Є у мене двоє синів, троє онуків, дві невістки, а жила як сирота. Зате як племінниці пообіцяла квартиру відписати, так і забігали, заметушилися. Тепер ясно, що їм від мене тільки нерухомість і потрібна.
З’явилася двоє синів, я раділа, буде мені опора в старості. А замість рідних дітей мені племінниця допомагає ходить, хоча у неї і своя сім’я є і батьки живі, мій брат з дружиною. Мабуть, десь помилку ми з чоловіком допустили, неправильно дітей виростили. Поки батько був живий, вони ще хоч якось з’являлися, а як його поховали, так уже п’ять років носа і не показують.
З обома синами ми живемо в одному місті. Не поряд, звісно, але хвилин сорок на громадському транспорті. Обидва одружені, з дітьми. У мене два онуки і одна внучка, маленьку так я не бачила жодного разу. Самій мені їздити складно, ходжу погано, а дітей в гості не докличешся.
Я вже звикла, що на мої прохання всі тільки обіцяють, що заїдуть, допоможуть, зроблять. Сусіди залили в кухні, не сильно, але стелю перефарбувати довелося. Там роботи здоровій людині на годину. Подзвонила одному синові, другому, обидва пообіцяв, жоден з них не приїхав. Довелося людину наймати. Не за гроші прикро, а що рідні сини часу допомогти не знайшли.
Потім холодильник треба було змінити, а я в цьому не розумію ж нічого. Продавцям аби впарити. Попросила синів, щоб зі мною з’їздили. У відповідь отримала, що там є продавці-консультанти, вони все розкажуть. А вони-то розкажуть. Довелося дзвонити братові, його донька з чоловіком зі мною і їздили.
Почалася ситуація з карантином, то мої раз на місяць наберуть, запитають, як я, і заспокояться. Порад мудрих надають, щоб не ходила нікуди, користувалася доставкою, а я не вмію. Потім племінниця і навчила. Вона батькам і доставку сама замовляє, і дзвонила-питала, що і як вони там.
Племінниця збагнула, що я без допомоги залишилася, так сама почала телефонувати, питати, як самопочуття, чи не треба чого. Приходила з прибиранням допомагала. Коли занедужала, сиділа зі мною, ліки носила, їжу варила. Та й просто на чай могла заскочити. Я всі свята останні роки відзначаю з братом, його дружиною та сім’єю племінниці. Мене її донька вже бабусею кличе.
Подивилася я, подумала, та й вирішила, квартиру свою відписати племінниці. Вона за мною ходить, вона мені допомагає, нічого не просить, а я ось так їй відплачу. Добром за добро. Не зайвою квартира буде.
Коли зібралася папери оформляти, син старший подзвонив, запитав чим займаюся, ну я і сказала, куди збираюся, без задньої думки. Він три рази перепитав. Потім сваритися почав, що я творю, я його вислухала, але рішення свого не змінила.
Увечері до мене вперше за п’ять років приїхали обидва сини. З тортиком, навіть внучку привезли. А привід був в квартирі, мене переконували, що я ось племінниці квартиру відпишу, а вона мене вижене. І що так чинити непорядно, бо у мене є діти і внуки, а я якійсь сторонній жінці майно відписую.
Послухала я, подивилася на них, подякувала за мудрі поради, але сказала, що все одно зроблю по-своєму. Образилися вони на мене, пішли, дверима грюкнули. Пообіцяли, що я онуків не побачу і на їх допомогу можу не розраховувати.
Я, синочки, на вашу допомогу вже і не розраховувала. Приїхати раз в п’ять років захотіли тільки тоді, коли квартиру втратити злякалися. Нехай у них там все буде добре, а я квартиру все-таки оформлю на племінницю. Виселить на вулицю, значить, доля моя така. Але щось я в це не вірю.
Фото ілюстративне.
