fbpx

Сиділи базікали, Оля запевняла, що все добре у них. Я б і хотіла порадіти за подругу, але очі в неї були аж надто сумні. До того ж, на красуню реготуху, якою Оля завжди була, зараз вона походила смутно. Коріння волосся відросло, манікюр полупився, розтягнутий халат, кола під очима. І зітхає раз у раз. На мій здивований погляд відповіла, мовляв, яка різниця як виглядаю, все одно вдома сиджу. Я не встигла нічого заперечити, бо в коридорі з гуркотом розчинилися двері.

Дуже хотіла Оля заміж. Заздрила колишнім однокласницям, які вже були заміжні в свої двадцять п’ять. Мріяла про дітей. Няньчилася з племінницею і вважала, що одну дитину, звісно, ж мало. Вже у неї, у Олі, буде троє. Але стосунки з юнаками все не складалися.

Закохалася в Стаса, той, начебто, відповів взаємністю. Але через два місяці Оля дізналася, що Стас одружений. І розлучатися не планує. Оля засмутилася, але не зневірилася. Закохалася в Павла. Павло одружений не був, та й не прагнув до цього. Мабуть, Олина напористість і мрії про весілля злякали його.

Павло Ольгу покинув. Оля посумувала, поплакала і забула. Тому що зустріла Сергія. Сергій був красенем і розкидався грошима. Подарунки дарував дорогі. Потім виявилося, що і гроші, і подарунки поцуплені. Сергія взяли на черговий крадіжці. А скільки ще було швидкоплинних і невдалих побачень. Всіх і не згадаєш.

– Що ж мені так не щастить? – нарікала Ольга.

Я тільки знизувала плечима.

– Буде і на нашій вулиці свято. – заспокоювала я подругу. Я і сама заміжньою не була, але і не поспішала. – Всьому свій час.

Ігор – новий кавалер Ольги – був хлопець з руками. І по дому міг все полагодити, і з машиною сам порався. Добрий, чуйний, нікому в допомозі не відмовляв. Цим і користувалися його друзі-приятелі. Оля зітхала – «всі на ньому їздять». А Ігор не зітхав, завжди з посмішкою, що б не трапилося. Через чотири місяці він зробив Ользі пропозицію. Вона погодилася, хоча сумніви були.

– Як думаєш? – питала вона мене.

– Раз сумніваєшся, то, краще, почекати? – Відповідала я. Давати поради в сердечних справах складно. Бачиш ситуацію тільки з одного боку. І ніколи не знаєш, як вчинив би сам. – Ви так мало знайомі. Перший час закоханість застилає очі. Може, не поспішати?

Але Оля вирішила по-своєму. Через місяць відгуляли весілля.

І жити б поживати, та добра наживати, як то кажуть. Але добро не наживалося. Ігор часто затримувався після роботи з друзями. Знаходилося безліч приводів і причин. То потрібно одному допомогти з ремонтом, то іншому з машиною, то просто посидіти де-небудь чоловічою компанією, відпочити. Почалися докори з Ольчиного боку, мовляв вдома зовсім буваєш, а як же я? Ігор вважав, що вона перебільшує. А Ольга вирішила, що пора в декрет.

– З’явиться дитинка, Ігор приділятиме нам більше часу. – Говорила вона і щиро вірила в це.

Через рік дитинка з’явилася на світ – чудовий хлопець. Обоє молодих батьків були дуже раді. Чи так здавалося. У підсумку всі турботи про сина лягли на Ольгу. Ігор намагався частіше бувати вдома тільки перші кілька місяців. Потім знову почав пропадати з друзями. Та до того ж все став приходити додому добряче напідпитку. На всі питання відповідав, що втомився і просто вирішив розслабитися. Оля спробувала все, як їй здавалося. Розмови по душах, високі ноти, вмовляння, погрози, що, якщо не кине пити, піде від нього, разом з сином. Оля навіть знайшла клініку, але Ігор не погодився звертатися туди. Обіцяв зав’язати сам. Його вистачало максимум на тиждень. Грошей в сім’ї майже не було. Декретні копійки, зарплата у Ігоря на заводі теж скромна. Відразу після весілля молодята взяли іпотеку. І зараз основні кошти йшли на її погашення. Але, незважаючи на це, на щоб випити знаходилося завжди.

Про все це я дізналася пізніше. Здогадувалася, що проблеми у Ольги в родині є. Але що такого масштабу! Якось раз, я прийшла до Ольги в гості. До цього довго не виходило зустрітися, то одне, то інше. Принесла частування до столу, і маленькому Ромі, йому тоді вже було місяців десять. Час пробувати нові смаки. Сиділи базікали, Оля запевняла, що все добре у них. Я б і хотіла порадіти за подругу, але очі в неї були аж надто сумні. До того ж, на красуню реготуху, якою Оля завжди була, зараз вона походила смутно. Коріння волосся відросло, манікюр полупився, розтягнутий халат, кола під очима. І зітхає раз у раз. На мій здивований погляд відповіла, мовляв, яка різниця як виглядаю, все одно вдома сиджу. Я не встигла нічого заперечити, бо в коридорі з гуркотом розчинилися двері. Похитуючись ввалився Ігор. Він ледве стояв на ногах. Оля підскочила, сунула Ромку мені на коліна і поспішила в коридор. Чути було, як вона допомагає Ігорю роззутися, а потім укладає на диван.

Оля повернулася в кухню зі сльозами на очах. І тут то мені все і розповіла. Як Ігор пити почав, як живуть без грошей, як батьки Ігоря вважають, що Оля нагнітає обстановку. І взагалі, чи не її провина, в тому, що п’є. До весілля не пив, мовляв. І інші сумні подробиці. На моє запитання, чому ж вона не піде, Оля відповіла:

– Куди мені йти? На що жити? На допомогу?

– Що ж ти мовчала? Переїдь до мене. – Тут же запропонувала я. Єдині родичі Олі, що залишилися – сестра з сім’єю, кілька років тому переїхали в інше місто. Батько покинув їх, коли вона була ще маленькою. Мами не стало, коли Олі виповнилося двадцять. Виходить, близьких толком і не було. – Скоро в садок Ромчика віддамо. Вийдеш на роботу, а до цього впораємося якось.

Оля навідріз відмовилася.

– Не буду тебе обтяжувати. Садок, дійсно, скоро дадуть. Вийду на роботу і з’їду.

Я стала заїжджати до Олі частіше. Привозити ласощі для Ромки і приємні дрібниці для неї. То сукню, нібито куплену собі, та не за розміром. То, що-небудь з косметики. Відкриту допомогу, Оля не приймала. А таким подарункам завжди була рада. Минув час. Ігор не змінювався. Зате дали місце в садку для Романа. Оля вийшла на роботу. Але пройшов місяць, другий, третій, а обіцяним розлученням і не віяло.

– Все налагодилося у вас? – поцікавилася я при черговій зустрічі. Оля зніяковіла.

– Та ні, все так же.

– Що ж тоді тягнеш, чи не йдеш?

– Шкода його. Зіп’ється ж зовсім. Батькам начхати. – виправдовується Оля.

– А тебе хто пошкодує? А Ромку? – в моїй голові пазл не складався. Оля зітхала і нічого не відповідала. Якими б ми не були близькими подругами, а чужа душа – темний ліс. Більше я зі своїми порадами не лізла. Хоча дуже переживала.

Ромі ось-ось повинно було виповнитися чотири роки, коли суботнім ранком Олін дзвінок розбудив мене.

– Допоможеш з переїздом? Зважилася. Вчора гроші спустив всі, що я відкладала на Ромин день народження. Гаразд я терплю, а дитина? – Оля розридалася. Зайвих питань я не задавала.

Ігор довго ще ходив до Олі, дзвонив, просив повернутися, обіцяв зав’язати. Але щось в Ользі змінилося. Хоч і було їй важко, відповідала відмовою. А через два роки зустріла Женю. Зовсім випадково, в магазині потягнулися за однією пачкою печива. Щось пожартували, про щось розговорилися, а потім почали зустрічатися .

– Ось вона, моя кам’яна стіна. – Лагідно каже Оля, обіймаючи Женю за плечі. Це сьогодні. На шостій річниці їхнього весілля. Все у них добре. Третього чекають, сподіваються, що ще одного сина.

А Ігор? Ігор живе з літніми батьками. Приносить подарунки синові на День народження і Новий рік. Тверезий. Але завжди якийсь пом’ятий, і це не тільки про одяг.

Автор: Svitlana Hess.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page