fbpx
Дозвілля
Свою роботу молодий лікар терпіти вже не міг. Іноді йому дуже хотілося кинути на стіл заяву і назавжди піти з цього місця. Але він не міг цього зробити. Щовечора хотів – і щоранку не міг. Він не міг залишити їх. Маленьких, беззахисних, тих, хто відчайдушно вірив, що все буде добре

Ось і зараз доктор підбадьорливо посміхнувся своєму юному пацієнту:

– Як ти сьогодні почуваєшся? Як минула ніч?

Хлопчик слабо посміхнувся у відповідь:

– Добре. Зі мною сиділа бабуся Поля і розповідала мені казки.

Лікар здивовано глянув на медсестру – ніякої бабусі Полі він не знав. А маму маленького Костика, у якого було важке захворювання, звали Світланою. Вона днями і ночами просиджувала біля сина, а в цю ніч доктор наполіг, щоб вона пішла додому і спробувала відпочити. Медсестра знизала плечима – вона теж нічого не розуміла.

Справ було багато і доктор забув про це. Але на наступний день маленька Валюша запитала його вранці – чи не прийде знову бабуся Поля. А через якийсь час він так чи інакше почув про таємничу бабусю від інших пацієнтів. Причому, якщо вірити їм – бачили вони її виключно по ночах.

Доктор ще був досить молодий і в цій лікарні працював недавно. Нестерпна складність роботи з такими важкими і, часом, безнадійними пацієнтами ще не огрубили його характер і він не втратив цікавість. Тому почав з’ясовувати особу дивної доглядальниці, яка приходить до дітей ночами.

Серед офіційно працюючого персоналу не значилося ніякої жінки з ім’ям Поліна. Серед родичів юних пацієнтів, тих, хто знаходився в даний момент на стаціонарі, таких теж не спостерігалося. Ім’я не те, щоб рідкісне, але все-таки не часто зустрічається.

Тоді Доктор почав розпитувати безпосередньо своїх підопічних, що вони можуть сказати про свою відвідувачку.

– Вона дуже добра, – говорив Костик, – мені ночами, якщо я прокидаюся, буває особливо страшно. А вона приходить і розповідає мені смішні казки. Про хитрого Лиса, про братика Кролика, про Робін Гуда.

– Вона хороша. Я плакала, що у мене більше немає волосся, а вона пообіцяла зв’язати мені дуже красиву шапочку і прив’язати до неї дві косички з бантами, – говорила маленька Діаночка.

– Вона показувала мені театр. Пальцями робила фігурки і вони були як живі на стіні, – розповідав Максимко.

Доктор був все більше заінтригований. Коли він почав розпитувати бідолашних мам, які днювали і ночували біля своїх діток, – чи не бачили вони літню жінку, яка приходить по ночах до їхніх дітей, – то одна з матусь згадала, що одного разу, вона не витримала і заснула біля ліжка своєї дитини, а коли відчула якийсь рух біля себе, то побачила якусь бабусю, яка накинула на неї в’язану шаль. А потім сама сіла біля ліжка, дістала в’язання і шепнула матусі: “Спи-спи, я постежу за малюком”.

– Я вирішила, що це хтось із персоналу прийшов підстрахувати мене, – виправдовувалася матуся, – на ній був медичний білий халат і косинка.

Тоді доктор пішов в бухгалтерію і попросив подивитися списки персоналу, що працював в лікарні за останні тридцять років. Там в списках він знайшов одне ім’я, яке його зацікавило – Гроненько Поліна Андріївна, яка працювала медсестрою. Звільнилася вона з лікарні років двадцять п’ять тому в зв’язку з виходом на пенсію. А вік у неї був такий, що вона цілком могла б уже бути у зовсім іншому світі.

Невже, він мав справу з привидом? Доктор не вірив в потойбічний світ, але все ж… Проте, привид здійснював такі речі, які важко було б зробити нематеріальній сутності.

Одного разу, перебуваючи на нічному чергуванні, він раптом почув, як хтось голосно покликав лікаря.

Скинувши сонливість, лікар бігом кинувся туди, звідки долинали звуки і де зараз почалася метушня. Погано стало маленькій Діаночці – сили стрімко покидали її. Ще б кілька хвилин – і допомога була б марною. Однак, на цей раз лікарі встигли.

Після того, як доктор переконався в тому, що стан дівчинки, хоч і важкий, але стабільний – він повернувся в палату. Там біля порожнього ліжка на стільці втомлено сиділа дуже стара жінка і витирала сльози. Це вона підняла тривогу.

– Не плачте, Поліно Андріївно, дівчинка поки тримається. Якби не ви – все було б набагато гірше.
Жінка підняла поцятковане зморшками обличчя.

– Такі стани завжди підкрадаються вночі. Це їх улюблена пора, – сказала вона, – я намагаюся їх захистити, але не завжди виходить…

– Ви колись тут працювали? – м’яко запитав чоловік.

Жінка кивнула.

– Так, працювала, скільки могла. Але потім мене дуже попросили піти. Часи були важкі і моя, нехай і невелика зарплата дуже сильно була потрібна комусь іншому. Я була не проти – в кінці кінців у мене пенсія. Але я не могла залишити їх. Тому почала приходити ночами. Сторож завжди пускав мене по старій пам’яті. А потім почав пускати наступний. Мені все-одно не спиться ночами… І дітям не так страшно. У момент зустрічі з неминучим дуже важливо бути не одному…

Доктор сумно посміхнувся і кивнув на в’язання, яке жінка тримала в руках.

– Це та сама шапочка? З кісками? Діана буде дуже рада її побачити.

Бабуся Поля посміхнулася, встала і пішла в іншу палату. Діти спали і їх потрібно було охороняти. Або, принаймні, не залишати наодинці з неминучим…

Автор: Iryna Podhurskaya.

Фото ілюстративне.