– Та я б все віддала, лиш би мене хтось мамою назвав. Це ж благословення, і твої нарікання на стать дитинки, це дуже не красиво. Та й кому ти жалієшся? Ти ж знаєш, як багато ми з Сергієм робимо для того, щоб стати батьками. А ти завелася, бо другий хлопчик, машинки і суперечки. Та ти тішитися повинна, а не плакати, – сказала я подрузі. Але Ірина, здається, мене так і не почула.
– Ірино, я не можу повірити в те, що ти мені зараз кажеш. Це ж повна нісенітниця!, – сказала я відверто подрузі.
Ми сиділи в кав’ярні, я щойно відставила чашку капучіно й подивилася на подругу. В її очах було щось, що мене лякало. Здавалося, ніби вона ось-ось заплаче.
– Що сталося? – запитала я, готова почути найгірше.
– Оленко, уяви собі, ми з Ігорем чекаємо другу дитину… і це знову хлопчик. Я так мріяла про доньку… А тепер знову машинки, футбол і ці безкінечні бійки між братами. Це несправедливо…
Я відчула, як у мені щось скипає. Хотілося просто стати і піти, як у дешевому серіалі, щоб вона нарешті прийшла до тями.
– Ти серйозно зараз? – я ледве втрималася від того, щоб не підняти голос. – Ти кажеш мені це, знаючи, через що я пройшла? Ти ж знаєш, як я борюся, щоб стати мамою. Знаєш, як мені важко. А ти скаржишся, бо у тебе буде хлопчик?
– Ірина опустила голову, зробила великий ковток кави й зітхнула.
Я знаю, що тобі зараз важко… Але я ж просто відверта з тобою. Хіба це погано? Хіба я не можу почуватися розчарованою? Я не кажу, що не люблю свого сина… Просто я хотіла дівчинку.
– Хотіла дівчинку… – я повторила, вдивляючись у неї. – А якщо б тобі сказали, що ти взагалі не зможеш мати дітей? Якби кожна твоя надія руйнувалася раз за разом? Якби ти боролася за шанс хоча б один раз почути, як тебе називають мамою?
Вона мовчала. Я бачила, що їй ніяково, але чи справді вона мене почула?
– Оленко, вибач… – промовила вона, граючись ложечкою. – Просто ти не розумієш. Це не про невдячність. Це про очікування, які не справдилися.
Я хотіла сказати щось різке, але замість цього встала.
– Ірино, я думаю, нам потрібно взяти паузу в нашому спілкуванні. Я не можу зараз говорити з тобою. Для мене це занадто…
Вона кивнула і більше нічого не сказала. А я вийшла, намагаючись не розплакатися прямо на вулиці.
Наступного дня вона написала мені повідомлення.
– Я багато думала. Можливо, ти права. Можливо, я дійсно надто зациклилася на собі. Але скажи чесно: хіба ти ніколи не хотіла чогось настільки сильно, що коли це не здійснюється, то стає дуже прикро? Хіба ми не маємо права сумувати за тим, чого не отримаємо?
Я довго не відповідала. Бо питання було непростим. Так, у нас можуть бути очікування. Так, ми можемо хотіти більшого. Але чи можна нарікати на щось таке, що саме по собі є великим благословенням?
А що думаєте ви? Чи є межа між розчаруванням і невдячністю? І чи варто взагалі засуджувати людей за їхні почуття?
Фото ілюстративне
