Наталка розгорнула листок, вона ніби чекала чогось подібного, тому написане не стало сильним потрясінням.
– Наталко, я йду, вибач. Так, я роблю, як боягуз, але в мене немає сил, я втомився, вибач, дітей не кину, з тобою жити не буду. Дім я продав ось твоя частина. Їдь до матері. Там тобі вистачить на перший час грошей.
Наталка байдуже опустила руки і стояла тихенько погойдуючись, вона байдуже дивилася на папірці, що розліталися навкруги.
– Наталочко… Що там? – прошелестіла бабуся Віра, заглядаючи в очі Наталі, – телеграма?
– Все добре… ба… йди пий чай, я там печиво… витягнути треба, а то згорить.
По кімнаті розплився запах ваніліну і підгорілого тіста.
Вона чекала чогось подібного, будинок належав Вікторові, дістався йому від бабусі, останнім часом він почав частіше не приходити ночувати додому, посилаючись на те, що у брата затримався допізна, вони будували там свинарник.
Казав що до заморозків необхідно встигнути, до Наталі доходили невиразні чутки і дружина брата Віктора, Світлана, все намагалася щось розповісти, кидала натяки, але Наталя не чула або не хотіла чути.
– Мам, – з вулиці зазирнув десятирічний Іванко, – мам там дядько Петро сусід, просить вийти.
– Бабусю, приглянь за Катею я зараз, – сказала і накинувши плащ вийшла на вулицю.
– Наталю, привіт, я прийшов ось оглянути, цей … Ну … Як його … це саме.
– Це ви купили будинок?
Кивнув.
– Ти це … тільки не злись, не злись, якщо не я, то хтось інший. А я це … ти живи скільки треба, поки Ксеня моя не виросте, це я для неї … ну, я ж по-сусідськи.
– Дайте мені три дні і я з’їду, – сухо сказала і зайшла до хати.
– Та куди ж ти … Наталко …
Мовчки зачинила двері.
Слідом забіг румʼяний від морозу Іванко
– Мамо?
– Все добре синку.
– Мам, оде тато?
Потягнула сина до себе, обійняла рідне худеньку постать, поцілувала у спітнілу маківку, зітхнула рідний запах і… заплакала, тихенько витираючи сльози.
– Мам, Він пішов, так? Пішов?
Кивнула.
– От я йому…
– Ні, синочку, не треба, ми сильні, ми впораємося.
Тут вже заплакала Катруся, Наталя заспокоїла її, посадила дітей вечеряти. Зайшла до кімнати до бабусі Віри. Та сиділа біля віконця, тихенько здригаючись худими плечима.
– Наталю, ти мене допоможи оформити у притулок.
– Що? Думай, що кажеш?
Бабуся Віра була рідною сестрою її бабусі Валі, якої давно не стало. У бабусі Віри були дві доньки, цілком благополучні, невелике селище в якому жила бабуся Віра, розформували, когось діти забрали, когось переселили.
Бабуся Віра виявилася нікому непотрібною, одна донька жила далеко, а інша в невеликому містечку, недалеко звідти, де мешкала Наталя з чоловіком та дітьми.
Друга донька попросила Наталю взяти до себе бабусю на перший час, мовляв, дім великий у тебе, вона на свіжому повітрі та з дитиною тобі допоможе.
Перша обірвала будь-який зв’язок, як тільки замайоріла перспектива забрати матір, так бабуся Віра і залишилася у Наталі, вже й Катрусі шостий рік.
– Не вигадуй, поїдеш з нами.
– Куди, Наталю.
– Поки не знаю, там видно буде.
Наталка взагалі не думала про те що Віктор залишив її без житла з дітьми, вона завжди знала що це не її дім, а мріяла побудувати свій, їх з Віктором та дітьми будинок, але не склалося.
Подзвонила до матері.
Та заохала, грозилася подати на зятя заяву, всіляко співпереживала.
– Що ти робитимеш? Іди, йди до цього хай дім тобі з дітьми залишає, кинь назад ті гроші.
– Ні, – сказала і відключила телефон.
Маму вона розуміла, у неї давно інша сім’я, діти. Вітчим ледве витерпів, поки Наталя закінчить школу і виставив її з дому.
З Віктором познайомилася, рік зустрічалися, потім вийшла заміж. Раділа який він у неї гарний…
Мама знову зателефонувала.
– Наталю, щось зв’язок перервався, а куди ти подінеш бабусю Віру?
– Ну вже точно не до тебе привезу.
– Навіщо ти так?
– Все, я немаю часу балакати.
Взяла стару записну книжку, знайшла номер. Вийшла надвір, набрала.
– Алло, тітко Наталю, – сказала тій, на чию честь її назвали, – я з Віктором розійшлася, бабусю Віру до тебе привезу?
– Ні, ти що, у мене тиск. Сиди там, що ви надумали?
– Вона твоя мама, у тебе три кімнати.
– І що? У мене тиск, до мене приходять онуки…
– Зрозуміло.
Вони їхали у плацкартному вагоні.
Худенька молода жінка, зовсім дівчинка, з великими сумними очима, хлопчик, тихий і серйозний, дівчинка з кмітливими очима і худорлява бабуся, яка тихо витирала сльози.
– Привіт, тату.
– Наталю… Діти? Ой, бабусю Валю?
– Віра…
– Що?
– Це бабуся Віра.
– Проходьте, проходьте.
– Тату, ми не будемо проходити, дай будь ласка ключі від моєї квартири, вона ж жива?
– Хто, дочко?
– Моя квартира, яку мені бабуся Марія, твоя мама заповіла.
– Аааа, так звичайно, а ви проходите, Людо, Людо … щастя ж яке, донечка ось з онуками в гості … Людо, і це з бабусею Вірою, давайте заходьте, заходьте.
Там розумієш, люди живуть.
– Ну, ми тоді в готель, тату, поки люди нове житло знайдуть.
– Який готель, – розплилася в посмішці Людмила, – що ми чужі…
Через три дні Наталка почула шепіт Людмили про те, коли з’їдуть гості?
– Тату, то що там з людьми? Коли вониз’їдуть?
Людмила кинула ложку, батько поперхнувся супом, який приготувала Наталка.
– Розумієш, доню… там…
– Та немає в тебе ніякої квартири, що ти собі навигадувала, батько до вісімнадцяти років гроші на тебе платив …
– До шістнадцяти.
– Що?
– Кажу, що до шістнадцяти, пам’ятаєте я до вас приїхала в гості, а ви мене потягли відмову від аліментів писати?
Людмила стиснула губи.
– То що, тату? Нам би вже пора визначитися, бо я втомилася.
– Та що ти мовчиш? Скажи їй. Немає тієї квартири давно, нема.
– Як це нема, тату?
Не дивиться у вічі.
– Ми з твоєю мамою… ми продали, гроші поділили… відразу.
– Як? Вона ж мені… Бабуся Марія мені залишила…
– І що? Він син, дякуй, що вам хоч якісь гроші перепали…
– Я… Дайте мені три дні …
– Донечко…
– Три дні.
Через три дні:
– Мамо, куди ми?
– Тут жити будемо, синку, ми ж сильні, ми впораємося. Це моя батьківщина. Нам з тобою розчаровуватися не можна, у нас бабуся Віра та Катруся.
– Так! Я в школу після канікул тут піду?
– Так.
Пошук квартири:
– Вибачте, з дітьми не здаємо…
– А Ви точно платоспроможна?..
– Мені за три місяці вперед треба…
– Ну ось така кімната, туалет зате є, інші ходять на вулицю. Вода з труб взимку гаряча, холодна є, душ у сусідки, познайомитеся з нею, вона теж одинока… Наперед за два місяці.
Пошук роботи:
– А Ви маєте досвід?
– Без досвіду не беремо
– Маленькі діти?
– Вибачте, ви нам не підходите…
– Без досвіду? Ну що ж, доведеться навичтися. Мене звати Борис, це наш дружній колектив. Колеги, дівчина молода, швидко навчиться. Дівчата приймайте…
– Новенька, три дні тобі на навчання жаємо, а далі вперед, працювати. Квартир багато здається, зараз начебто продажі пішли добре, поки на оренді посидиш навчишся і угоди почнеш укладати.
Знову три дні, думає Наталя.
– Бабусю, діти, ми переїжджаємо.
– Куди? – злякано дивиться Іванко.
– Побачиш!
– Ух ти! Ми тут житимемо?
– Таааак. Це ваша з Катрусею кімната, а ми з бабусею в іншій.
– А третя кому, мамо?
– А в третій ми гостей прийматимемо!
– Ууух ти, нічого собі…
Плаче бабуся Віра.
– Тяжко тобі, дитинко, три роки одна живеш, хіба це нормально? Не було б мене, може чоловіка б собі знайшла, ти така гарна дівчина. Може віддай мене в притулок.
– Що ти таке кажеш? Ми сім’я, зрозуміла! Сім’я. Нікому ми з тобою не потрібні, чуєш? Тільки дітям, дякую тобі, що дивишся за ними, що весь побут на тобі, ти моя помічниця, що я без тебе? Хто без вас?
Я запитати хотіла, поради. Борис Аркадійович пропонує вчитися піти, йому юрист потрібний добрий, фірма розвивається.
– Іди, йди дитинко, я чим можу допоможу, йди моя мила.
– Мамо, це правда, що ми квартиру купуємо?
– Таакккк, Катруся підслухала?
– Їй, бабуся по секрету сказала.
– Так, синочку, тільки з татом розлучуся.
Іванко вже підліток, уперше заговорили про батька. Про допомогу, яку він обіцяв … А не було жодної допомоги …
– Оце так, мамо, це наше? Все наше? Така величезна? І в мене, і в Івася будуть свої кімнати?
– Так, і у бабусі, і в мене!
– Ух ти, а гостей приймати будемо тут?
– Тут …
Через кілька років…
– Алло, Наталко, у мами ж день народження сьогодні.
– Серйозно?
– Ну так, – незадоволеним тоном відгукнувся голос у слухавці, – ти що не знала? 7 квітня.
– Ага, так. Лише червня.
– Так?
– Так. Тільки два роки як немає бабусі з нами, осиротіли ми…
– Як це? Ти що? Ти приховала від мене, що моєї мами немає?
– Я приховала? Та я тебе смсками і дзвінками засипала, а ти ховалася від мене, думала, що маму до тебе привезу, а потім твоя донечка сказала, щоб я дала вам спокій. Сестра твоя до речі знає, попросила заощадження мамині їй відправити, їй потрібніше.
– Які заощадження?
– Не знаю, вам видніше. Ви напевно думали, що вона зі мною живе, а пенсію свою дбайливо складає для доньок коханих.
– То немає заощаджень чи що?
Наталка вимкнула телефон. Дорахувала до трьох. Фух. День пам’яті бабусі, вона якраз у неї. Розповідала, що Іванко відучився, знайшов гарну дівчину, Катерина школу закінчила, а в неї начебто намітилися зміни в житті.
– Ба, пам’ятаєш Сергія, – шепоче Наталя, – пам’ятаєш ти мене вмовляла, що він хороший … Я тебе напевно послухаю … Він мені три дні дав, на роздуми, сказав що занадто довго чекав.
Тож ти не переживай, я не самотня.
Виглянуло з-за хмарки сонечко і лагідно обійняло своїми променями Наталю.
Це бабуся Віра, подумалося їй.
