Свекруха прийшла до нас о шостій ранку, постукала тихенько у двері спальні, а тоді почала верещати на весь будинок: “Марто, Іване, все! Мені прийшов кінець! Допоможіть, бо мені зовсім кепсько!” Я підскочила з ліжка на рівні ноги, а Іван ледве встиг надягнути штани. В ту мить я подумала – ну все, стався черговий приплив прикрості, бо свекруха вміла розпалити драму однією фразою.
Я вибігла в коридор, аж там стоїть вона – очі в сльозах. Виявляється, їй щось наснилося про кінцеві терміни лікування, і вона вирішила, що не має часу чекати до ранку, треба негайно “рятувати” її.
“Марто, рідненька, ти ж знаєш, мені зараз так важко…” – і сльози градом. Я, звісно, приголомшено відчула, як у мені все стискається: і жалкування, і злість, і співчуття. Вона ж свекруха, мати мого Івана, моя своячка, якщо хочете. Не можна просто відмахнутися.
– А як саме ви себе зараз почуваєте? – спитала я, намагаючись зберегти спокій і не накинутися з розпитуваннями. Раптом же щось справді сталося. У цей час Іван, наче мовчазний турист на чужому острові, уже, мабуть, шкодував, що встиг прокинутись. Він тільки зітхнув і потер очі.
– Я немов бачу перед собою лікарняну палату, – зітхнула свекруха, бідненько кривлячись, – Наче все знову повторюється. Потрібні додаткові процедури… Мені треба зібрати гроші. Можливо, треба ще й масажі оплатити… Бо я така змучена, така хвора…
Серце стислося – я ж справді пам’ятаю той важкий період, коли ми довідалися, що вона занедужала. Весь рід зібрався, ми всі стали на вуха – шукали найкращих фахівців, здавали аналізи, просили друзі й знайомих допомагати хто чим зможе. Все для неї, для матері Івана.
Тоді я вперше відчула, що таке безсонні ночі біля людини, яка плаче і трясеться від страху. Вона розповідала про свої відчуття… Іван носив її на руках, бо вона йти не могла, я звільнилася з роботи, щоб бути поряд, коли потрібно було їхати в лікарню. Всі заощадження пішли на процедури, і ми ніколи не шкодували – це ж найголовніше, врятувати людині життя.
Аж поки, десь після року, лікарі радісно повідомили, що лікування пройшло на диво вдало і показники чисті. Ще трохи реабілітації – і свекруха має усі шанси жити повноцінно. Всі полегшено видихнули. Здавалося б, ось воно – диво, можна тепер сміливо займатися собою, родиною, дітьми (у нас з Іваном є маленький син Юрко), і потроху повертатися в нормальне життя.
Але щось пішло не так. Свекруха чомусь не поспішала визнавати перемогу. Вона то хапалася за серце, то скаржилася на уявні “колі”, то плутала показники результатів.
“Я не можу лишитись без вашої підтримки, мені дуже лячно”, – казала вона, коли ми натякали, що все, дякувати Богу, уже позаду. Замість радіти відновленню, вона кріпко тримала нас у режимі “надзвичайної турботи”. І нам, чесно кажучи, спершу було її шкода. А раптом дійсно щось знову повертається?
Але згодом підозрілим стало те, що, хоча свекруха й нарікала на погане самопочуття, у неї знаходилися сили бігти по модних бутіках чи з подругами на каву. І фінанси всі були чомусь… з нашої кишені. “А хто ж має платити? Я ж не працюю, я погано почуваюся,” – зітхала вона, як тільки виникало питання про гроші. А коли ми просили показати свіжі результати аналізів або зводили з лікарем – вона раптом відмахувалася: “Ой, він сам не знає, що каже. Мені потрібне нове експериментальне лікування.” Або починала плакати: “Марто, не тисни, мені й так важко.”
Усі телефонні дзвінки від неї нагадували одну й ту ж пластинку – сльози, нарікання й прохання про допомогу. І, звісно, про увагу: “Чого ви так рідко приїжджаєте? Мені ж так сумно, я потребую компанії.” Усе було б зрозуміло, якби справді погіршились показники. Але якось ми зустріли її сусідку, пані Ганну, і та з усмішкою повідомила: “Добре, що ваша матуся (так вона називає мою свекруху) вилікувалася! Я он бачила її довідки, каже, що вже здорова, аналізи чудові.” А потім додала: “Вона мені така вдячна, що я її підвожу іноді – каже, що ви з Іваном їй дуже допомагаєте фінансово, а їй тепер легко, бо нічого не болить.”
Я була, м’яко кажучи, приголомшена. Вдома, коли Іван дивився телевізор, я підсіла до нього:
“Іване, послухай, ти знав, що мама здорова?”
Він розгублено глипнув на мене: “Ну, лікар же казав, що показники хороші. Але мама просила не розповідати… Вона боїться, що їй стане погано знову.”
Тут я зрозуміла, що він сам ніби під її чарами. “А може, вона таки дуже переймається? – зітхнув він”
Але картина все ж складалася чіткіше, коли я випадково побачила результати останніх обстежень. Вони були датовані аж минулорічним числом, і в них чорним по білому написано: “Ремісія триває, показники в нормі.” Тож весь цей час свекруха імітувала цей стан, аби постійно отримувати нашу турботу і фінансування. Вона ніби не бажала приймати правду – що вже не потребує тих масивних вливань, але і не хотіла, щоб ми припинили догляд. Вочевидь, їй так зручно.
Коли я підійшла до свекрухи з цим документом, вона спершу зробила ображене обличчя: “Як ти смієш ритися в моїх паперах? А чи ти лікар, щоб тлумачити ці показники?” Потім почала рюмсати: “Мені було так страшно, що все повернеться, і я хотіла, щоб ви були поруч… А раз ви такі, то я краще буду сама справлятися.”
Але ж я розумію – справа не в страху, бо хто ж у такому разі ходить за наш рахунок на масажі, манікюри та всілякі процедури “для відновлення”? Мене обурював масштаб цього обману. Я згадувала, як відмовляла собі в елементарних приємностях, адже ми економили, щоб оплатити її ліки. Як я сиділа біля неї, слухала докучливі скарги та бачила, що їй часто байдуже, чим я живу. Вона ніколи не цікавилася нашими справами, їй було важливо лише, щоб ми піклувалися про неї.
Діалог із нею того вечора був коротким:
– “Мамо, ти вже рік здорова, чому ти не сказала?” – запитав Іван.
– “Бо відчувала, що мені погано. Можливо, не фізично, але душевно я ще не здорова,” – кинула вона, зітхнувши.
– “А гроші та час, що ми витратили?” – не стрималася я.
– “Ви молоді, ще заробите… А мені хотілося бодай раз у житті відчути, що про мене дбають,” – сумно пробурмотіла свекруха, але в голосі було більше роздратування, ніж каяття.
Тоді я зрозуміла, що на жодну щиру подяку чекати не варто. Їй подобається бути в центрі уваги, і цього достатньо. Мені ж це набридло. Я сказала Іванові, що далі так продовжуватися не може. Він спершу нервував, боявся прямого конфлікту з матір’ю. Казав: “Треба якось пом’якшити, вона ж іще нестабільна.” Але я вже не могла мовчати.
Тепер ми з Іваном на межі сварки щодня – я наполягаю, що треба різко обмежити спілкування з його мамою. Не повністю викреслити, ні, але припинити витрачати на неї купу часу і грошей, бо це просто необґрунтовано. Він, з одного боку, погоджується, а з іншого – боїться, що мама влаштує нову драму. “Можливо, варто пояснити їй усе м’яко?” – пробує він. А я бачу, що вона реагує на всі “м’які” слова, як риба на наживку: знову починає плакати та тиснути на почуття провини.
Нещодавно я наважилася сказати все відверто. Прийшла до неї, сіла навпроти і сказала:
“Мамо, ви нас обдурили. Ви скористалися нашою добротою, бо вам подобалося, що всі стрибають навколо вас. Це важко. Ви навіть не приховуєте, що здорові, але продовжуєте приймати гроші та подарунки.”
Вона зробила вигляд, що не розуміє. Сказала: “У мене й досі залишився страх, я не вірю цим папірцям. Я хочу турботи.” Я ж відрізала: “А ви не хочете натомість поцікавитися, як нам там живеться? Як почувається ваш онук? Як я сама? Ні, ви хочете тільки отримувати без кінця.”
Вона образилася. Мовляв, я черства й не розумію, що таке пережити таке. Іван, коли почув нашу розмову, знову злякався скандалу, почав виправдовувати її”. Але скільки можна?
Зараз я вирішила створити дистанцію. Не кидаюся дзвонити щодня, не пропоную грошей. Якщо їй справді потрібна допомога – кажу: “Добре, давайте зустрінемося з вашим лікарем.” І все. Вона сердиться, звинувачує мене, що я її покинула. Я відчуваю, що Іван стирається між двох вогнів: любить мене й сина, але боїться розчарувати маму. Я теж люблю його і не хочу розлучень чи непорозумінь. Але хочу поваги до нашої родини, щоб наші ресурси не зникали, як у прірві.
Зізнаюся, мене й досі тривожить сумління – невже я роблю щось погане, коли припиняю грати за її правилами? Може, треба було просто закрити очі, раз уже мама чоловіка відчуває якусь внутрішню потребу? Але ми втратили надто багато сил і грошей, а натомість не отримали жодної подяки чи хоча б мінімального розуміння. Чесно, у мене немає бажання “залицятися” до людини, яка цинічно брехала про недугу, щоб отримати подарунки й цілодобову увагу.
Івану я сказала прямо: “Досить. Якщо ти боїшся образити маму, то я все одно не хочу з нею таких контактів. Можу іноді відвідувати її з ввічливості, але більше не буду позичати їй гроші чи сидіти цілими днями в неї.” Він сумує, але розуміє, наскільки я втомилася. Я теж не хочу руйнувати його зв’язок із матір’ю. Але питання – навіщо дозволяти їй далі нас використовувати?
А як ви вчинили б на моєму місці? Чи пробували ви коли-небудь розмежовувати стосунки з людьми, які маніпулюють вашими почуттями? Де межа між здоровим співчуттям і потуранням брехні? І головне – чи можливо відновити нормальні, чесні стосунки з людиною, яка таким чином вас обдурила? Мені хочеться вірити, що все ще можна виправити, але я сама вже не впевнена. Що думаєте?
