fbpx
Саморозвиток
Світ повен самотніх людей, які бояться першого кроку

Я сама боюся першого кроку. На другий якось легше наважитися. Але я, здається, жодного разу не пошкодувала про те, що зробила перший крок. Навіть коли на цьому все закінчилося.

Я про самотність. Вона має сотні причин. Тисячі виявів. Мільйони наслідків.

Колись чула думку про сучасну освіту: вона дає вагони інформації, але не каже, що з нею робити. (Хто з вас щодня користується диференціалами чи синусом кута 38 градусів?)
І сучасна освіта не вчить трьох базових речей:

– як будувати відносини
– як працювати в команді
– як критично мислити

І це біда. Бо голови наповненні знаннями, а серця самотні. Бо страшно підійти до людини, яка знає все на світі, а я не знаю й половини. Бо сумно розмовляти про факти історії (це супер – знати історію), але боятися сказати про смуток і втрату. Бо страшно відкрити серце тому, хто почне давати поради з вікіпедії чи сайту bbc.

Бог дав нам одне одного.

Для сім’ї, дружби, підтримки, співпраці.

Щоб ми разом сміялися і плакали.

Щоб разом бути не такими самотніми.

Щоб було до кого повертатися з праці.

Щоб було кому проводжати на потяг.

Щоб тримати за руку, коли боляче.

Щоб тихо слухати, коли так хочеться вилити душу у чиєсь серце, готове вмістити біль іншого

Мені здається, що зараз якась епоха самотності. Тут не про задекларовані відносини. Бо і середньостатистичне подружжя спілкується 17 хв на день (статистика). І часто – про “винеси сміття”, “купи хліба”.

Тут про те, щоб знати, чим живе інший. Чим журиться і тішиться. Про що мріє. А це так важливо.

Часто спілкуюся з людьми. Чомусь у них є схильність довіряти монахині. І кожен другий каже: “я ще нікому цього не говори(в/ла)”. Я вдячна за довіру, але мені так сумно, що ця людина не має когось ближчого, хто б міг це почути. Або так боїться довіряти тим, кого має близько

Самотність – це коли щось найсокровенніше можеш сказати лише чужій особі. Або взагалі нікому.

Будьте одні для одних затишком. Будь ласка.

С. Антонія МНІ