемо збільшити об’єми продажів на тридцять відсотків уде в першому кварталі. – чула я її голос крізь туман. очам своїм я повірити не могла, її презентація була моєю. Вона презентувала мою роботу як свою. навіть нічого не міняла копія моєї роботи.
“Андрій, – промайнув здогад у моїй голові, – більше нікому”.
Олена отримала ту посаду, адже я не могла навіть говорити, наскільки була вражена тим, що мені відкрилось. У голові склались затримки чоловіка на роботі, і в новому світлі я побачила все, що раніше виправдовувала. Він мене зрадив. двічі зрадив.
Розлучення було довгим, ледь той період пережила. До всього додались негаразди на роботі, адже Олена робила все, аби мене звільнили.
Одного дня не витримавши я пішла на співбесіду у фірму-конкурентів. Роботу отримала одразу ж, вже за два тижні вийшла на нове робоче місце.
Цікаво, що Олена не впоралась зі своїми обов’язками. Виявилось поцупити чужу роботу і робити її то різні речі. За пів року до мене телефонували з пропозицією зайняти її місце.
З Андрієм у них нічого не вийшло. Мій чоловік їй не був потрібен, почуттів не було, але через всю цю історію вона втратила свого.
Андрій намагався повернути мене, намагався довести, що винна в усьому виключно Олена, а він нічого не розумів. Можливо і не розумів, але для мої почуття до нього давно згасли, ні про яке примирення мови бути не могло.
Нині я живу роботою, таки погодилась і зайняла місце Олени. Завдяки налагодженим за час роботи у конкуруючій фірмі зв’язкам, мені вдалось значно розширити клієнтську базу, тим самим підвищивши прибуток. Нині я готуюсь до наступного підвищення.
А особисте? Поки навіть не думаю про це, головне: стати на ноги, забезпечити собі гідний рівень життя, а вже потім усе інше.
Головна картинка ілюстративна.
