Я сама боюся першого кроку. На другий якось легше наважитися. Але я, здається, жодного разу не пошкодувала про те, що зробила перший крок. Навіть коли на цьому все закінчилося.
Я про самотність. Вона має сотні причин. Тисячі виявів. Мільйони наслідків.
Колись чула думку про сучасну освіту: вона дає вагони інформації, але не каже, що з нею робити. (Хто з вас щодня користується диференціалами чи синусом кута 38 градусів?)
І сучасна освіта не вчить трьох базових речей:
– як будувати відносини
– як працювати в команді
– як критично мислити
І це біда. Бо голови наповненні знаннями, а серця самотні. Бо страшно підійти до людини, яка знає все на світі, а я не знаю й половини. Бо сумно розмовляти про факти історії (це супер – знати історію), але боятися сказати про смуток і втрату. Бо страшно відкрити серце тому, хто почне давати поради з вікіпедії чи сайту bbc.
Бог дав нам одне одного.
Для сім’ї, дружби, підтримки, співпраці.
Щоб ми разом сміялися і плакали.
Щоб разом бути не такими самотніми.
Щоб було до кого повертатися з праці.
Щоб було кому проводжати на потяг.
Щоб тримати за руку, коли боляче.
Щоб тихо слухати, коли так хочеться вилити душу у чиєсь серце, готове вмістити біль іншого
Мені здається, що зараз якась епоха самотності. Тут не про задекларовані відносини. Бо і середньостатистичне подружжя спілкується 17 хв на день (статистика). І часто – про “винеси сміття”, “купи хліба”.
Тут про те, щоб знати, чим живе інший. Чим журиться і тішиться. Про що мріє. А це так важливо.
Часто спілкуюся з людьми. Чомусь у них є схильність довіряти монахині. І кожен другий каже: “я ще нікому цього не говори(в/ла)”. Я вдячна за довіру, але мені так сумно, що ця людина не має когось ближчого, хто б міг це почути. Або так боїться довіряти тим, кого має близько
Самотність – це коли щось найсокровенніше можеш сказати лише чужій особі. Або взагалі нікому.
Будьте одні для одних затишком. Будь ласка.
С. Антонія МНІ
