Досить важко було почути від дорослого єдиного сина слова, що ми з батьком нічого в цьому житті йому не дали. Тепер він вважає, що за це ми повинні йому компенсувати – оплачувати його іпотеку. Але нам нема з чого платити, щомісячний платіж майже дорівнює нашому з чоловіком загального доходу. Але якщо ми платити не будемо, син сказав, що внучку ми не побачимо.
Сина народився в 1991 році. Ми з чоловіком тоді обоє працювали на заводі, від нього і встигли свого часу отримати квартиру, як молоді фахівці. Вважалося, що вже наш завод – це приклад стабільності та процвітання. Але ми, як і багато хто в той час, сильно помилялися.
Завод розвалили, потім там помінялися господарі і нас просто викинули на вулицю, як собак. Доводилося дуже важко, молодому поколінню я пояснити навіть не зможу, а старше саме прекрасно пам’ятає, що тоді в країні творилося. Батьки жили в селі, був великий город, що давало хоч якось виживати, а ось з роботою було все дуже і дуже туго.
Батьки кликали повернутися в село, але там з роботою було ще гірше, а на одному городі далеко не заїдеш. Хапалися за будь-яку роботу, чоловік по вахтах їздив, я теж без діла не сиділа, то прибиральницею, то човником їздила, то офіціанткою, то на ринку. Ніякої роботи не боялася. Сина батькам доводилося залишати.
Потім я перевчилася на швачку, працювала в цеху і шила на замовлення, чоловік все також ганяв по вахтах, але дуже швидко заробив проблему зі спиною і їздити більше не міг. Працювати влаштувався сантехніком в ЖЕК, зарплата – сльози, але інший з його здоров’ям і освітою на той момент не знайшлося.
Не скажу, що ми жили гірше, ніж інші. Тоді мало хто жив добре. Ситі, вдягнені, не босі – вже добре. Так, про відпочинок на курортах не мріяли, ремонт старенький, техніка теж не дуже, але жили ж. Відпустки проводили у батьків, там і допомогти, і на річку сходити. Одяг я багато в чому намагалася шити сама, руку вже набила, виходило непогано.
Син же дуже соромився, як ми живемо. Йому не подобалося, що одяг у нього не купований, а мною зшитий, хоча шила я добре, але лейбла не було. Ображався, що у нього немає модного плеєра, скаржився, що друзів у дім покликати не може навіть на день народження, тому що йому соромно. Хоча, повторюся, жили ми не сказати, що погано.
Скільки я і чоловік намагалися відучити його заздрити, порівнювати, пояснювали, що треба жити відповідно до можливостей, але як об стінку. У його друга батьки успішні, як тоді говорили, торгаші. Возили речі самі, продавали на ринку, а потім магазин відкрили непогано мали грошей. А ось я кілька разів теж їздила, трохи з життям не просто і вирішила, що не моє це. Син же вважав, що ми з батьком просто невдахи.
До випуску сина я працювала в ательє, чоловік підробляв токарем у приватників, стало трохи легше. Всі вільні гроші ми намагалися вкладати в сина, щоб відшкодувати йому те, чого не було в дитинстві. Він займався з репетиторами, їздив відпочивати на літо в табори на морі. Давалося нам це важко, звичайно, але ми все одно намагалися, чомусь відчували себе винуватими.
На бюджет син не вступив, а оплачувати навчання в обраному ним вузі і на тій спеціальності, яку він хотів, ми б не потягнули. У нас за півроку не з’явилася б сума, яку потрібно було віддати за семестр. Ми тоді сильно посварилися.
Ми з чоловіком пропонували синові вибрати щось дешевше, але він уперся, що тільки це і крапка. Нам довелося відмовити. Тоді він казав до нас, що ми все життя йому псуємо. Виявилося, син вважає, що ми жебраки.
Чоловік тоді розлізлися, зібрав речі сина і виставив його з дому. Близько трьох років ми толком не спілкувалися. Чоловік і чути про нього не хотів, вважаючи, що виростив далеко не добру людину. Син образився і на контакт не йшов. Я дізнавалася новини від його дівчини, від своєї мами, з якою він спілкувався. У мене від всієї цієї ситуації просто обертом йшла голова, я не знала, що й робити.
Потім син привітав мене з днем народження, потім батька привітав, почав робити кроки до примирення. Так ось неспішно, крок за кроком ми почали знову спілкуватися. У мене від серця відлягло, адже не спілкуватися з рідним сином це важко. Чоловік теж ніби пішов на мирову.
Але недовго цей мир тривав. Нещодавно син прийшов і заявив, що збирається одружитися. Хороша новина, ми зраділи, а він і каже, що зараз збирається брати іпотеку. А оскільки ми такі батьки, що старту йому в житті не дали, освіти не дали, житло йому не дали, то буде чесно, якщо майбутню його квартиру будемо платити ми.
Чоловік обурився, знову почалася розмова, син слів не добирав, перед тим як піти заявив, що його наречена вже чекає дитину. Якщо ми не погодимося на його умови. то внучку ніколи не побачимо. Дав час подумати і ляснув дверима.
Чоловік каже, що це переходить вже всі межі і він на все це не збирається піддаватися. Та якби ми й хотіли, то все одно не змогли б оплачувати іпотеку. Платіж, який озвучив син, це майже повністю наш з чоловіком місячний бюджет.
Я не знаю, що тепер робити. Чоловік ні в яку більше не хоче чути про сина, син готовий розмовляти тільки після того, як ми приймемо його умови. А я між двох вогнів. Розумію, що син дуже грубо все висловив, але ж якась частка істини в його словах є.
Фото ілюстративне.
